Регістрації провадити не було кому, і всі стали розходитися по домах.
При виході стрінувся з Лінюхіним.
— Чули, як я його?.. — спитався мене.
— Чув! За що ж це ви його так?..
—Бачите, він тут всякі призначення робить... Хотів мене зробити літературним сотником, а я й спротивився, бо де ж то видано, щоб я кидав фабрику для чортзна-чого!..
—А хто ота панна, що сиділа коло вас із зшитком в руках?— спитався я.
— То одна швачка... Вона також пише і хотіла просити Потурченка, щоб він видрукував її книжку...
—Яку книжку?
— Ет, чортзна-що!..—махнув він рукою.—"Маруся отравилась" називається...
— Ну і що ж?
— Нічого! Сказав їй, щоб ліпше й не показувалася з тим на люде...
—Так вона з Потурченком не говорила?
— А на якого чорта говорити з ним!.. Мені дивно, як тільки його може хтось слухати?!.
Оглянувся навколо себе і засміявся:
—Скільки тут було і ніхто не насмілився сказати йому те, що він дурень!.. Чекали, заки я скажу...
— Ну, що ж! — сказав я. — Ви робітник і могли це сказати, а ми...
— А ви! — перебив він мене. — Що, ви всі — теля в Бога з'їли, чи що?! Плюйте ви на це все і більш нічого!..
— Плюнути завжди можна, але треба рахуватися і з обставинами! Адже ж тепер все місто регіструється!..
— На село їдьте, абощо! — сказав він. — Хіба для вас місця не знайдеться там, що мусите сидіти тут!?
Зняв шапку, вклонився і вийшов на вулицю.
Я вийшов слідом за ним і тихо поплентався додому. Після того вечора я спакував свої речі і виїхав з міста, щоб уже більше не вертатися до нього бодай на той час, заки там буде сидіти Потур— ченко. Не знаю й сам, яке саме враження справив він на мене, але чогось не хотілося стріватися з ним більше...
Ill
Літнє сонце яскраво освітлювало мою понуру кімнату в сутеренах, а я все ще лежав у ліжку і байдуже палив цигарку. Сумні думки про майбутнє не давали мені спокою ще відтоді, коли я залишив Велике Місто й опинився на другім боці, але ще ніколи не були вони такими настирливими, як то стали останніми часами. Не могло їх розбити навіть вередливе життя Княжого Міста, яке вже третій рік жартувало зі мною, як само хотіло. Досить було того, щоб до моїх рук попав з "того боку" лист рудої бібули з написом "Вісті", як притишені на якийсь час думи про покинутих там настирливо обсідали мене і так відбирали всяку охоту й бажання щось робити... Отже, лежав собі, палив цигарку і думав про те, як ще довго може протягтися таке безвиразне становище.
—Кепсько бути вигнанцем...— стосотий раз думав я про себе.
Коли тут, у коридорі, почувся якийсь гомін, а слідом за тим хтось голосно постукав у мої двері.
— Хто там?—спитав я, не встаючи з ліжка.
— Чи тут мешкає пан Польовий? — почувся грубий незнайомий голос.
Я встав, відстібнув защіпку, вернувся знову на ліжко і сказав:
— Прошу!
Двері шумно відчинилися і в кімнату вскочив... Якби так ясно не світило ранішнє сонце або щоб я не допалював вже п'ятої цигарки, то скорше міг би подумати, що то був привид, ніж він... Але я не був сплячим і цілком добре бачив перед собою Потурченка. Правда, він не був таким, як я його стрінув перший раз, не мав нічого спільного з тим виглядом, який у нього був під час незабутньої "наради", але, проте, це був він. Одягнутий в чорну піджачну пару, в сорочці а 1а Байрон, з цілою копицею безладно сплутаного чорного волосся на голові, нагадував не то поета з доби романтизму, не то звичайного цигана з Бессарабії. Під лівою рукою тримав величезну паперову теку й капелюха, а правою витирав спітніле чоло.
— Перепрошаю!—сказав я.—Якщо не помиляюся, Потурченко?
— Хе-хе-хе!.. — засміявся він. — Той самий, тільки не Потурченко, а Потурчишин!..
— Чого ж то так?
— А так! — скрутнув головою. — То там я був Потурчен— ко, бо там все на "ко" або на "ук", а тут я завжди був Потурчишин...
— Так ви вже тут були?—здивувався я.
— Навіть родився тут! Я сам з Бойківщини...
— Ось як?!.
— А ви думали, що як? — перепитав мене.
— Я ніяк не думав! — сказав я. — Мені здавалося, що ви із жидів походите...
— Ні! — зітхнув він. — Із жидами я не маю нічого спільного... Батько мій був москвофілом і коли в чотирнадцятому році прийшли москалі, вивіз мене до Києва, а сам помер... Зоставшись сам, я не дуже тужив за ним, бо трапилося так, що мене зодягали, годували і вчили...
— І так ви стали українцем?..
—Та де!—засміявся. — Українцем зробився я тоді, як стала революція...
—Одначе, ви робили враження...—почав було я говорити, але він мене перебив:
— Дайте ліпше закурити! Знаєте, я так витратився в цьому проклятому Княжому Місті, що ну його до сто чортів!..
—А, так! Дорожнеча тут шалена!—сказав я, подаючи йому цигарку.
— Знаєте, я взяв у своєї матері сто тисяч і за два тижні все пропив...
— Буває...
Він закурив цигарку, схопився й заходив по кімнаті. Ходив широкими кроками, наскільки це дозволяли його короткі ноги, і раз за разом пригладжував на голові збурене волосся, яке ніяк не хотіло лежати рівно і пнулося на всі боки, наче сухе сіно. Нарешті докурив цигарку і повернувся до мене:
— Ви, здається, сказали, що я робив враження?..
