Три нові Сірі відриваються від дверей і кидаються до Марії.
Тоді дванадцять других підсудніх двигають лавою вперед і заступають дорогу.
— Остав.
— А-а!
— А-а!
Bunt ? !
— Бунт.
(-О, Лі!)
— Po — li — cja — — !
— Do cel ! — —
— Го-го-го-го — —
—Який водопад!!
— Який бурун-водопад прориває барєри й хлине з галерій на салю.
— Ос-та-а-в ди-ти-ну оc-та-а-а-а-в —
Го-го-го-го — —
Такий бурун-крутіж ! Паде на салю згори й ламає спини взад, вперед і кидає в клекіт, зойк і свист — —
Дикий, нестримний крутіж — швиряє товпою туди — сюди, від стіни до стіни й назад, — вириває шматочками з нутра й як у прірву, в лотоки, — у двері — —
Го-го-го-го — —
Сліпий, божевільний крутіж! — Налітає з бігу на штики, на блискучі штики й загинає в скрутінь і кружить і кружить —--
— О, Лі!
Удар, — штовх, — удар, — — Naprzód, ty, su — — Коридор.
— Nap — rzód !
Удар, — штовх,—
стук замка.
Ти-хо.
Темно й тихо.
Марія очунює під мерзлою стіною.
Слухає.
— Лі!
Розтулює закляклі на дитині рамена й слухає. Тихо.
— А!
Згинається нище, слухає. Тихо.
— Ай, Лі!
Скрикує схоплюючись. Притискається щільно, устами в уста, — спиняє серце, — слухає.
Лі спить.
Дихає рівно. Одностайно дзвонить маленьке серце.
Лі спить.
Марія спірається на стіну й беззгучно плаче.
Потім приходить ніч. Мабуть це ніч. Під стелею біліє віконце й від нього — вниз срібний квадратик на іней.
Здовж на стінах іней — їжачком. Доторкнешся — впече. Ніч. Січнева ніч.
Зимно.
Марія робить хатку для Лі.
Клячить на голій койці й робить хатку для Лі.
Складені до ліктів рамена це долівка. Склеплені груди й живіт, — то стінки. Зігнута дугою спина — крівля.
Марія робить зі себе хатку для Лі й сонце зі свого дихання.
В хатці назбірається духу.
Лі тепло.
Так ніч — день — ніч.
На ранок увіходить троє: Рудий від одиночок, холодний Вюн і жінка — невідома.
Рудий говорить від порога:
— На суд.
Добре.
Марія вгортає дитину і йде на вихід. Рудий:
— Мале остав.
— Ні.
— Кажуть остав.
— Не можна, — йдіть, передайте, — без дитини не вийду. — Ой!
Це Вюн:
— Oj, zostaw szczenię —
— A-a!
— Zostaw szczenię —
і висковзає нагло вперед і тонкими руками сягає Маріїних пліч. З боку тягнуться лапи Рудого.
А!
Тоді Марія (— не Марія — тигриця) диким скоком у кут і звідти погрозливо:
— Йдіть.
— Ххе — —
— Йдіть.
Ідуть.
Просто— Рудий і здовж стіни Вюн.
Близько. Йдуть.
— А!
(Тигриця!) — короткий рух у сповитку й пальці карлючки на шийку дитини.
— Задавлю — — один крок — — задавлю — — на смерть — задавлю —
— Пусте — щеня — паршиве — Задавить —
Очі — видно — задавить — —
Очі — безодні — гарячі — — ростуть — ростуть — обгортають — —
Задавить — —
Очі — безодні — гарячий — туман — — за — да — вить — —
— Ідім Вюн —
на — зад —
— і-дім — —
Це ніч. Мабуть ніч.
Марія стоїть з замкнутими очима.
Довго стоїть у кутку.
— Ще трохи — так.
— Тру-дно.
Ніч.
Марія боїться
Марії
БОЖЕ
ВІЛЛЯ
Так Лі виходить на волю.
Марія боїться Марії
й тому Лі виходить на волю.
Це так:
Над вечір приходить і сповіщає:
— Postanowiono — wydalić dziecko z zakładu.
— Так.
— Чекають у розмовниці.
— Так.
Марія боїться
й тому: так.
