Ми цілком гарно умостилися в куточку "теплушки" і так, міцно притиснувшись один до одного, вирушили в далеку дорогу під своє блакитне небо.
В дорозі вона застудилася і до Києва приїхала цілком хорою, так що її винесли носильщики на руках. Голубка моя тільки й хотіла бути зі мною. Лежала довго і тяжко змарніла. З великими труднощами стала видужувати помаленьку. Ми вже починали мріяти про своє щастя, коли тут над містом зашуміли шрапнелі, затріщали кулемети. Вони нас і тут знайшли. Коли я з карабіном в руках прощався з нею, а сам йшов в Полісся рідне шукати рятунку, то вона тільки й сказала:
– Хай Бог помогає тобі, та не забувай же свою Олесю!
В сльозах розпрощалися…
О, яка радість перемоги панувала в моїм серці, коли з розгорнутими прапорами ми йшли слідом за ворогом. Визволення і радість волі і щастя, які ви любі і милі. Кохання моє, моя Олеся, де вона? Шукаю скрізь. Ніде немає. В тривозі біжу до її батька. Схвильовано питаю його, де Олеся. Він зціпивши зуби, чогось мовчить. Мовчить і чогось шукає в своїм столі. Вийняв якийсь пакет і, подаючи його мені, сказав:
– Оце вона сказала передать вам…
Розриваю конверту і розгортаю великий білий аркуш паперу. Читаю поспішливо написані слова:
"Мій коханий! Сього листа пишу в Косім капонірі в казематі. Я контрреволюціонерка… Мене цілком випадково стрінув на вулиці той комісар, який колись ставив мені "условие". "Условие" те я прийняла, щоб визволити тебе. Тоді я, кохаючи тебе, віддалася йому… Я хочу, щоб тобі було це відомо хоч тепер, коли ти вже не застанеш мене живою. Прощай і не забувай свою Олесю".
– Боже, вони розстріляли її! – скрикнув я.
– Так, – сказав до мене її батько. – Вони розстріляли її після довгих знущань. Її могила на Байковім цвинтарі…
Мовчки вийшов я за двері його кабінету і так мовчки йшов міськими вулицями, де лунали голоси загальної радості і перемоги.
Примітки
Вольмар – Валмієра, місто в Латвії у 100 км на північний схід від Риги.