Скоро підем до діла. П'ю за нашу спільність! Хай міцнішає віра ¡зростає сила!..
— Слава! — залунало в світлиці і чарки в одну мить висохли до дна.
Після того всі взялися за смачний борщ, якого я вже давно не бачив. Осушивши по другій чарці, розпочали розмову.
—Так, значиться, кінець байдикуванню?—говорив якийсь понурий, з сірими очима й довгими вусами добродій, що сидів проти мене. — Завтра в дорогу...
—Пора, давно пора,—поважно казав дід Семен, сьорбаючи борщ.
— Тільки, мені здається, не всі ще підготовились до цього... — промовив якийсь добродій в потертому френчі, що сидів на кінці стола.—Розгвинтились козаки наші...
—Дурниця!—заперечив ад'ютант. — Настрій чудовий, треба тільки вміти використати його...
— Чи не ви думаєте це зробити? — запитався дід Семен.
— А хоч би й так, то що? — відповів ад'ютант і підозріло подивився в мій бік.
— Знаєте, з моїм ад'ютантом щось діється,—сказала мені на вухо отаманша. — Він чогось косо на вас позирає...
— Мені здається, що буде ліпше всього, коли я піду від вас, — так же тихо сказав я до неї. — Тоді вам ліпше буде.
Вона нагнулась над своєю мискою і промовчала. Тим часом розмова в товаристві стала набирати самого одвертого характеру.
—Я скажу просто, — говорив добродій у френчі. — В регулярній армії такої сволоти не тримали б ніколи. Візьміть наших козаків Байду або Дубину. То ж наглядні тюремщики, дарма що ви їх лицарями називаєте.
— Як ви можете таке говорити, коли самі належите до них?— обурився дід Семен.
— Кажу, діду, святу правду, — гарячився добродій. — Остогидло мені вихвалювати грабунки та розбої.
— А ви не вихваляйте і не гудьте, — тягнув своє дід Семен.
—Так людина я, чи ні?! — майже скрикнув добродій.
— Вони також люди,—спокійно сказав дід Семен.
— Хто?! Байда й Дубина люди?! — схопився на ноги добродій. — Не хочу я з такими людьми бути!..
— Панове! Хіба ж можна так сперечатися?—заговорила нарешті отаманша. — Будьте ж хоч спільниками діла, як не хочете бути людьми.
— Ні, дякую дуже! Не хочу бути ні першим, ні другим, а буду сам собою. До побачення.
Встав з-за столу і демонстративно вийшов з хати.
— Затримати його! — крикнув дід Семен.
—Для чого?—промовив комендант. — Адже ж він нікуди не дінеться.
Такого кінця обіду ніхто не сподівався. Отаманша, кидаючи гнівні погляди, встала і сказала:
— Це щось неможливе, панове! Бути весь час людиною, а в слушну хвилину так пакостити. Всі тут однакові і нема між нами ні злих, ні добрих. Ми знаємо одно: злі ті, що проти нас, а добрі— що з нами!..
—Слава нашій отаманші!—залунало в світлиці, що аж шибки задзвеніли.
Хтось в кутку затягнув тенорком "Ще не вмерла Україна" і всі встали на ноги; повними грудьми підхопили: "Ні слава, ні воля..."
Сонце було майже надвечір, як скінчився обід і ми вийшли з хати.
Надворі сказала мені отаманша:
— Я вас призначаю оборонцем того комуніста, якого зараз будемо судити. Ви його мусите оборонити. Чуєте?
— Чую. Але я ще нікого не судив і не обороняв... — почав я говорити, але вона перебила:
—Нічого. Ви попробуйте.
Тоді я, разом з ад'ютантом, повернув до штабу, щоб побачити полоненого комуніста, а вона пішла до себе.
— Видумує чорт знає що!.. — бурмотів комендант. — Віддати б його Байді або Дубині, так ті скоро розсудили б...
