Толькі єшо пробуждаюцца... — сказав і пішов з хати.
— А ви, товаришу, чому не сідаєте з нами? — звернувся до мене Коцюбенко.
— Чому не сідаєте?—проказував слідом на ним і дідусь.
Ввійшов "начальник". Схопив мене на рукав і потяг до столу.
—Присажівайтесь, товарищ!..
Коцюбенко повернувся до вікна, взяв там якусь брудну шклян— ку і, наливши самогону, подав мені.
— Ви наш гість, ви й начинайте!
—Та я не п'ю горілки! — пробував я відмовитися.
— Вина в нас немає! — суворо сказав Коцюбенко.
—Да, да! Віна в нас нє імєєцца, — промовив "начальник".
— Пийте, що дають! — журно хитнув головою дідусь.
Я випив.
Коцюбенко забрав від мене порожню шклянку, налив собі по самі вінця і став промовляти:
— Сьогодня в вас два важні випадки і мені хотілось би сказати з приводу цього своє слово. Перший випадок дав нам нового товариша і співробітника, а другий випадок дасть нам воєнкома. П'ю за його здоров'я!..
—Якого воєнкома? — здивовано озвався дідусь.
—Дійсцвітєльно, што за военком такой?—потягнув себе за вуса "начальник".
—Це, товариші, дуже важна справа!—став казати Коцюбенко. — Сьогодня прийшла до нас від повітового комісара така бумага, щоб ми негайно вибрали собі воєнкома. Вибраний нами воєн— ком буде завідувати охороною спокою в нашій волості й порядкуватиме всіми військовими справами.
— Разі?—схопився "начальник". — Вот так раз!..
—А так!—сказав Коцюбенко.
— Воєнком не тільки порядкуватиме всіми справами, але й робитиме мобілізацію, якщо це буде потрібно...
— І мобілізацію! — підвів дідусь брови.
— Навіть і мобілізацію! — повчаючим тоном сказав Коцюбенко, вихиляючи шклянку.
Вихилив за одним духом і посунув її до "начальника".
— Пийте!
— Піть я буду, но толькі міня очінь інтєрісуєть тєто дєло, — сказав "начальник", наливаючи собі шклянку. — Кого же вибрать нам, га?..
—Постернака вибрати треба,—озвався дідусь.—Він як був колись старшиною, то возив рекрутів до прийому...
Коцюбенко сердечно розсміявся:
—Ні, товаришу діду, Постернака вибирати не можна, бо він глитай і куркуль. Тут треба вибрати когось такого, щоб був справжній пролетар і революціонер...
— Совершенно, нуда!—загарячився "начальник". — Военком —дело суровое і нада штоб по-найстоящему, вот што!..
— Так кого ж тоді вибрати? — буркнув сердито дідусь. — Вас, чи що таке?..
— Мовчіть, товаришу діду! — сказав на те Коцюбенко. — Товариша Журибіду треба вибрати, он кого!..
—Як Журибіду, то й Журибіду,—згодився дідусь. — Тільки він ніколи навіть путящим наймитом не був...
— Зате він справжній пролетар і революціонер...
—А так, так!..—захитав дідусь головою.—Так, так!.. Ліворуція тепер... Постернака ніяково вибирати...
IV
Шклянка обійшла навколо столу вже третій чи четвертий раз, коли двері в хату широко відчинилися й слідом за цим почувся тоненький і пронизливий голос:
— Що тут у вас робиться, га?! Знову распущеніє!..
Коцюбенко, не встаючи з місця, голосно сказав:
— Ніякого распущенія, товаришу Журибіда! Йдіть-но сюди та сідайте разом з нами!
— Що таке? — верескнув на всю хату і до столу підбіг щупленький, зарослий ріденькою рудою бородою, з маленькими очима, в сірій поліській свиті, вибійчаних штанах і в постолах з ремінними волоками, середнього зросту дядько.
Втягнувши голову в сухорляві плечі, він злісно, якось по-злодійському, перебігав очима по наших лицях, заки не зупинився на мені.
