Так само поводилися й робітники, всілякими способами хотіли збагнути чому Пилип Іванович приділяє йому особливу увагу, поводиться з ним по-приятельському.
Одного разу, повернувшись з роботи, Микола побачив у своєму бараці ще одного новака, — спав він на ліжку Якима Сливинського в новому синьосмугастому костюмі й новісіньких гостроносих черевиках; у розкритому роті блищали золоті зуби.
Незабаром повернувся й власник ліжка Яким Сливинський, високий, міцної будови парубок, з гострим підборіддям. Нечутно, по-хижачому збудив гостя, дав йому напитися води і вже потім про щось жваво домовлялися.
— Отой фраєр, — пояснював потихеньку Миколі староста, — що домовляється з Якимом хоче, мабуть, сьогодні відігратися. Він з Харкова, а дражнять його Сюрчком, бо під час гри як розхвилюється, то починає якось дивно сопти і тоді здається, що в носі щось сюрчить. Він професійний картяр, крім карт він нічого не вміє. Картярі є скрізь, навіть у такому непомітному селищі як наша Підверб'янка. Тут за неперевершеного майстра в цій галузі вважають нашого Якима. Картярі, де б вони не жили, знають один одного, час від часу зустрічаються і грають на все, що мають. Кілька тижнів тому наш Яким обібрав Сюрчка до нитки. Цим разом Сюрчок з'явився для того, щоб свій картярський авторитет захистити. Цікаве видовище будемо мати. Запевняю тебе, Миколо, що все минеться тихо й мирно. У мене порядок — гратимуть тільки до дванадцятої ночі. Рівно опівночі я вимикаю світло. Якщо ти не маєш бажання дивитися на гру, то можеш піти до кіно, та воно й тут буде як у театрі.
— Я залишусь, — сказав Микола. — Справжніх картярів мені ще не доводилося бачити.
Почали готуватися до гри. Найбільше метушився низенький, незграбний, з маленькими оченятами Петро Попик. Він ретельно витер ганчіркою стіл, порозставляв навколо столу лави, навіть спорожнив від недокурків консервні банки, що служили за попільнички.
Першим сів за стіл Яким, проти нього угніздився, поправляючи довго на колінах штани, харківський гість Сюрчок. А тоді вже один по одному всідалися мешканці бараку. Цигарковий дим зразу навис важкою хмарою. Ті, що не мали наміру брати участи в грі, стояли. Микола теж стояв і спостерігав.
— Починаємо? — запитав Сюрчок, глянувши на Якима. Той схвально кивнув головою.
Сюрчок витяг з кишені піджака колоду карт і кинув Якимові. Спокійно, з удаваною байдужістю Яким оглянув з усіх боків пакуночок, натиснув на нову обгортку і карти в його руках залопотіли, мов голуби крильми.
Карту давав Яким кожному, хто сидів за столом. Усі мовчали, ніби тут відбувалося священнодіяння.
Миколі дуже швидко оприкріла ця одноманітність і він уже йшов до свого ліжка, як раптом побачив перед себе очі, неймовірно чисті-чисті, як весняне небо, очі зраділої чи й щасливої людини.
— Ви дуже поспішаєте? — запитав цей молодий, надмірно худий з приємними очима чоловік. — Мені хочеться з вами познайомитись. Ви вже, мабуть, тиждень у нас живете, а мені все якось не траплялася нагода підійти до вас. Правду кажучи, я не дуже люблю набридати людям, тож вибачте мені... Моє імення Федір Цимбал... Маю до вас прохання.
— З приємністю допоможу вам усім, чим зможу, — казав Микола, тиснучи Федорову руку.
— Ви чомусь не грали у карти; у щастя своє не вірите, чи ще смаку до карт не дібрали? — запитав свого нового знайомого Федір Цимбал.
— Мене карти ніколи не вабили, — відповів Микола.
— А я грав як був в'язнем; тепер ця приємність не для мене. Я, бачите, інвалід і пенсії ледве вистачає на самий хліб, тому й вгамовував грою свої нерви. Усе минулося. Тепер я вигадав собі іншу втіху — музей.