IV
В кінці попового саду, під віттями чотирьох столітніх лип, за круглим столом розсівся повстанчий суд. Головою суду був дід Семен Заноза. Поруч нього на окремому стільці сиділо чоловік з шість суддів, серед яких визначалася постать якогось блідолицього юнака з червоним носом, який, розглядаючи якісь папери, кидав з-під лоба хмурні погляди. Осторонь стояв невеличкий столик, а коло нього стільчик, на який посадили мене яко оборонця підсудного. Далі, просто на траві, сиділо й лежало багато всякого люду, який прийшов сюди з простої цікавості.
В юрбі я побачив й отаманшу. Вона була в чоботях з острогами, короткій спідниці, синій чумарці, в сірій шапці з червоним шликом, вздовж якого було виписано чорнилом — "Смерть ворогам України!"... Стояла собі під якимсь деревом і цікаво оглядалася навколо себе.
Блідолиций юнак з червоним носом підійшов до мене:
—Я секретар суду, бувший волосний писар, Микола Печериця. Ось вам речові докази вини підсудного, протокол арешту, слідчі матеріали і акт обвинувачення. Заки приведуть підсудного, так ви перегляньте це все, щоб мали поняття про нього.
Я взяв від нього паку паперів і став переглядати. Очі всіх суддів повернулися в мій бік. Речовими доказами вини підсудного являлося декілька прокламацій до селян та робітників із закликом боротися з панами та куркулями і писана резолюція про під тримку радянської влади, яку прийняла одна сільська громада, що входила в склад повстанчої організації панни Марійки. Протокол арешту складався з декількох безграмотно складених речень, який був підписаний козаками Байдою і Дубиною. Слідчий матеріал являв собою допит підсудного ад'ютантом, разом з підписом якого був підпис і підсудного. Буйним, смілим, але розбірливим розчерком було написано—"Буяницький". Акт обвинувачення ставив підсудного в розряд найбільш злочинних агітаторів і шпигів, які "бунтують народ і натроюджують брата на брата", а також "насилують села і грабують їх", про що "можуть під присягою посвідчити козаки Байда і Дубина", а тому "підсудний заслуговує по військовому часу найбільшої кари — розстрілу". Під актом стояло: "Голова повстанчого селянського суду Семен Заноза рукою власною "+".
В той час, як я скінчив перегляд паперів, в юрбі загомоніли: "Ведуть!.. Ведуть!.."
Два козаки, з якими я подорожував сюди, вели невеличкого на зріст чоловіка, одягнутого в шкіряні штани, куртку і такий же картуз. Його голене лице було засмалене сонцем, а сірі очі світилися розумом і сміливо дивилися в очі суддів.
Козаки поставили його перед столом суддів, а самі стали за ним.
— Об'являю, що суд починає судити, — сказав дід Семен, не встаючи з місця. Всі судді низько нахилилися над столом, а Семен казав далі. — Вже не раз, не два приходиться нам судити всяких пройдисвітів і бандитів, але ще ні разу не траплялося мати справу з справжнім комуністом і агітатором, а через це вирішено дати йому защитника.
— Мені оборонці тут непотрібні. Судіть так, як судили досі! — металевим голосом відрубав підсудний.
— Га?! — зробив здивовані очі дід Семен. — Судити так?
— Звичайно! — сказав підсудний.
Дід Семен ніяково озирнувся навколо. Сміливість підсудного спантеличила його, але разом з тим і обурила.
— Добре! Будемо судити, як судили досі! — згодився він.
— Кажіть нам, хто ви такий і чого ви прийшли в наше село?
— Я боротьбист, якщо ви чули про таких. Називаюсь Іван Буяницький і більш нічого.
— А чого ви сюди прийшли?
— Прийшов сказати селянам, щоб вони перестали слухати всяких пройдисвітів, які сварять сільського робітника з міським робітником, і щоб спільно боролися за своє право.
—А кого ви називаєте куркулями?
