Йому добре! Бо має ім'я, становище в світі, землі. Та вже син того ж таки поборника православ'я князя Василя Острозького Януш прийняв католицтво, підпирав єпископів-уніатів і за те від старости білоцерківського піднявся до воєводи Волині, а далі став аж краківським каштеляном!
Православні, католики, протестанти, а тепер ще й уніати… А колись була одна віра — Христова. Він читав про це в старій книжці з батькової бібліотеки. І одна була церква — християнська. І не було різниці в обрядах і догматах. Та й справді, чи не однаково, як тебе хреститимуть, — викупають у купелі чи просто побризкають святою водою? Або ж миропомазання — чи відбути його немовлям чи хлопчаком? А причащання — або ж єпископ до тебе підійде з чашею, а чи ти до нього? Все те байдуже. Бог єдиний і для православних, і для католиків. А що православ'я не визнає папи римського, яко намісника Христа на землі — то хто ж із живих людей не без гріха, не без слабості людської? Католикам не вільно самим читати Біблії. І хай. Не кожен здатен витлумачити святе писання. Он у протестантів — що не віруючий, то і "пророк", бо всяк читає Біблію на свій лад.
Зате католицька церква поблажливіша до гріхів. Вікарій у маєтку Ружинських казав, що можна купити індульгенцію, по якій сам папа відпустить тобі усі гріхи! Адже він намісник божий, і його вустами і рукою промовляє сам Господь. Та що там — кажуть! Самійлові показував такий папір його дядько потай від батька і діда. А тепер той дядько — воєвода волинський!
А ще питала Магда Ружинська, як вони з Михайлом можуть годинами вистоювати богослужіння в своїй церкві, в той час коли в костьолі є лави для сидіння і грає орган, цей голос божий солодкозвучний.
Магда була з ним лагідніша, аніж з Михайлом Вишневеньким. Може, через це Михайло якось порадив не дуже їй вірити. Мовляв, її дід, Кирик Ружинський, вславився небаченою жорстокістю, переслідуючи Наливайка та його козаків, перевершив самих поляків…
Та яке йому діло до старого Кирика Ружинського та козаків?
Востаннє він бачив Магдисю Ружинську по смерті її стрия. І то вже була не просто гарненька панночка у високому корсеті та довгій оксамитовій сукні з пишним коміром-крезом і ґудзиками-перлинами, а багата наречена… Вона жалкувала, що не можуть вони вдвох помолитися за душу її славного дядька Романа Ружинського, сидячи рядком у костьолі. І так це було мовлено, приязно і докірливо водночас, журливим голосом і з надією в очах — колись-то вони будуть поруч усюди… О, якби йому вибратися на волю!
Князь заплющив очі, лежав на лаві непорушно. Якби вирватися з цього піднебесного льоху, він почав би інше життя! Чому немає жодної звістки від батька чи брата? Невже князівський рід неспроможний викупити його, княжого сина, з неволі?
Самійло підвівся з лави, підійшов до віконця. Припав до грат. На морі було тихо. Жадібно вдихнув тепле солонувате повітря. Звиклі до напівтемряви очі засліпило біле вітрило на синій воді. Вітрило не перетнуло малого простору у віконці, як бувало завше, а настирливо маячило перед очима і потроху більшало. Кого це принадив забутий богом берег?
Батько! Посланці від нього! Нарешті! Самійло побіг до дверей, ударив чоботом залізну обшивку, ще раз — сильніше, та ніхто не обізвався.
Знову припав до віконця, стежив за вітрильником, видивляв три темні постаті на борту. Хто це? Може, брат? Але той не любив похмурого вбрання. І що не турки чи грецькі рибалки — це очевидно. Хто ж вони такі?
Потім вітрильник зник з очей, видно, пристав до берега. Князь Самійло бігав по кам'яній клітці — серце мало не вискочило з грудей. Чого їх так довго немає? О, йдуть! Ні, здалося. Та ні, таки хтось піднімається крутими сходами. Зупинився. Кроки наближаються… чи віддаляються? Невже не по нього? О, знову кроки. Так, ідуть! Ідуть-таки батькові посланці! Воля!
Застиг під дверима, притулився до холодного, слизького заліза грудьми. Воля…
Зарипіли засуви, попадали з глухим бемканням клямки. Самійло ступив убік. Двері розчахнулися і… серце впало, занило.
У дверях стояв турок, далі ще один, озброєний списом, з пістолетом за поясом. Перший увійшов до темниці, поставив на лаву глек і клуночок. Мовчки вийшов. І коли Самійло рвонувся за ним, наштрикнувся на спис. Двері зарипіли, заклацали клямки і засуви.
— Стійте! — крикнув Самійло туркам, та крик його вдарився у залізні двері. Кроки на сходах швидко віддалялися… Занімілий, спустошений князь сів на лаву. Отакої… А де ж викуп чи принаймні звістка про нього?
На лаві стояв зав'язаний глек. Самійло байдуже розв'язав його, зазирнув усередину, понюхав. Вино… Чи не отруєне часом? Поклав на коліна клунок. Розпустив ріжки великої хустки. В'ялена риба? Хліб? Апельсини? Від кого?
Гризонув рибу, розламав хлібину. Всередині — папірець.
Кирилицею, рука незнайома. "Князю, прийми дарунок незначний. Скоро повернемося. Чекай. Святий Афон". І все? Який Афон?
