А гріха не творять, бо добра не нажили: ниву не пашуть, труда не знають; овочі* з дерев їм за прокорм, а м'яса не їдять, праведники всі й мудреці. За душею одні молитви мають і токмо на волю Божу покладаються...
– Охо-хо-о... На мороз би їх!
– Ци-ить же, Чорното!
– ... А як прийшов до них цар Олисандр[42], то попередили його, що взяти з них нічого, тож і воювати нема за що. Й питали рахмани Олисандра: "Нащо тобі перемоги, коли смерть і над тобою владна, а багатства в могилу не забереш?"
Богомолець знову сьорбнув дармового кваску, зумисно затягуючи з відповіддю царя й тим нагнітаючи в юрмі напругу, потім продовжив.
– І одповів рахманам цар Олисандр: "Кожному своє. Не власною волею се дію, а по промислу Божому. Коли б усі люде на один норов були, то й світ празним[43] був би: по морю не плавали, ниву не орали, дітей і тих не робили би."
– Ану, розступись! – владно наказав чийсь густий голос і натовп засовався, даючи дорогу його власнику.
Перед Патапієм постав дебелий молодик.
– Ти богомолець єси?
Прочанин, підвівшись, вклонився:
– Аз єсмь...
– Боярин Жирослав просить до терему свого. Ходи зі мною.
У натовпі зашептались: "– Ти бач, сам боярин просить... – От життя в людина: скільки бачив, скільки знає... – Медами частуватимуть... – Дик, і є ж за що!"
Патапій же, мовби тільки того й чекав, перехрестився на покуть корчми, поклав до торбини недоїденого в'яленого судака і знову вклонився, тепер уже юрмі:
– Бог не забуде вашої щедрості, людіє. Живіть з миром.
Жирослав Мироніжич був вірним слугою великого князя київського й чернігівського Михайла Всеволодича – не так ратною службою своєму володарю згодився, як розмислом, старанням примножити княжу скотницю[44], а ще собачою відданістю. Шістнадцять літ назад, на Калці[45], коли татари вдарили на чернігівську рать з обох боків і засипали русичів стрілами, Михайлові Всеволодичу, тоді ще переяславському князеві, що з дружиною був під рукою вуя[46] свого, чернігівського Мстислава Святославича, стріла поцілила в шию; там би й лишився молодий князь, якби не дружинник Жирослав зі збіднілого боярського роду Хоробора: щойно чернігівці почали безладно втікати, він ухопив за повід Михайлового коня й подався навздогін решті.
Дванадцять руських князів знайшли тоді свою смерть на Калці й князь Мстислав Святославич разом зі своїм сином Дмитром також. Пішла в Половецький степ руська рать – десятки тисяч, ліпші з ліпших, а назад повернулась хіба чверть, серед киян же і взагалі – один з десяти. Русь була обезголовлена й знекровлена. Зате Михайло Всеволодич не тільки одужав від рани, але й чернігівський стіл, як племінник полеглого князя, зайняв, опісля і у Великім Новгороді князював, і в Галичі, а минулого літа навіть київський великокняжий стіл удруге посів. Не забув князь свого рятівника: після Калки наблизив до себе, сотником зробив, милістю не обділив. Гривня до гривні, срібло до злата і з часом став Жирослав уже по праву зватися боярином, на кормління собі отримав від князя рідну хороборську волость: півтора десятки літ сидить уже в отнім Хороборі, що кілька поколінь до того був отчиною його роду. Хай і справжній ведмежий закут, коли з Переяславом або Черніговом рівняти, а все ж свій – он там, під лісом рідні могили височать.
Опісля Чернігова, пирів княжих, соколиних ловів нудився спочатку нестерпно, а потім своїх соколів завів, онуки пішли, так і звик на старість. Лише купцям і прочанам потайки заздрив у тім, що вони скрізь бувають, бачать дива чужоземні й заморські навіть, а він увесь вік аки пес на чепу, просидів, вотчину стережучи, під час останньої княжої котори[47] мало живота не лишившись. Про цю його слабкість до чужих оповідей мало хто знав – не до лиця бояринові таке. Аби хоч якось втамувати спрагу за дивами, час від часу кликав до себе по осені котрогось із купців і довго розпитував що та де той бачив. Тож коли зачув раптом, ніби з'явився в Хороборі якийсь пришлець-богомолець, сидить у корчмі й оповідає черні про всілякі дива, що в світі трапляються, не втримався й послав Стояна, отрока[48] свого, аби покликав прочанина в гості.
– Дивись мені, привітним там будь, не злякай божого чоловіка. Втямив? – напучував навздогін.
Від корчми до боярського терема хіба зо дві сотні кроків. Не довго й чекав боярин: наче ведмідь, засовався на ґанку Стоян і ось уже й двері до світлиці рипнули. Зайшов худий якийсь чоловічок, вклонився бояринові в пояс і вгледівши в кутку ікони, ревно на них захрестився:
– Вельми боголєпно[49] зрити в сім житлі святії ікони, а при них господаря благолюбця! Хай милість Божа навіки тут перебуває!
Жирослав Мироніжич здивувався: сей – богомолець?! Обідраний безградник якийсь... Правда, ріденька борідка, як у їхнього дяка Кирика, й очі, у виразі котрих бояринові вгадувався розум, дещо його заспокоїли. Проте, аби не зганьбитися власною цікавістю перед якимось пустомолотом, про всяк випадок підозріло запитав:
– Хто будеш? Звідки?
