Крізь навстіж відчинені двері віяло приємною прохолодою і млосним пахом конопель. Я сидів коло стола і, чекаючи свого помічника, обдумував теми прокламацій. В голові плутались якісь фрази і слова. — От так становище, — думав про себе.
В хату всунулась старенька бабуся:
—Ох-хо-хох!.. Господи, Господи!.. Свічечку принесла вам... Світити нема чим... Скоро без сорочки останемся...
Засвітила маленьку воскову свічечку. Загорнула на столі скатерть і приліпила її просто до столу.
—Сина мала!.. Ох, сина мала!.. Роботящий був, ночей не досипляв, працював — і добре жилося... Так якоїсь землі і волі забагнулося... Пішов у військо... Бився з кимсь, перемагав когось і навіть до отаманства дослужився...
— А де ж він тепер? — спитався я.
— Бог його знає!.. Він був з якимись партизанами... Ось вже два місяці, як ні слуху, ні духу... Цей отаман казав, що його начебто вбито...
Бабуся сіла на долівку і залилася слізьми. Плакала, як дитина, хлипаючи. В моїх грудях щось болюче защеміло і мені згадалися слова нафарбованої жінки, що снилася: "Люблю кров і сльози..."
— Колись господинею була. Лад і порядок знала. Отак, як та мара, що по житах блукає... Місця собі не знаходжу... Коли б вже хоч якийсь кінець настав або смерть прийшла...
Я, як умів, розважав і запевняв, що син її вернеться живий і здоровий і що кінець теж скоро буде, бо для цього "треба тільки сісти й написати такі листи"...
Вона слухала мене, але плакати не переставала. Може, сиділа б ще й довше, якби не прийшов мій помічник. Гупаючи важкими чобітьми, він підійшов до стола і поклав декілька аркушів сірої бібули* і два олівці.
— Пора вам, бабо, на сідало вже, бо в нас робота починається, — сказав він до неї.
Баба встала і вийшла в сіни.
VII
Беру аркуш паперу і починаю виводити: "Товариші селяни! Велетенським рухом революції..." В той час ловлю на собі зненависливий погляд свого помічника й перестаю писати. Крадькома позираю на нього — адже ж невідомо, на що він здатний... Нічого. Продовжую:
"В твоїх руках твоя доля, так умій же захистити її".
Знов позираю. Він сидить і розглядає свої нігті. Схиляюся ще нижче й виводжу:
"Нехай не буде між вами ледачих та байдужих..."
— Мені ще нема роботи?
Я підводжу голову. Вугрувате лице набрякло, а в очах якась непевність.
Бібула — папір.
— Ні! Ще немає! — кажу.
— Так може, я трохи вийду?
— Йдіть! Мені навіть краще писатиметься... Потім перепишете...
Десь далеко почулося щось подібне на грім. Мій помічник встає і байдужим голосом кидає:
— Мали потяга пустити з рейок, але щось воно не теє...
Махнув рукою і вийшов з хати.
Якийсь час чутно було далекі гарматні вибухи, і в душі робилося пусто, сумно й темно, як сумно й темно було в цій чужій і незнайомій хаті. Маленький жовтий вогник свічки тремтів і хвилювався, наче хтось дмухав на нього, а по всій хаті, з кутка в куток, гасали чудернацькі тіні. Дивився на цей дивовижний танець тіней і мені робилося млосно і страшно тієї мовчанки, що панувала в хаті.
Зборювала утома, і перемагав сон. З великим напруженням вертаюся до своєї прокламації, але замість думок виринають готові гасла міських плакатів: "Пролетарі всіх країн — єднайтеся!"...
—Де ж вони, оті пролетарі? — блискає думка.
Сон своєвладно хилить голову. Щоб не заснути, я затягаю тихенько пісню:
Ми, гайдамаки, всі ми однакі, Всі ми ненавидим пута і ярмо...
З сіней чути бабусине шамотіння:
— Ох, Боже наш, Боже!.. І звідки ті гайдамаки беруться?!.
Забувши за пісню, думаю, скільки їх на світі, таких шамотя— щих бабусь, які в своїм добрім серці пестять найбільшу зненависть до того всього, що жиє, змагається й шукає і що не вкладається в рамці їхнього розуміння?!.
Цікаво, як би себе почувала ця бабуся, коли б так зараз повернувся її син, посадив на автомобіль і повіз по найбільших вулицях столиці? Що справді сказала б вона, якби так многотисячна юрба стала її вітати: "Слава матері великого сина-Борця!"
Напевне вона присіла б на долівку, зіщулилася б і заплакала:
— Ах, Боже мій, Боже! Та хіба ж я що знала?!.
Надворі чутно зашуміли дерева. Напружена тиша, здавалося, заворушилася, і в хаті затривожилися тіні. Десь далеко почувся не то крик, не то зойк, і враз все затихло. Блиснула блискавка. Заскрипіли ворота. Хтось важкими кроками наближався до хати. В сінях шамотіло старече:
— Коли вже той спокій буде?!.
В дверях з'явилася якась темна постать. Спотикаючись і розмахуючи руками, вона стала наближатися до мене. Насилу взнав свого помічника. Його вугрувате лице було страшно подряпане. Він обома руками оперся об стіл і промовив:
— Бачите, який я?
— Бачу! Що сталося?
— Все проклята жидівка!
—Яка?
Він похилився через стіл і прошептав:
—Я через вікно до неї, а вона спротивилась... Пручатись задумала... А я її того... не пручатиметься більше...
З його рота, разом з незрозумілими словами, виривався прикрий дух самогону, від чого мене затошнило. Я відвернувся від нього і сказав:
— Сядьте! Ви не мали права цього робити!