Самійло кинувся до віконця. Не зводив очей з моря, чекав, аж ноги затерпли. Зрештою з'явився десь із-під башти вітрильник і три чорних постаті на борту. Щось блиснуло на одній постаті — маленька сліпуча цяточка, і Самійло зрозумів: хрест срібний, а чорне вбрання — то ряси. Слуги божі… Звідки? Святий Афон… Так, десь тут у турецьких водах, певно, недалеко, знаходиться древній православний Афон. Самійло багато чув про нього від батька — про угодників афонських і проповідників слова божого.
Самійло відпив трохи вина. Ого! Це не розбавлена бурда, яку носять йому турки, аби не здох від голоду і спраги.
Справжнє, міцне вино. Приклався ще. Заїдав пахучим хлібом. Як у батька з матір'ю…
А коли ж викуплять? Може, через них пришлють гроші? Чекати… Скоро повернуться… Це надія! Про нього знають! Тепер він чекатиме і місяць і другий, скільки треба. Голод і холод не зломлять його.
Надія зогріватиме дужче від тієї грубки в стіні.
Самійло припав до глека, пив жадібно.
За якусь хвилину, зморений вином, міцно спав у кутку темниці на своєму жупані.
А за тиждень чернецький вітрильник знову заманячив перед вежею-в'язницею. Побувавши у Царгороді — Константинополі, помолившись святим мощам у Софійському соборі і відстоявши молебень во здравіє раба божого Самійла, благословенні самим патріархом, троє афонських смиренних ченців вертали назад. І природним було бажання ще раз провідати свого одновірця, підняти його дух, підкріпити тіло. Турецька варта дивилася на це спокійно. На тих харчах, що їх двічі на місяць привозила морем галера, довго не протягнеш, а за бранця призначено великий викуп, і як пришлють гроші, якась дещиця перепаде і їм, вірним слугам Іскандер-баші.
Старий чернець Михайло лишився в човні, а двоє молодших —Павло та Іван — крутою стежкою рушили вгору поміж скель і осипів каміння. Біля підніжжя вежі спинилися перепочити, Іван обережно спустив з плечей барило з вином, а Павло поклав на землю чималеньку торбу.
Старий Михайло стежив за ними і нервово скуб бороду. Як то вийде в них, і чи не доведеться тікати звідси самому, як наказали Іван і Павло, якщо їх викриють і схоплять? І чи не вартує десь у засідці турецький човен? Обдивився берег, усі маленькі затоки. Ні, не видно. Очевидно, турецький ага обачний чоловік, бо не лишив варті якогось суденця, — аби не втекли морем, кинувши в'язня і цей безлюдний скелястий берег без жодного деревця. Сама вежа як палець стирчить над морем, а з другого боку її підпирають стрімкі гори.
Брат Михайло, забувши про своє лихо, що не відпускало його, було з ним завжди і всюди, стежив за вежею, вдивлявся в малесеньке віконце на вершечку. Нівроку вежа! В самісіньке небо. Чи вистачить тієї линви, що несе її в торбі брат Павло, і, головне, як передати її князеві?
Лишалося чекати, все віддати в руки божі і сподіватися на його милість…
Час спливав поволі, вже й очі братові Михайлу заболіли, та ось нарешті з дверей вежі вийшли брати Іван і Павло, вже без барильця, з трохи тоншою торбою. Їх супроводжувало п'ятеро озброєних турків. Швидко наближалися, донизу йшли легко, аж бігли; а позаду брязкали, перечіплювалися об каміння турецькі шаблі.
Турки мовчки дивилися, як сідають ченці, беруться до весел.
— Назад, у бік Царгорода, — кинув Іван, і всі троє налягли на весла, день був без вітру.
— Чом не додому? — спитав Михайло.
— Мовчи, брате. Хай, відпливемо трохи.
Турки і берег віддалилися, і брат Михайло, покинувши весла, помацав торбу.
— А линву? Забули? — скрикнув Михайло.
— Ні, не забули, брате. Ні до чого йому линва, — сказав Іван, сильно веслуючи. — Треба відплисти з їхніх очей. Хай заспокояться нехристи.
Говіркіший Павло розказав усе як було. Турки не хотіли пускати до князя. Брат Іван показав їм на вино, мовляв, усе ваше. Минулого разу один глек з вином передали для бранця, а другий — варті. На десятьох — то було лише губи вмочити, та й пити їхній закон не велить, але бусурмани розібрали, що то за винце. І сьогодні задоволено зацокали язиками, погодилися провести ченців до князя. Крутими покрученими сходами, що вели з нижньої зали, де жила варта, дерлися наверх п'ятеро охоронців, а за ними Павло та Іван. Брат Павло дивився на турецькі п'яти, як вони мелькають перед його носом, а брат Іван обдивлявся навколо, лічив сходи і віконця, мацав запліснявілі, холодні стіни, а як підійшли до дверей, швидким поглядом окинув усі засуви та клямки з металевими шкворнями. Замків, які треба відмикати, на дверях не було.
Двері відхилилися. До них кинувся худий, зарослий, як чернець, у брудній сорочці князь Корецький. Та між ними стояла варта. Ще внизу Іванові та Павлові наказали мовчати, не озиватися до ув'язненого.
— Від кого ви, святі отці? Від князя Іоахима Корейского? — гукнув до них через вартових князь.
Тим часом брат Іван устиг побачити усю темницю, її нехитре прибранство, віконце і подумати, що навряд чи князь вилізе в той малий отвір, навіть якщо перепиляє ґрати. Через віконце не вийдеш… Забрав у брата Павла дарунки, пакунок з линвою лишив у торбі, а на лаву поклав менший згорток — сир і грецькі горіхи, їжу поживну.
Низько вклонився князеві, а коли підвів голову, глянув у вічі бранцю пильно й багатозначно.