— А це хто? — скрикнув.
—Це, товаришу Журибідо, мій давній приятель і революціонер. Він прийшов сюди, щоб допомогти нам...—почав був говорити Коцюбенко, але Журибіда перебив його:
—А хіба ми самі не можемо тут ради дати, чи що таке?!
Вибрані твори
— Виходить так, що не можемо! — спокійно сказав Коцю— бенко.—Тут чим далі, тим збільшується робота...
Журибіда часто заморгав очима й поспішно спитався:
—Яка там ще робота?
—От прийшла від повітового комісара така бумага, що тільки держись!
—А що таке? — злякано метнувся він.
Коцюбенко встав і, повернувшись до Журибіди, голосно і врочисто вирік:
—Наказують нам негайно вибрати собі воєнкома, який зараз же взявся б за впорядкування військових справ у волості...
— О, так це не жарт! — вражено промовив Журибіда.
— Совершенно, нуда! Дело суровое!—озвався п'яним голосом "начальник".
Дідусь також хотів щось сказати, але закашлявся і тільки рукою махнув.
Коцюбенко відставив пляшки набік, витягнув з пачки газет, що лежали коло нього, аркуш рижої бібули і діловито заговорив:
— Справа негайна, а пора пізня. Ми чекали вас, щоб зробити засідання, але вас не було. Отже, сідайте на своє місце та й почнемо радитися.
—Про що радитися?—тривожно спитався Журибіда.
— Як то про що? — спокійно сказав Коцюбенко. — Хіба у нас мало справ? Кажу ж вам, що негайно треба вибрати воєнкома. Потім справа з лісом, розверстка хлібних лишків і реквізиція курей та полотна... Чи, може, ви думаєте чекати, заки до нас не пришлють кого-небудь в повітового Ревкому?..
— Крий нас, Боже! — скрикнув Журибіда.. — Хіба ми самі не виберемо того... як його... того воєнка?..
—Ну, так чого тоді й балакати?—сказав Коцюбенко.—Випийте чарку і сідайте!
—Я той... я согласний...
"Начальник" запобігливо схопився з місця, налив повну шклянку самогону і подав Журибіді...
— Випийте, товаріщ Ревком!..
Журибіда випив до дна і, спотикаючись, поспішно заліз за стіл, взяв стільця і сів між мною та Коцюбенком. Спершись ліктями на стіл, він, як гусак, витягнув цікаво свою рудобороду маленьку голову і так занімів. "Начальник" сів по другім боці стола, поруч півсонного дідуся і весь час чогось підморгував до мене. Раптом дідусь заворушився і встав на ноги.
— Ось що, товариші!—заговорив він. — На мій погляд, вибирати того воєнка ми не маємо з кого. Добре сказати "воєнко", але як він не на жарт забере в свої руки силу, то тоді може бути кепсько... Як би ще так Постернака, то...
Закашлявся і сів на своє місце. Журибіда злісно глянув на нього і сказав:
— Ви не маєте права говорити, бо ви не член!
— Оттакої! — заперечив дідусь. — Завжди говорив, а тепер не маю права! Як же це так?
— А так, що ви буржуазам весь свій вік прослужили, а через те й не мішайтеся...
— А ти ніколи й путящим наймитом не був! — спалахнув дідусь.
Журибіда так і підскочив.
— Виведіть його зараз же з хати!—верескнув до "начальника".
"Начальник" глянув спершу на мене, потім на Коцюбенка і, підвівшись з місця, взяв діда за руку.
— Ну, товаріщ дєд! Марш отцудова! Довольно необразованность свою показивать.
Дідусь шарпнув руку до себе, схилився на стіл і байдуже промовив:
— Я кажу до діла, а як ви не хочете слухати, то я й сам піду від вас... Оце яке велике цабе, що аж страшно боятися!..
— Ну, годі вже, годі! — озвався Коцюбенко, який досі дивився і мовчав.—Я, товариші, цілком згоджуюсь з товаришем дідом, тільки з тією різницею, що, на мою думку, товариша Журибіду можемо вибрати хоч би й зараз і то без усяких сумнівів...