— Всіх сільських глитаїв, які вільними й невільними способами настягали земельки, деруть десять шкір з свого ж брата мужика і тягнуть за панами.
— Цікаво!.. — почулось десь з юрби.
Дід Семен сердито закахикав, його голос зробився неприємним.
— Так що ж робити з ними?—питався далі.
— Боротися, як і з панами.
— Ну, так у нас половина України такою буде!
— Неправда! В кожному селі сидить таких куркулів не більше десяти, а тримають в руках тисячі.
— А я кажу, що ви брешете. Шляєтесь між людьми, нацьковуєте їх друг на друга, грабуєте та кацапів годуєте.
— Не кацапів, а міських робітників, які боронять Революцію і які ще ні одного разу не зрадили її.
— Ну, про це можна балакати, але ясно, що ви зруйнували Україну. Що ви на це скажете? Свідки!
Козаки Байда й Дубина виступили наперед:
— Оцей чоловік бунтував наших козаків і казав, щоб вони до червоних переходили. Коли ми його заарештували, то він давав нам гроші.
— Які гроші? — спитався дід Семен.
— Совітські і царські.
— І перші і другі — московські, — поважно сказав дід Семен. — Перед нами стоїть один з тих юд, що продають нас московським посіпакам. Тільки жорстока кара може знищити таке зло!.. Як ви, панове судді, думаєте?
—Я думаю, що тільки кара...—сказав один суддя.
—Жорстока кара... — додав другий.
— На шибеницю... — вставив третій.
Решта похитала головами:
—Що й балакати... Так його... собаку такого...
Підсудний поблід.
—Дозвольте...—почав було він казати, але дід Семен перебив:
— Вас не питають!
Повернувся до секретаря:
— Прочитайте йому його вину!
Секретар встав на ноги і зачав читати відомий мені акт. Підсудний весь час іронічно всміхався, а коли той скінчив, то він скрикнув:
— Боже! Прости їм, бо вони не відають, що творять!
— Аж тепер ти Бога згадав?! Пізно вже, голубчику! Суд скінчився! — вирік дід Семен і піднявся з місця. За ним піднялися всі судді і стали розходитись.
Козаки підступили до засудженого.
— Ну, годі стояти! Йди, куди тобі призначено!..
—Дозвольте!—пробував я запротестувати. — Він має право на останнє слово.
— Ніякого слова не потрібно!—сказав дід Семен.
—Тоді я маю право, яко оборонець.
— Пізно вже, пізно! — закричали судді.
Я далі не міг сперечатися. Відчув, як в глибині душі щось заворушилось і стисло за серце. Забув і за отаманшу. Слухав голосу своєї душі і ловив перехідні думи, що, як бульки на гниловоді, виринали в моїм мозку. "Тікати! Зараз же тікати!.." — шептав я сам до себе.
В той час мене хтось потяг за рукав. Озирнувся. Коло мене стояла отаманша.
— Ходім! Справа скінчена. Не хотіла б я його смерті, але такий вже звичай...
Взяла мене під руку.
—Чого ви такий чудний стали?—спиталася.—Як побудете тут, то ще не таке побачите...
— Та це ж не боротьба, а свинство! — скрикнув я.
— Скрізь свинство! — спокійно промовила вона. — Отже треба подумати щось над цим. Я хочу з вами порадитись... Але то вже після наступу... Сьогодня ж ви мусите піти зі мною взнавати настрій.
Сонце хилилося на захід. Вечірні промені дивними вогниками спалахували на золотих хрестах церкви й золотили пожовкле листя в саду. Вертаючись в село, ревла череда. Десь іржали коні і хтось співав:
Нам не треба ні пана гетьмана, Не потрібно царя, ні Москви — Хай жиє від Кубані до Сяна Український народ трудовий!..
На душі було чогось важко...
V
Сонце наче запалося в чорну прірву, і земля обгорнулася темрявою.