Чи ти бачиш?..
Кудлач, як завжди, почувши його мову, схоплювався на ноги й чуйно насторожувався.
—Ходім! — раптом казав Левко й рішуче повертався до садиби. Коли був дощ, то йшли до будки, що біля брами, а коли не було дощу, то сідали на ту саму лавочку, що під жасмином, і чекали ранку.
Але весняні ночі, хоч би й хмурні, перед світом завжди яснішають. Зачаровані зоряною млою, не завважували, як займалося на сході небо, і здригалися щойно тоді, коли чулось раптове:
— Ці-цвік!.. Ці-цвік!.. Ці-лі-цік!.. Ці-лі-цік!..
Небо здавалося велетенським дзвоном, що повільно здіймався все вище й вище. Дерева в саду починали шептати й ворушитися, ніби живі істоти, а десь із зеленастої мли виривалося нестримне соловейкове щебетання.
Понад головами Левка й Кудлача сірими камінцями пролітала зграя горобців, але вони, не рухнувшись, чекали сонця.
Аж ось, нарешті, повільно висувалося з-за обрію щось таке, як величезний розрізаний надвоє кавун, і раптом стрибало вгору. Набігала легенька хмаринка й робила його вогким, але в ту ж мить те (щось таке) стрибало ще вище й за якусь хвилину було вже таке червоне, сухе та гаряче, що не можна було й дивитися на нього.
— Ну, ходім, Кудлачу! — встаючи, казав Левко і швидко, щоб ніхто не бачив, проходив повз дровітню, потім поза садом до своєї хатини.
Йдучи, думав собі, що може вже хоч тепер пощастить так заснути, що ніщо не буде непокоїти, але серце ще заздалегідь готувалось до того й так товклося у грудях, ніби хотіло вискочить із них.
VII
...Якось, десь по Зелених святах, Левко повернувся з варти й завважив, що старий Кожушко ніби не дихає. Підійшовши ближче, побачив, що він уже й задубів. Отже сам нарядив, сам труну збив, сам на село ходив, щоб якось поховати, бо старий завжди казав, щоб його один лише піп ховав.
Так воно й було, що крім попа та дяка, ніхто й носа не хотів показати. Ледве умовив грабарів, щоб винесли. А було, що за пляшку самогону могли б самі себе загребти.
Нічого було робити, сам мусив і закопати старого.
Закопавши, поставив маленького березового хрестика й довго-довго плакав над ним своїми отруйливими сльозами...
Ніч, що прийшла після цього, була дуже й дуже сумна. Тепер уже й справді, крім Кудлача, не мав нікого.
Розмірковував:
— Кудлач, як Кудлач, а все ж таки не людина... Та як подумати, то й я тепер не людина... Якби був людиною, то й коло мене була б людина... От якби оженився, то син був би... Син, може, не бридився й не цурався, а то...
Сидячи на лавочці, що під жасмином, згадував, що й справді мав сина... Давно... Страшно давно... Тоді, коли мав дев'ятнадцять, чи щось таке... Тоді була Маруся... Разом із ним служила... Кохалися, а від того — син... Як народився, то руки й ноги йому цілувала, щоб признав, а він, сміючись, чоботом у груди... У груди...
— Геть! — сказав сам до себе і вдарився кулаком у груди.
Кудлач тривожно стежив за кожним його рухом, а він весь був у владі свого минулого.
Згадував, що син той нібито вмер, а Маруся до міста пішла... Пішла й запропастилася... Місто всіх покривджених приймає...
— Лише не таких, як я... — прошептав і в той же час згадав, що служила також ще й Мариня... З міста... З самого Житомира... За покоївку була... Тому, що був молодий та гарний, липнув до неї... Вона також липнула... Ходили собі в сад... Ходили й ходили... Потім вона зникла, а в нього хвороба оця... Думав, що чари, але...
Захлинаючись сльозами, ковтав повітря й клацав зубами, ніби ланцюга жував.
— Ну, що ж це таке?! — хропів. — Що ж це таке, га?!
Кудлач звів до неба голову й тужно завив.
Левко раптом затих. Довго-довго дивився Кудлачеві у вічі, а потім сказав:
— Ну, буде!..
І, як завжди, обидва глянули на небо й побачили, що вже світає. Коли зійшло сонце й коли треба було йти відпочивати, Левко угадав, що тепер він є справжній господар у хаті і що треба там якийсь лад дати.
— Дуже шкода, — промовив до Кудлача, — але сьогодні ти мусиш трохи на ланцюгу побути... Як упораюся, то прийду й заберу...
Кудлач, підібравши хвоста, вперше за все своє собаче життя, показав йому гострі зуби, але Левко, проте, постановив на свому.
Відходячи від буди, чув, як Кудлач узявся за ланцюга і став його гризти. Було таке враження, що ще лише мить і ланцюг розсиплеться, неначе разок намиста. З таким враженням прийшов до хати і став прибирати, але враз почув, що без Кудлача не може не тільки щось робити, але й жити.