— А почіму не міня?! — схопився з місця "начальник". — Я ж челавєк воєнний і тєто дєло харашо знаю!..
— Воєнний то воєнний, а дурний, як порожня бодня!—засміявся дідусь. —То ж як не є, а Журибіді ти в підметки не годишся...
— Марш отцудова, необразованность такая!—кинувся, як опечений, "начальник", але цьому заперечив уже і сам Журибіда.
—Зостав!—сказав він до "начальника".—Я тут старший і я маю розпоряджуватися!..
"Начальник" став струнко.
— Віноват, но ви єщо не сказалі отставіть!..
—Ну й "отставіть", чого там ще!.. Сідайте!.. А бути Воєнком я й сам не хочу... То ж Опродко — я, Бідко — я, Ривко — я, а тут ще й якийсь Воєнко!..
Коцюбенко запротестував:
—Тоді розвалиться вся наша справа! І Опродком, і Бідком, і Ревком остільки поважні звання, що обов'язки военкома самі собою напрошуються до вас! Тут ні я, ні товариш Підкуйнога, ні ніхто інший з нашого села не зможе взяти на себе відповідальність праці военкома. Я, наприклад, ледве справляюся з канцелярією, а товариш Підкуйнога з одною міліцією не може ради дати. Я вчився всього з книжок, товариш Підкуйнога весь час знаходився під чужою командою і все це взяте разом є ніщо в порівнянні з природним розумом і хистом, якими володієте ви!.. Отже, щоб якнайкраще вийти нам з того становища, в якому ми опинилися тепер, ви, товаришу Журибідо, мусите стати Воєнком і тим самим прибрати до своїх рук у вашій волості всю адміністративну, громадську, політичну, господарську й військову владу і запровадити твердий режим і міцну дисципліну, щоб усі знали й почували те, що свобода є свободою, життя — життям, праця — працею, а влада—владою... Ось як я розумію!..
Журибіда заворушився. Борідка його затряслася, вузенькі очі засвітилися якимись чудними вогниками і, заїкаючись, він став говорити:
— Еге, еге... Твердий режим... Значицця Воєнко... Я той... Соглашаюся, еге... Тільки той, як його... Той, що я робитиму?
Сказав і хитро подивився на нас. Коцюбенко тільки руками розвів:
— Як то що?..
Подумав трохи і додав:
—Співробітники ваші будуть усе робити, а ви тільки командуватимете... Бачили де-небудь, як пишуть на машинці? Тут притиснув, а там вискочила буква. Так і то. Треба тільки налагодити те все...
Журибіда аж в долоні сплеснув.
— Ай справді! Як на машинці, еге ж!.. Тут притиснув, а там вискочило...
Поклав на стіл обидві руди і став перебирати пальцями, роблячи вид, наче щось притискав ними. Далі скрутнув "головою":
— Тільки... тільки як його притискати?.. — промовив пониженим голосом.
— Та то я для прикладу згадав про машинку, а на ділі треба розуміти так, що коли схопив до своїх рук владу, так, значиться, тримай її...—сказав Коцюбенко.
— Еге ж, схопив, так тримай... Нічого не зробиш...
—Так що ж, товариші, так і записати, чи, може, проголосуємо? — спитався Коцюбенко, звертаючись до всіх, що сиділи за столом.
— Мнє кажіцца, што нада будіть проголосовать, — важно промовив "начальник".
— Проголосуйте, товариші, хто за те, щоб ви були военкомом, так нехай піднесе вгору руку,—сказав до Журибіди Коцюбенко. Той метнувся і, якось соромливо, проказав:
—Хто за те, щоб я був военкомом, нехай піднесе вгору руку!
Всі, не виключаючи навіть дідуся, піднесли руки. Журибіда подивився-подивився і сказав:
—Три голоси, а я четвертий...
Глянув на мене:
— А ви чому не голосуєте?
— Та ж я тут тільки гість, — відповів я.
—Еге ж, я того...