— Іду.
Довгий, темрявий коридор. Сходи вгору. Розмовниця.
— О, Łaje, di bist es, Łaje, di bist‘s?
— Sei rihig, Mire, dus bin ech.
Так, Марія спокійна. O, Лая, високі крильця брів, фатальний спокій губ, Марія спокійна.
— Візьмеш дитину, сестро.
— Візьму.
— Підійди блище, так.
О, Лая, лінкий, повільний хід, холодний спокій рук, Марія спокійна.
— Ти сама, Лає ?
— Сама.
— Що батько.
— Недужий. Збірається на присуд.
— Це вже недовго.
Згодом:
— Слухай, Лає, що скажу.
— Кажи, Міре.
— Дитину візьмеш ти.
— Так.
— Побудеш до присуду. Роботу оставиш.
— Так.
— Корм знайдеш здоровий.
— Знайду.
— Кімнату — з Даньком —
— Так.
— І будеш все при ній.
— Будь спокійна.
— Я спокійна, Лає.
Згодом:
— Вона спить. Візьми.
. . . . . . . . . . .
— Йди вже.
. . . . . . . . . . .
— Йди, йди, я ще постою.
. . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . .
— Я ще постою, пане Сірий.
Так Лі виходить на волю.
(— Яке залізне божевілля визначує твій шлях, Лі?!).
Ото лежить Лі в високій білій кімнаті на сірому ліжку в кутку і ще цього не знає.
Десь був стук вязничної брами холодний, сухий, був крик міста дзвінкий і веселий, а тут висока біла стеля повна теплого світла і Лі ще цього не знає.
Вона лежить на суворому, сірому ліжку в кутку й спить іще тим сном, що заснула в одиночці.
І от Лі тут як зімкнута, срібна мушля, що вгорнула в себе солодкий образ матері, вплетений в хрестики крат. Стулила віясті вінця й має його в собі.
Поруч, близько сидить Данько, батько Лі. Він дивиться на дитину. Його чіткий, простий профіль звернутий до неї. Іноді по йому проходить тепле пахтіння, тоді його прості складки розтоплюються в летючому посміху.
Данько бачить — Лі тепло. Її личко бренить паркою рожевістю й на верхній губці капельками піт. Проте іноді на його находить, таке, бозна, що. Йому ввижається, що дитина не дише. Вона лежить просто, без руху й капельки на губці — холодні.
Тоді він затримує нагло власне дихання й у його під чашкою вчиняється гаряча пустка.
Він нахиляється трохи, його очі кидаються зигзаком по рожевому сповитку.
Це находить бозна звідки й для чого. Й за хвилю вловлює Данько дзвінкі, короткі товчки дитячого віддиху. Тоді він вирівнує плечі й повертаючи профіль до хати говорить у півголос:
— Вибач, Фру, — я не дочув останнього.
Фруман спиняється в половині хідничка серед кімнати й націлюється в Данька піднятим обличчям.
Він доповідає про останні новини профспілкового руху в окрузі. Він дає підсумки освітньої роботи серед будівельників, обрисовує страйковий стан у кравців і переходить до акції Марійського Товариства в Спілці домашньої прислуги. Тут Данько перебиває його в третє.
Фруман спиняється в половині рябого хідничка й націлюється в його піднятим обличчям.
В кінці софки обіч сидить Стах з мініятюрною нотаткою на колінах. Це "добрий Мефісто" партійний. В його вузький, стрілистий лоб з низькою вовницею гриви. Він зводить на Фрумана покаті сливки очей, він підсмикує вовницю вверх і посміхається тонко.
У Фрумана таке обличчя: ясне й відкрите як під сонцем.
Він наставлюе його на Данька, з його глибини вибулькує пучками живке дивування. Воно сіпає легко кінці губ, стрибає по скронях і збігається в теплий виклик між бровами.
— Даньку, що з тобою ?!
Мефісто посміхається тонко. Він підносить рівно додо— ню й ловить на неї пилинку, що падає вниз по світлі. Він скошує на неї очі й говорить тихо:
— О, Фру, дитино, — він же батько.
Фруман повертається живо до його.
— Хиба це не метафізика, Стаху ?