– Патапієм охрещений, – знову низько вклонився пришлець, – Ходжаху світом, кутка свого не маючи. Бисть[50] у грецькій святій землі, в Пантелеймоновім[51] монастирі на горі Афон.
Жирославові брови ворухнулись від подиву, проте боярин швидко себе опанував.
– Сідай, – показав рукою на лаву біля столу і гукнув до когось невидимого:
– Гей, там! Зберіть-но гостю моєму пити-їсти!
Пройшло небагато часу і Патапій, смакуючи пряжену веприну, тихим голосом оповідав бояринові про своє життя.
– З дітиська боголюбивий єсмь... Імяста же любов велію і нелицемірну до премудрості книжної... поєліку сподобив мене Господь на врозумління її та язиців чужих... В далеку сторону ходжаху... обретахося по місцях святих...
Боярин млів від задоволення, чуючи вчену мову і вже міркував над тим, як би притримати біля себе сього богомольця на цілу зиму. Передчуття насолоди спілкування з мандрівним мудрецем гріло йому душу – вельми охочим був до такого.
– До чого ж благочестива віра наша християнська, коли й серед простолюду такі ось перли рождає! – розчулився Жирослав, вислухавши оповідь Патапія про ходіння його в Замор'я[52].
– Якоже хтось землю розоре, інший засіє, а треті пожнуть, то й мають з того прокорм неоскудимий, – повчально здійняв свій перст ситий і вдоволений Патапій, неочікувано гикнув, прикривши рота й продовжив:
– Так і отець-бо сього князь Володимер землю руську хрещенням зорав, наче пух, книжними словесами насіяв серця вірних своїх; ми ж бо пожинаємо, вчення книжне прийнявши, – смиренно закінчив богомолець і підвівшись, перехрестився на ікони, – Дякую Тобі, Господи, за хліб наш насущний, що даждь нам днесь...
– Лишайся, Потапе, вельми до вподоби мені розмова наша.
Ніби Патапій не того ж самого прагнув...
– Волі добродія мого перечити не смію... – схилив у покорі голову прочанин.
– А минулу зиму де ти провів?
– У Переяславі-городі... Навесні за малим смерть не прийняв від гаспидів-татар, – знову почав ревно класти на себе хрести Патапій.
– Ти там був?!
– Був, – Патапій, згадавши недавню минувшину, навіть кучеряві вчені словеса забув і говорив уже по-простому, – березозоля третього дня взяли нечестиві моавитяни[53] боголюбивий город, спалили дотла... А що люду перебили! Жити мусив серед них – із собою возили, аки звіря яке, доки відпустили...
– В молоді літа ніс княжу службу в Переяславі, – згадуючи, похитав головою боярин, – стіни там кам'яні, високі. Твердиня! Невже приступом здолали?!
В сінях знов наче коні затупали; ввалився в світлицю муж, по всьому видно, що ратний – високий, міцний, а погляд суворий: здається, що іскри з очей так і крешуть. Боярин не обурився наглому такому пришестю, лише запитав із тривогою:
– Сталося щось, Любодаре?!
– Лиха звіска, боярине...
– Речи, сотнику, не муч мене.
– Тільки-но з Оболоні мій Одинець прискакав: бачив гінця зі Сновська[54] – той на Новгород[55] мчав. Нема більше Чернігова... – спалили татари третього дня. Мстислав Глібович[56] сіверський поліг. Уже до Седнева приступились.
Жирослав Мироніжич пополотнів. Калка згадалась, як градом сипались на них чорні татарські стріли й колишня оповідь Любодара про татарську підступність і їх нечувану жорстокість – сотник Хоробора теж там був серед київської дружини й дивом лишився живий, коли татари взялися вирізати обманом обеззброєних киян.
– Невже ж і нас не омине чаша ся?!
Любодар мовчав, тільки хмурився.
– Може пройдуть Задесенням – на Новгород? Нащо ми їм, га?
Сотник зиркнув на боярина, процідив крізь зуби:
– Пощо гадати? Готуватись треба.
– Ось божий чоловік у мене сидить. Був у Переяславі, коли татари його брали.
Любодар, що до того й уваги на Патапія не звертав, подивився на нього з цікавістю:
– Що повідати можеш?
Прочанин, знічений звісткою не менше від господаря терему, тільки руками розвів:
– Ратному ділу не навчений, мало чим пособлю... За два дні взяли Переяслав. Пороками[57] стіни били, потім в пролом увірвалися, різанину вчинили.
– Про пороки їхні чув... Піду я, – і не чекаючи від боярина згоди, подався геть.
У світлиці по кутках вже й сутінки залягли, а Жирослав, забувши про гостя, сидів замислений і сумний. Захитався раптом світ, затремтіла під ногами земля, а спертися не було на що. Отаким вийде кінець його?
– Муж я в раті не вельми хоробер, – тихо промовив Патапій, – проте розмислом кріпкий, добро збирати мудрий...
– Га? – ніби очнувся боярин. – Пощо речеш, ніби три дні не годований? Голосніше не можеш?
– Коли би криком тереми зводили, то осел ревом своїм по два в день ставив... – несподівано сміливо заперечив богомолець: – Той, хто розумом високий, голову до долу тримає, а мислію в небесі ширяє й вуста його стишені...
– Ти ба! – здивувався Жирослав Мироніжич.