— Музеи? — здивувався Микола.
— Так. Якщо маете бажання, то ходіть зараз до моєї кімнати — побачите як іноді люди дитиніють.
Вони вийшли в сінешню частину бараку, захаращену поламаними столами, лавами, дровами, якимсь залізяччям і запасами вугілля. У цій частині, що перетворилася на сіни, колись мешкали люди в окремих кімнатах, правдоподібно упривілейовані. З часом від тих кімнат залишилися двері та дошки, що лежали як паливо. Микола не припускав, щоб у цих руїнах могли мати притулок живі люди. Федір показав на двері, що трималися за частину ще неповаленої стіни й сказав:
— Оце і є моя господа, прошу заходити.
Микола дійсно опинився якщо не в музеї, то в природознавчій кімнаті якоїсь доброї школи: стіни від стелі до підлоги були обвішані сухими рослинами.
— Оце така моя теперішня гра, — казав Федір. — Я визбирав усе тутешнє зело. Це моя пристрасть і втіха. Та ви сідайте, будьте ласкаві.
Микола не сів — оглядав експонати. Скільки треба було мати терпцю й наполегливости, щоб познаходити в степу оті кущики й стеблинки, обережно висушити їх, а потім розвішати.
— Мені здається, що ви агроном або природознавець, — казав Федір, сидя на краю ліжка. — І тому хотів просити вас допомогти мені упорядкувати рослини по-науковому.
— Ні, Федоре, я не агроном, але ж не святі горшки ліплять, — спробуємо щось зробити.
— Якщо ви не поспішаєте — побудьте у мене ще трохи. Адже я завжди сам.
— Я посиджу, друже.
Микола сів на міцну, як таран, старовинну табуретку, що, мабуть, не раз служила холодною зброєю в шахтарських бійках. Тепер мав можливість докладніше оглянути барліг самотної людини. У кімнатці стояли всі потрібні на невибагливе життя речі: поржавіле ліжко, порізаний ножами столик, черевата залізна грубка, що мала назву "румунки", а також "буржуйки". На столі якийсь посуд, прикритий газетою, а на цвяхах, забитих у двері, висіло кілька старих ватяних одежин. Усе це неймовірно убоге майно якось задовольняло потреби людини, навіть відчувався заспокійливий затишок.
— Мені подобається у вас, — сказав Микола. — Тут можна забувати за всі клопоти й турботи, ніби на безлюдному острові.
— Причина, мабуть, у травах; вони своїми пахощами заспокоюють людину. Та воно як роздивитися, то й скрізь гарно, якщо нічим не перейматись. Якби я все близько до серця сприймав, то мене б уже давно на світі не було, — відповів господар.
— Як можна залишатися до всього байдужим? — запитав Микола.
— Можна це зробити силою волі і надією, що все минає. Якщо уважніше придивитися, то все людство і кожна людина зокрема тримається за певні надії, як утопаючий за тріску; до таких належу і я. Малим хлопцем мені хотілося бути агрономом. Мої батьки мали таке господарство, що вистачило б утримати мене кілька років у школі. Старший брат пішов у матроси — його тягнуло море. Закінчивши місцеву школу, хотілося ще до вищої школи йти. Мати журилася, що залишаться з батьком на старість самі. Але так не сталося. Розпочалася суцільна колективізація; батько побачив куди воно все хилиться, і що з того може вийти. І саме тоді, коли б я мав складати іспити до інституту, батько вирішував питання: йти до колгоспу, чи ні. Нарешті наважився на одчайдушний вчинок. Вночі наказав матері й мені зібратися в дорогу. Почіпляли ми на себе торби з харчами і пішли світ за очі. На ранок ми опинилися далеко від свого села — на залізничній станції, а за декілька днів добралися до Підверб'янки.
— То ви десь і батьків маєте? — запитав Микола.