— Що?! — скрикнув він. — Як-то так, що я не мав права?!
З величезним напруженням сил він випростався і вдарився кулаком в груди:
— Я плюю на всі ваші сістеми і на всіх ваших отаманів!.. Я світ бачив і він мене знає... А що я роблю, так теж знаю... Подобалась вона мені, от що!..
—Я нічого, але все ж таки незручно якось серед ночі і через вікно...
Він замислився. Сів поруч мене на лаві і зітхнув:
— Тільки отаманові не кажіть. Суворий він і душогуб, їй— богу!..
Раптом в розчинене вікно повійнув вітер і декілька капель теплого дощу бризнуло на лаву. Він схопився за ліву руку і скрикнув:
—Ой, Боже! Який гарячий, неначе її сльози!.. Неначе сльози!..
Притисся до мене:
—Я плакать хочу... чуєте, плакать...
— Що з вами? Заспокійтеся! — умовляв його.
— Ні, так не можна! Вона так просилася, так плакала, а я таки своє... Падлюка, аж двічі ножа затопив у груди.
Схвильований до неможливого, я схопився з місця і став ходити по хаті. Він теж устав. Стояв коло вікна, хлипав і стежив за мною.
— Далі так не можна! — говорив він сам до себе. — Горе одно та й годі!..
— Велике?
— О, велике! Де я тільки не був, так скрізь лише воно одно панує, а решта...
Зітхнув і став шпортатись за пазухою. Витяг пляшку.
— Вип'ємо! Все одно горе!
— Пийте самі. Я не можу.
— Значиться, цураєтесь? Ну, добре! Добре! Пожалкуєте...
Помалу, не поспішаючись, перехилив пляшку в рот і став пити. Іноді зупинявся на хвилину, щоб передихнути, а потім потягнув до самого дна. Коли в пляшці стало порожньо, він шпурнув її під лаву і став роздягатися. Стоячи в одній білизні, він сказав:
— А тепер давай поборемся!
Я мовчки оступився до порога.
— Не безпокойсь. Це я пожартував!
— Мені зовсім не цікаво мати справу з чортзна-чим!
— Пиши собі свою сістему, а я "смертію смерть поправ"...
Розгорнув свою чумарку і ліг.
—А все ж таки отаманові не треба казати, понімаєш!.. Суворий він... такого я не бачив ні в блакитних, ні в жовтих, ні в чорних. .. бритва, а не чоловік... — мимрив він крізь сон.
Заснув. Я ще довго ходив по хаті і не знав, що робити. Знав лише одно, що треба якось втікати. Випадково зупинився над сонним. Його вугрувате лице, посиніле й розпухле, нагадувало живіт перевернутої догори ногами черепахи. Вузенькі щілинки на місці очей нервозно здригалися, наче хвостик конаючої миші, і було видно, що в цей час в його зухвалій голові роїлися страшні сни. Коли я дивився на цю сонну й огидливу людину, мені не хотілося вірити, що вона здатна до якоїсь розумної боротьби.
Увійшла баба. Стала над сонним і захитала головою:
— От і цей колись паничем був, а тепер став гірше скотини якої... Тиняється, валяється, збиткується над собою, а ще й дяківським сином називається... Панич, неначе...
Я мовчки думав про втечу. Боляче й образливо було сидіти в хаті бунту, смутку й жалоби. Необхідно було кого розпитатися про дорогу. — Не міг же я йти навмання?..
—Господарко, а чи далеко тут залізна дорога?—звернувся я до старої.
Та підвела на мене стомлені очі й відповіла:
—Тут вранці виїжджають, а в полуднє назад вертають. Сама не була, то й не знаю.
Підійшла до самого столу. Довго дивилася на розкидані аркуші сірої бібули, а потім повернулася до мене і промовила:
— Змилуйтеся, напишіть до мого сина письмо, бо не витримаю!..
— А куди ж його послати? Ви адресу свого сина знаєте? — сказав я.
Вона не сказала нічого, тільки ще більше похилилася, неначе стара верба, яка стоїть над замерзлою рікою і чекає першого подиху зимової хуги. — Вона весни вже не діждеться! — виникла думка, а на зміну їй безмежна туга і болюче питання про майбутність непокоїло серце.
Десь стали співати півні... Майже несвідомо дивлюся в вікно, бачу білі зорі і мені стає легше. Коли на сході зажеврілася біла смуга світанку, а над нею привітно всміхнулася світова зірниця, я остаточно вирішив.
— Бувайте здорові! — кажу до старої і, схопивши капелюха, вибігаю на двір. Йду в садочок, що поза хатою, а потім через городи виходжу на поле.
VIII
.. .Сонце світить просто в очі. Безмежне море золотого колосся грає злоторожевими хвилями. Стомлено, але надійно, безупинно поспішаю вперед. Іноді спотикаюсь на межах, стаю на хвилинку спочити і знову надаю ходу.
Вже тоді, як перед моїми очима замаячів довгий ряд телеграфних стовпів, я почув далекий мотив розгульно-безглуздої пісні:
Цвет коліну ломала,
Чубарики-чубчики ломала.
Я зрозумів, що то отаман Мудрик повертався зі свого нічного походу. Мені вже не хотілося думати про нього і згадувати його. Лише одна, до неможливого настирлива думка ворушила мозок: "Куди ж тепер так, щоб було безпечно?!. В місті асфальт, залізо, брук, мармур і голод, а тут отаман Мудрик і сотні подібних йому?.."
.. .До Чорного Яру, куди я прямував, було ще далеко, а тому я скинув піджак і вирішив солодко заснути.
м. Київ,
1919р., 4 серпня