Звісно, він ніколи про це йому не казав, та й зустрічі їхні були не такими частими, а за останні декілька років взагалі не бачили одне одного. Відчуття провини за щось постійно тяжіло над отцем Іваном. Він розумів, що, можливо, лише щира розмова з отцем Григорієм дозволить йому очиститись. Але водночас відчував, що ніколи не наважиться на подібне. Та й хто такий цей отець Григорій? Його духівник? Щось там собі має в голові – то нехай. Отець Іван керує Дрогославом. І всі міські голови – попередні й нинішній – усвідомлюють це.
Ніхто йому не закидає колишнє московське православ'я. Часи були такі. Добре, що Леньків вигадав легенду, буцімто отець Іван за завданням українського підпілля працював у московській церкві. Ніхто головного редактора "Дрогославської зорі" про це не просив. Але наживку проковтнули. Ті, хто міг би розвінчати цю неправду, вже давно були на тому світі. Живі, які теж знали, що було насправді з отцем Іваном, мовчали, бо в них теж колись бути ті ж зверхники, що і в нього.
Коли отцеві Іванові сказали, що отець Григорій важко хворий, він зрадів. Це, мабуть, був єдиний чоловік на світі, смерті якого жадав усім своїм єством. Гріх, Господи, звичайно, але ж усі ми смертні.
Шоста копа
1
Чесно кажучи, Мирон цього зачекався. Коли до нього підійшов невисокий лисуватий чоловік і запитав: "Ви хочете купити кілограм ізюму?" – він на мить затримався, але все ж відповів: "Я люблю банани". Сидять у тому штабі ідіоти й ідіотські паролі придумують. Чи, може, чим ідіотичніше все виглядає, тим менші шанси на провал?
Обличчя цього чоловіка видалося йому знайомим. Мабуть, той помітив, що його уважно вивчають, і сказав:
– Привіт із Дрогослава!
Точно! Десь у Дрогославі він його і бачив. Зараз не час і місце запитувати, хто це, та й правила конспірації цього не дозволяють. Для нього він Артем, а той назвався Сергієм, хоча зрозуміло, що це не його справжнє ім'я.
Акакій Акакійович, він же Василь Петрович, не став заважати. Все-таки серйозна чоловіча розмова. А в нього й інші заняття знайдуться.
Справа була важкою і незвичною. Сергій, чи як там його, сказав, що до рук бойовиків потрапив американець. Ним зацікавились ефесбешники, які приїхали із Москви. Видно, цей американець – серйозна птиця. Є інформація, що післязавтра його транспортуватимуть до Росії. По дорозі їхня група має знешкодити охорону і врятувати американця.
Для початку Артем має звільнитися з роботи на два дні, а завтра в умовленому місці о такій-то годині відбудеться збір групи, де кожний отримає конкретне завдання. Звичайно, Мирон знав, що він у Донецьку не один такий. Цікаво буде познайомитися з хлопцями.
Коли Акакій Акакійович, він же Василь Петрович, прийшов додому, Сергія, чи як його там, уже не було. Жодних питань Артемові він не задавав. Той про щось зосереджено думав.
2
Петю Онищенка таки розбудили на світанку. Він бачив щось кольорове і космічне, і йому було добре.
Конвоїр з автоматом копнув його під дих, аби Петя Онищенко зрозумів, що йому слід підводитись і виходити із камери.
Дивно, але йому не було страшно. Шкодував, що життя так по-дурному закінчується.
Він ішов по довгому коридору, закинувши руки за спину. Цікаво, де у них тут розстрільна кімната?
Петю Онищенка вивели надвір. Відразу ж під'їхала машина, ніби спеціально на нього очікували. Він ще не встиг ні про що подумати, коли через відчинені дверцята його штовхнули на заднє сидіння. Спереду сидів якийсь лисий товстий чоловік. Шофер газонув з місця. Їхали польовою дорогою хвилин п'ятнадцять. Що за чудасія? Розстріляють десь у полі?
Під'їхали до залізничної станції. Лисий товстий чоловік сказав Петі Онищенку, щоби той вийшов із машини. Судячи з акценту, можна було подумати, що це українець, який омосквичився. До них підбіг якийсь чоловічок в окулярах, якому й передали Петю Онищенка.
Машина від'їхала. Довелося слухняно йти за чоловічком в окулярах до товарного поїзда. Біля кожного вагона стояло по два вартових з автоматами. Чоловічок в окулярах зупинився перед одним із вагонів і наказав Петі Онищенку залізати туди. У пітьмі не було видно, хто там уже є, але звідти простягнули дві дужі руки, з допомогою яких він і заліз до вагону.
Схоже, його розстріл відтягували до кращих часів.
3
Людмила Іванівна розуміє, що її та доньку розшукують оплотівці. Звичайно, не для того, щоби за кавою поговорити про щось високе. Із села їм виїжджати не можна. Звісно, і тут вони не можуть почувати себе у цілковитій безпеці. Але принаймні до того часу, поки ті не знають, де жила її мама, можна дихати спокійно.
Коли зателефонував Іван і розповів про оплотівців, які приходили до них додому, Марія чула все. Їй було уже набагато краще, і вона збиралася до Донецька, а тут таке. Хлопці подумають, що вона злякалась і втекла. Але ж ситуація зовсім змінилась. Зараз не те, що було два-три місяці тому. Тоді ще дозволяв собі думати про мирні методи спротиву. А спробуй тепер просто вийти з українським прапором і у вишиванці – закатують і не скривляться. Судячи з того, що показують по телевізору, без зброї в Донецьку нічого робити.