— Мав бідних страдників. Влаштувалися ми з батьком на працю біля коней. Та не минуло й року як мене заарештували за те, що скалічився мій кінь. Спочатку мені пришили шкідництво, а потім з'їхали на недбальство і дали три роки примусової праці. Перебув якось голод у глиняних кар'єрах. Сутужно було мені на примусовій роботі в кар'єрах, одначе якось вижив. Повертаюся знову до Підверб'янки з поточеними грудьми — сухоти бо на мене напосіли. Довідався від людей, що ні батька мого, ні матері уже в живих нема — померли за голоду, правда не голодною смертю, а з тифу. Хліба шахтарі мали досить, а, бач, голод післав на копальні свого побратима. Посумувавши дуже за батьками й трохи відпочивши, почав я знову коногонити. Довго мучив себе, думав, що харчами вижену з себе сухоти, але мені усе гіршало. Кінчилося тим, що вибухла кров — отак закінчилася моя праця. Уже другий рік нидію без діла. Підгодовують мене шахтарі, дають ніби те, що самі не поїдають, мовляв, не думай, що даємо тобі шматок як жебракові якомусь. Також моя добра сусідка Наталя Безсмертна ділиться своїми здобутками — вареними стравами з їдальні. Ви знаєте її?
— Ні, ще не мав нагоди, — відповів Микола.
— Вона живе отут зразу за стіною. Наталю не дарма зовуть Безсмертною. Вона дуже стара; у селищі навіть найстарші люди не пам'ятають її молодою. їй дають харчі безкоштовно. У нас спільна мова: я збираю рослинки, а вона квіточки в степу.
При цій товариській нагоді Микола вирішив запитати Федора про старосту Пилипа Квашу.
— Він, здається, з селян?
— Еге ж, і то з тутешніх селян, з Перещіпного, недалеко від Підверб'янки. Там живе його дружина з малим хлопцем. Та чомусь разом жити не можуть. Якась причина розділяє їх, хоч вони й навідують одне одного. Пилип Іванович людина вимоглива й сувора — слово старостине у нас непорушне...
З гуртожитку почулися загрозливі вигуки й дошкульні лайки. Нашорошившись, Федір прислухався, потім встав хутко, показуючи Миколі в напрямку вигуків.
— Ходіть, подивіться, вже догралися...
Поки Микола з Федором Цимбалом сиділи в кімнатці, картярі встигли в такій мірі запалитися пристрастю, що очі їм блищали як у божевільних. Кудись ділася стриманість та поміркованість; уже покладалися тільки на передчуття виграшу, навіть на погану карту ставили великі гроші і, звичайно, програвали. Спорожнивши кишені, очманілі грачі вилазили з-за столу й пересідати за інший, що ним опікувався Петро Попик. Цього барачного крамаря не могла захопити ніяка несподіванка. В його міцній, окутій залізом скрині завжди були в запасі оселедці, хліб і необхідна горілка. Завдяки щирій Попиковій гостинності, всі мали піднесений настрій, весело обговорювали причини поразок і чекали наслідків нещадного змагання Якима з Сюрчком. Тільки вони вдвох залишилися біля карт, а решта задовольнялася споживанням закуски і спостереженням.
Ураз Сюрчок затремтів усім тілом, зблід і сказав:
— Б'ю по банку! Я відповідаю! — прокричав Сюрчок і його довге обличчя зробилося ще довшим. Він тяжко дихав і крізь зуби сюрчав.
Всі присутні обступили грачів.
— Ей, старосто, порахуй нам банк! — гукнув Яким так голосно, ніби Пилип Іванович був десь далеко.
Кваша переступив через лаву, присунув до себе гроші й повільно порахував.
— Тисяча триста сімдесят п'ять, — повторив Яким, пильно дивлячись на Сюрчка.
— Я відповідаю, — сказав Сюрчок.
Яким мовчки вичікував, наче закам'янілий.
Сюрчок пружко підскочив, затиснув зуби й, хижо дивлячись на Якима, процідив:
— Карту...
— Гроші...
— Відповідаю всім, що на мені, — рішуче казав Сюрчок, показуючи на костюм з італійського шевйоту і закордонні черевики.