Він майже сплескує руками. Стах має від цього багато втіхи. Він ловить білу пилинку й похиливши долоню опускає її додолу. Він говорить помалу:
— А ти попробуй, Фру, ту метафізику — на собі.
Фруман проходить до кінця хідничка й сідає в ногах Данькового ліжка. Він сідає, дивиться хвилю на Стаха, його сірі очі засітчуються густо. Від цього в його обличчі повно вщерть якоїсь терпкої, майже дотикальної свіжости й простоти. Він говорить згодом, упівголос:
— Нам цього не вільно.
— Партійним...
— Певне, партійним — Робота в підпіллі вимагає від партійця наявности всіх сил, — нічим не послаблених, — рішуче нічим, — очевидно — крім випадків незалежних від його, — непередбачених, — стихійних, — яких не можна дисциплінувати...
— Дитини — — не залічуєш до ніодної з тих — катеґорій...
— Як це думаєш...
— Наприклад до стихійних...
— Ні, бо це можна реґулювати, навіть зовсім відсунути.
— — — — —
— Що думаєш про любов...
— Не знаю цього.
— Знаєш анекдот про пташку — самицю, що кидається за пташам у пащу собаки...
— Анекдот —
— А як що він тільки синтезована дійсність...
— Тоді це
БОЖЕВІЛЛЯ
бо в самиці є певне другі пташата, яким вона потрібна, або ще будуть, і взагалі пташка повинна жити.
— А як це божевілля — стихія...
— Тоді треба її загнуздати.
. . . . . . . . . . .
Мефісто:
— Що думаєш про це, Даньку.
Данько слухає розмови з опущеною головою. Тепер він дивиться на Лі й говорить на питання:
— Я тут підсудний і мені трудно брати участь у спорі... Проте мені здається партійцеві треба знати життя в усіх його проявах — Ми не секта, що приносить спасіння світові збоку — — Наш погляд вийшов від аналізи дійсности, він її відбитка в головах кляси — й справа його побіди вимагає, щоб та відбитка була найправдивіша й можливо повна...
— В головах...
— І в практиці — — Крім того — не слід нам недоцінювати багацтва й напрямку емоцій в людині.
Данько підносить голову й його брови вбиваються гостро в перенісся.
— З цього боку — ті родини в тюрмі — дали мені багато.
— Докладу вислухати не можеш, — це відємне.
Це падає просто, всі змовкають після того.
Скоро приходить Лая.
Вона йде просто знадвору, її обличчя пахтить морозом, уся вона вкутана колючим пухом зимна. Від цього її постать лінка здається легка й наче прозора.
Проте вона в ході безпечно повільна й на лінії губ лежить у неї звичайний, трохи несамовитий гніт спокою.
Лая натеплюється біля печі й проходить до ліжка. Вона говорить по дорозі:
— Тоня прийме дитину.
Хтось запитує стримано:
— Тоня Рор ?
Данько хитає вдоволено:
— Тоня, від кравців.
— Добре, — у неї ж своє.
Лая проходить до постелі, їй дають місце. Вона ще потеплює долоні диханням і схиляється до дитини. Вона ладнає сповитки, її руки важкувато лінкі, вона поводить їми спокійно, дитина піддається їм не просинаючись. Лая говорить упівголос:
— Спи, Додо, підем їсти.
Вона говорить "Додо", це їй приходить самохіть, — начеб у ній була ясна криничка й вона зачерпнула з неї мимойдучи.
Хтось їй перечить:
— Не Додо, Лає, — Лі.
Лая притакує спокійно:
— Хай буде Лі.
Вона закутує Лі в хустку й підносить на руки. Говорить повертаючись:
— Своє віднесла Тоня до матері, — сьогодня в полудне.
— Вона чекає дома, в неї робота.
— Нам треба йти.
Ніхто не думає остатись, усі збіраються з Лі.
Спершу виходить Лая з Даньком. За ними Стах і Фруман. Вони розділюються внизу і йдуть різними вулицями.
МОЛОШНЕ
БОЖЕ
ВІЛЛЯ. Тоня.
Й Тоню втягає Лі в орбіту свого кружіння.
Яке залізне божевілля !
Тоня їх зачуває в високій клітці сходів.
(Це давні, стрімкі сходи зі склепленими коридорами).