Я мовчки хитнув головою.
—Ну, так от треба вам знати, що ви мене в дійсному вигляді ніколи ще не бачили! Ви бачили мене, наприклад, в ролі Магбета?..
— Ні! — сказав я.
— А поезії мої читали?
—Також ні...
—Ну, так про яке ж тоді враження можна говорити?!—скрикнув він майже з обуренням.—От якби ви побачили мене на сцені або почитали мої поезії, а то...
— Ну, знаєте, — озвався я, — коли ви з таким палом віддавалися справі мобілізації мистецьких "спеців", то вже, напевне, то не була дурниця.
— А я вам кажу, що дурниця! — заперечив він рішучо. — Якби не дурниця, то не бійтеся, я не зоставив би пролетаріату і не пішов би до буржуазії!..
— Одначе, що ви тут думаєте робити? — спитався я його, бажаючи перемінити тему нашої розмови.
Він тільки кашлянув і знову заходив по хаті. Ходячи, пригладжував непокірну чуприну і напружено думав щось.
— Знаєте що?—промовив нарешті, не перестаючи ходити. — Я до вас з дуже важною справою.
— Прошу!
— Я організую тут свій театр під назвою "Молода сцена" і спеціальну "Експериментальну студію"... Грошей я не маю, але вони можуть бути, якщо "Молода сцена" матиме за собою когось з іменням, чи щоб то... Я вже звертався до місцевих народних установ за допомогою, але мені сказали, щоб я вказав їм когось такого, що міг би поручитися за серйозність моєї справи... Пішов я по місцевих корифеях літератури й мистецтва, але кожний з них віднісся до цього з таким недовір'ям, що хоч назад вертайся...
—А ви верніться... — сказав я просто.
Він здивовано витріщився на мене і враз спалахнув:
— Ви, товаришу, не жартуйте! Я звертаюся до вас, яко до молодого артиста, що виріс там, а не тут і знає, в чому полягає суть усіх стремлінь сучасної творчості, а ви смішки строїте. Ви знаєте, що коли я довідався, що ви тут, то наче другий раз на світ народився!..
—Добре, товаришу! Я зовсім не жартую, а тільки я не знаю, чим можу бути для вас корисним? Грошей я не маю, імення моє найзвичайніше, і мені стає просто дивно, як вам могло прийти в голову надіятися на мою допомогу?..
— Я вже над цим думав! — сказав він з притиском. — Ви тут до деякої міри відомий, а я тільки що з'явився. Наразі справа стоїть на тому, щоби дістати якусь запомогу чи просто позичку. Я вже виготував подання до таких інституцій, як "На— родня розмова" і "Народний промисл", але треба комусь підписатися за поручителя. Якщо ви це зробите, то існування "Молодої сцени" стає безперечним фактом!..
— Це все дуже добре, але ж ви самі сказали мені, що я вас не знаю яко артиста, — озвався я.—Дали б мені раніш хоч збірку поезій своїх...
Він розкрив рота й на хвилину занімів так. Потім раптово почухався в потилиці і сумно промовив:
— Знаєте, в мене був один примірник у халяві ще з Великого Міста, але коли переходив ту прокляту річку, що відмежовує "той бік" від "цього боку", то загубив...
— Ну, як же так! — сказав я, вдаючи глибоко враженого. — Тут так мало знають про "той бік", а ви так неуважно...
Він розвів руками:
— Сталося так...
Раптом схопився:
— Та це дурниця! Знаєте що? Ви прийдіть до нас у студію і побачите самі!..
— Так ви вже навіть і працюєте?
—Аякже! Тридцять п'ять студійців і все молоді люде. Хлопці, як леви, дівчата, наче сарни...
— Над чим же ви працюєте?
— Наразі готуємо до постановки три речі: "Розпука душі" Волового, "Білий сміх" Чорного і моя переробка "Дністрової русалки" Шашкевича...
— Цікаво!.. Тільки от не знаю, що то за автори такі—Воловий та Чорний?..
— Це студійці... Вони написали і вони ж ставлять, а я лише загально керую їх працею.
— Так, це навіть дуже цікаво! — сказав я з робленим захопленням. —Дивуюся, як про це досі ніхто ні слова, в той час, як про "Народний театр" галасують малі й великі!..
— Я сподіваюся, що коли ви будете з нами, то цього не буде! — упевнено промовив він.—Я зараз же повідомлю своїх студійців, що ви згодилися прийняти участь в праці студії, а вони в одну мить роздзвонять це по всьому місту.
— Бійтеся Бога! — спинив я його. — Я зовсім цього не хочу і коли зайду до вас, то тільки для того, щоб побачити самому...
— А хіба ж це не все одно!?—заперечив він. — Зайдете раз, зайдете другий і вже цим самим означиться ваша участь. Хіба ж не так?..
— Ні, я трохи іншої думки! У всякім разі, ви зоставте адресу і я зайду до вас!..
— Так би давно! — сказав він, розгортаючи свою теку. Бачите скільки тут намічено!.. Бачите!..
Виймав і показував якісь заяложені зшитки, клаптики списаного паперу, газетні вирізки, фотографії і все те швиденько пакував назад у теку. Нарешті знайшовся кусник чистого паперу, кинувся з ним до стола і став щось черкати. Через хвилину і ю вернувся до мене.
— Ото вам адреса! — сказав.
Озирнувся по кімнаті, пригладив ще раз волосся і схопився за теку:
— Мушу йти! Не маю часу! До побачення!..
Сказав і побіг до дверей.