Пововтузившись з годину, вирішив піти й забрати його до себе. Біг підтюпцем, щоб якнайскоріше прибігти, але коли прибіг, то тільки в долоні сплеснув. Кудлача не було.
Зразу ж глянув на тин, що біля буди, й побачив на одній частоколині щось блискуче. Прибіг ближче, аж то кінець ланцюга. В одну мить опинився на тину й зазирнув на другий бік.
—Так, є... — бовкнув глухо й перекинувся через тин.
Кудлач висів на чверть аршина від землі, повісившись на власному ланцюзі, що йому пощастило перегризти, але не пощастило з ним перестрибнути. Кінець ланцюга, зачепившись за маленький сучок, двічі обкрутився навколо частоколини.
З невимовним одчаєм дивився він то на Кудлача, то на його ланцюга, а сам же приказував:
— Що ж це з тобою, Кудло?.. Ну й нащо було так, Кудлаче?.. Та й як же це так, Кудлачику?..
Глянув осторонь і все зрозумів. У бур'яні сиділа якась руда сука і злякано дивилася на свого улюбленця. Отже Кудлач, бажаючи якось дістатися до неї, так скінчив своє недовге життя.
Зрозумівши суть справи, Левко обурено схопив грудку сухої землі й шпурнув нею на суку. Сука, відскочивши трохи набік, знову сіла...
Тоді Левко, поспішаючи, швиденько відмотав кінець ланцюга, схопив Кудлача на оберемок і побіг з ним до своєї хати. Біжучи, чув, що наче хтось десь кричав щось, але не звертав на те ніякої уваги. Озирнувся біля самої хати, аж то руда сука так за ним скимлить.
Зупинився.
— Ну й чого ти?! — скрикнув. — Мало тобі, що життя віддав, га?!
Потім увійшов до хати й поклав Кудлача на ту постелю, де ще не так давно лежав Кожушко.
— От, наче й усе! — промовив сам до себе і здивувався, що так звичайно прозвучав його голос.
— Хе-хе... — усміхнувся через хвилину. — Все просто... Оттак, жив і загинув... Я так само — живу й гину — через оте саме...
Замовк і пильно задивився на трупа свого волохатого друга.
Дивився й розмірковував:
— Ноги, як ноги, лише не ходять... Очі, як очі, лише не бачать... Зуби, як зуби, лише не кусають... Усе, як усе, лише нема нічого... Нічогісінько...
Велика зелена муха влетіла крізь відчинені двері й зажебоніла над його головою.
— Ага! — схопився.—Рано ще, голубко!.. Ось зачекай трохи.
Взяв рушника й погнався за нею. Вона закрутилася сюди й туди, але він не давав "маху". Справившись з мухою, причинив двері й повернувся до Кудлача.
Сів поруч і застиг на одному:
— Отже, нічогісінько...
Десь далеко, як за грубою скляною стіною, звучала перша "петрівочка":
Ой на городі крокіс поріс,
Набрав чорт хлопців та й нам приніс...
Він, не слухаючи, чув кожний звук, і кожний той звук пригадував йому початок того, що ось знайшло такий свій кінець...
— Тоді, як ота Мариня, також такі петрівочки... —просунулося крізь мозок і стало кілком у горлі.
Серце калаталося, неначе вискочити хотіло. Він, збираючись з цілою силою, намагався втихомирити себе тим, що, може, ще знайдеться другий такий самий цуцик, а тоді... тоді, звичайно, все буде добре.
— Гм... — здригнувся і пильно-пильно подивився в скляні очі Кудлача. — Закрити треба... То ж як людина був...
Простягнув свою руку й зупинився.
— Ні-ні... не треба... — прошепотів з холодним жахом, наче вперше побачив себе: — Кінець...
І, вставши на ноги, заходився розплутувати ланцюга. Розплутавши, закинув вільний кінець на жердку, що була над постіллю. Потім узяв пояска, зробив петельку і прив'язав її до кінця ланцюга.
— Будемо разом, Кудлаче... Ти з одного боку, а я з другого... Будемо вагою такою... Хто кого переважить... Щоб однакова міра була...
Спокійно поклав на себе петельку й на хвилинку зупинився. В уяві став той момент, коли вперше позмагався з Богом, коли кричав до нього й коли він не озвався... Махнув обома руками й став присідати, тягнучи собою Кудлача вгору... Задзвонили дзвони, забриніли "петрівочки", задвижала земля й заметушилось сонячне сяйво, лише одні скляні очі Кудлача непорушно вдивлялися в його очі й до найменшої кісточки пронизували тупим болем, від чого хотілося крикнути й побігти кудись у невідому безвість...
І він, розкривши рота, ніби кричав, але чув, що бігти вже не треба, бо та невідома безвість-небо, на якому, неначе зірки, що летять, яскраві Кудлачеві очі, які повільно ставали його очима, а в тім було все, що він бачив — смерть...
1926, "Життя і революція", № 11
[*] Як на збитки — як навмисне.