— Я не прошу вас, щоб ви любили мене. Ваші почуття мене не обходять. Але я категорично від вас вимагаю, щоб ви ні з якими скаргами чи проханнями до містера Керсона більше не вдавалися.
— Ми ніякого містера Керсона не знаємо! — рішуче заявив Гаррі Брус.
— Ми не знаємо його, — ствердив і Яків.
— Можливо, — погодився містер Сміт і дмухнув поперед себе димом. — Ви розмовляли з містером Пітом. Він і є містер Керсон, директор і власник цієї фабрики. Він хоче кінчати своє життя тим, чим почав — звичайним робітником. І ми не маємо права заважати намірам містера Керсона. Отож пам'ятайте, що містер Керсон лише робітник, такий самий робітник, як і ви, хлопці.
— Пробачте, містере Сміте, — зашарівшись, бубонів Гаррі Брус. — Якби ми знали. То хіба б ми...
— Ми ж не скаржились і не просили нічого, — намагався боронитися Яків Куценко.
— Мовчи! — зашипів до нього Гаррі Брус.
— Добре, хлопці, — схопився на ноги містер Сміт.
Вийшли з канцелярії друзі в такому вигляді, ніби допіру їх відшмагано лозою.
За весь день вони навіть не хотіли зустрітися поглядами. Приїхавши на вечір додому, попадали в свої ліжка й мовчки сопли. Першим усміхнувся Яків Куценко. У відповідь йому тихенько захихотів Гаррі Брус. Незабаром вони так реготали, що до їхніх дверей крадькома підійшла господиня будинку, довго вслухалася і не могла вирішити, чи справді її комірникам весело, чи, може вони повпадали в істерію. У літню спеку всього можна сподіватися.
1955 р.