Для Марії ситуація видавалась безвихідною. Розуміла, що є боягузкою, та ще й стріляти не вміє. То що, бути заручницею в цьому селі, сидіти біля маминої спідниці?
А ще хлопці сказали, щоб їм не телефонувала, бо розмови можуть підслухати. Деякі взагалі позмінювали номери телефонів, так що тепер у Марії не було правдивої інформації про те, що насправді відбувається в Донецьку.
Ні Людмила Іванівна, ні Марія не знали, що мають робити і як довго безпечним буде їхнє перебування в селі.
4
Єршова повісилась у туалеті на клямці, пронісши під ватником рушник.
Останні дні ходила похмура, майже нічого не говорила. Варварі треба було двічі задати одне й те ж питання, аби почути відповідь.
З'ясувалося, що повісилася вона на свій тридцять третій рік народження, зробивши сама собі найдорожчий подарунок у житті.
Варвара зрозуміла, що залишалася без подруги, з якою могла в цьому концтаборі підтримувати людські стосунки. Картала себе за те, що не догледіла її. Взагалі-то Єршова була скритною. Варвара не хотіла влізати їй у душу. А треба було просто розмовляти з Єршовою, казати щось позитивне і світле.
Єршова дуже сумувала за донечкою. Вона не могла зрозуміти, за що її так жорстоко покарали, не дозволяючи бодай раз на місяць бачитися з чоловіком і донечкою. Сонька сказала зі злістю, що вона взагалі їх не побачить, а сама згниє тут. Мабуть, це остаточно підкосило Єршову.
Варвара задумала зле, але розуміла, що якщо не вона, то ніхто більше за Єршову не помститься.
5
Старшому було чотирнадцять, молодшій – дванадцять. Максим і Катерина. А ще дружина Світлана. Ну, ще мама. Володя знав, що несе відповідальність за їхнє життя. Все складалося не так, як він хотів. Накопичував гроші. Мріяв купити земельну ділянку і спорудити свій будинок. Десь за містом. Тепер все летіло шкереберть. Тут би самим вижити.
Коли їхав на цілий день з дому, розвозячи продукти, переживав, як там його рідні, чи не сталося щось з ними. Він у дорозі, а снаряд не вибирає жертв, не захистить їх своїм тілом.
До періодичних обстрілів їхнього містечка, здається, вже всі звикли. Симпатії до України танули з кожним снарядом. Дякувати Богу, поки що не було трупів. Лише декілька поранених. Правда, одного разу пронеслися чутки, що це ополченці стріляють по своїх, але в це мало хто вірив. Навіть Володя. Той український літак, який тоді навис над їхнім містечком, не дозволяв йому грішити на ополченців.
Їх він теж не поважав. Багатьох знав. Наволоч. Не вітався з ними в мирний час. Тепер доводилося, щоб не подумали про нього погано. Головне, щоби його поведінка не відобразилась на рідних.
Нинішнє життя засмоктувало своєю невизначеністю. Все більше танули надії на Україну. Розмови з двоюрідним братом Андрієм Чернюком по скайпу тепер видавалися Володі пустопорожніми. Що той міг сказати йому доброго, якщо кожний день вони ризикують життям, а він живе за тисячу кілометрів від лінії фронту?
Володі здавалося, що він втратив момент, коли можна було безболісно з сім'єю виїхати звідси. Такі думки були раніше, хоча й розумів, що особливо їхати нема куди. Тепер знав, що як тільки намилиться звідси, відразу позбудеться квартири, яку займуть ополченці. Було багато таких випадків. Люди вже навіть це не обговорювали. Боялись. Почують сусіди з автоматами – тобі й гірше буде.
І все ж думка постійно пульсувала. Думав, як зробити так, щоби вирватись звідси і нічого не втратити – ні сім'ю, ні квартиру, ні майно. Не знаходив відповіді. Розумів лише одне: навряд чи Україна їх визволить найближчим часом. І чи визволить взагалі?
Мов хамелеон, призвичаївся до нових умов життя. Не показував свого недавнього захоплення Україною. Здавалося, не лише на словах, а навіть у думках був такий, як всі. Інколи ставало гидко. Виправдовував сам себе. Мовляв, я ж переживаю за дітей і дружину. Ну, і за маму теж.
Інколи розмовляв по телефону зі старшим братом. Говорили на нейтральні теми. Здається, Сергій заспокоївся і не робив уже різких випадів проти нього. Та й Володя намагався не випендрюватися. Не ті часи.
6
Генерал інфаркту усвідомлював, що головною причиною Іловайської трагедії стали самовпевненість і самозакоханість Гелетея. Порошенко не зумів, а, головне, не захотів нічого цьому протиставити.
Взагалі було великою дурницею призначати Гелетея міністром оборони. Навіть його зовнішній вигляд говорив, що це обмежена людина, у якої відсутнє стратегічне мислення. Якщо Порошенкові був потрібний на цій посаді політичний діяч, а не професійний військовий, то таку позицію президента можна було би навіть виправдати, бо все-таки він є головнокомандувачем і здійснює пряме керівництво армією. Але тоді навіщо він дозволив Гелетею здійснювати військові дії, в яких той абсолютно не тямив? Звісно, був ще Муженко, начальник Генштабу, і на нього можна списати всі невдачі, а лаври переможця в разі чого віддати Гелетею чи зробити його за іншої ситуації цапом-відбувайлом. Але ж очевидно, що без Порошенка ці люди і кроку б не ступили.
Звичайно, генерал інфаркту розумів, що над Порошенком висів Дамоклів меч – передвиборча обіцянка за декілька днів припинити війну.