– Відвідай маєї березовиці, чалавіче добрий!
– А чого ж не відвідати? – скочивши вже з коня і тримаючи його у поводі, вигукнув вершник.
– Сто літ не пив березовиці! – А в самого на душі знову заворушилося щось ніжне та тепле.
Навіть не відійшла – відбігла хутенько вбік молодичка і з глибоченької ямки, з холодку, дістала берестяний туязь та й націдила з нього у різьблений з липи ківш-утицю сивої, напівпрозорої березовиці. Потім поставила посудину назад у ямку, а утицю з поклоном піднесла проїжджому.
Той припав до неї вустами і пив, не відриваючись, аж доки все й не випив.
– На здаров'я пивши – проказала, як водиться, молодичка, приймаючи від гостя пусту посудину.
– Добра березовиця, нема чого й казати! – витираючи рукою вуса, мовив той: – Сама робила?
– Сама, – знову скромно опустивши очі і знову хитнувши при цьому підвісками з промінчиками, мовила тихо жіночка.
– На здаров'я пивши! – підійшов нарешті до них чоловічий гурт і старший, – чи не ровесник вершникові, – знявши повстяну шапку, вклонився незнайомцеві. За ним те ж саме зробили і решта – троє молодиків, глянувши на яких, будь-хто сказав би, що вони сини господаря цієї підсіки, майбутньої ниви.
Одягнені поселяни були всі однаково: у довгі, до колін, добре поношені вже сорочки та ногавиці із сурового вибіленого конопляного полотна, тільки от у молодих голови були непокриті, лише досить довге волосся стягнене для зручності, аби піт очі не заливав, полотняними смужками із простою вишивкою на них. По краях пройм, по рукавах сорочок біля зап'ястків та на їх подолах також була вишивка – оберіг від всякого лиха, злиднів та нещастя. Високо, до самих колін, обернені довгими онучами ноги поселян були взуті у постоли з товстої волової шкіри. У кожного чоловіка на вузенькому затертому шкіряному поясі в ножниці висів ніж, навіть молодичка мала його, тільки в неї ножниця кріпилася на досить довгому, мало не до пояса, сиром'ятному, через шию, ремінцеві. Самі трударі були перемазані сажею, закіпчені, волосся їхнє місцями навіть підпалене, а в декого на сорочках та ногавицях вогонь і дірки попропалював. Вигляд мали вони вкрай зморений та стомлений – ану, спробуй цілий день по літній спеці підтримувати рівномірне горіння на підсіці, серед розбурханого моря вогню, серед жару та попелу!
– Чи легка дарога, не знаю, як табе величати, чалавіче добрий?! – вів далі поселянин. – Яку справу маєш да нас? – з помітною насторогою запитав він у вершника.
– Питаю, чи приведе мене цей шлях до Ольжиного погосту? – повторив своє запитання подорожній.
– Да Ольжинаго пагосту? – теж спочатку здивувався господар. І якось підозріло глянувши на гостя, мовив: – Авжеж. Тілько йаго тепер у нас Ратичів гарадок звуть. Ратні люди там, ратичі – залога княжа. От і празвали Ратичів. Хіба ж не чув??
– Не чув... – а сам все придивлявся до мерта[20].
Ні, ані він, ані сини його радимичами не були: он і вишивка на сорочках, хоча вже й стара, і линяла, а видно, що сіверянська – серед червоної нитки по суровому полотну ні-ні, та й вкрадеться нитка чорна і візерунок знайомий до щему аж із далекого дитинства. У візерунках, що прикрашали довгу, мало не до землі, сорочку молодички, поряд із червоними нитками лежали часом зелені, властиві лише радимичам; чоловічий же одяг був без сумніву сіверського крою.
Подорожнього трохи збивало з пантелику радимичське акання поселянина, проте воно віддавна було властиве усім, хто жив на правому березі Десни, незалежно від того, до якого племені належали: немовби то радимичі взяли та й вплели свою зелену нитку у мовний візерунок своїх сусідів – задесенських сіверян.
Старший роду, людина без сумніву спостережлива і розумна, помітивши ці розглядини, легенько усміхнувся, неначе дивуючись про себе, і кивнувши у бік молодички головою, мовив:
– Невістачка наша, з радимичів. Васени старший син пабрався з нею. Як і водиться, па добрій згоді умикнув, жеребчик.
Молодик, кремезної вже статури, із кучерявою борідкою, що ледь тільки стала набувати мужнього[21] вигляду, знітився при цих словах і почервонів.
Вершник, з'ясувавши, що хотів, перекинув був через голову коня повід і вже зібрався ставити ліву ногу у стремено, коли це господар ниви раптом схаменувся:
– Чалавіче добрий, знову не знаю, як табе величати, павечеряй з нами, прашу уклінна – і поклонився в пояс подорожньому.
За ним, здивовані цим батьковим запрошенням, так само в пояс поклонилися і інші. Бо, власне кажучи, вечеряти було ще ранувато, хоча справу, вважай, зроблено, підсіка майже догоріла і втручання не потребувала, а подорожній, людина явно не з місцевих, незрозуміло чому – чи виглядом своїм, чи запитаннями дивними, змусив господаря підсіки одразу насторожитися: не доводилося йому бачити таких подорожніх, а незнайоме, звісна річ, завжди лякає. Хтозна, чим обернеться для сім'ї ця зустріч, тож, чи не краще буде про всяк випадок гостинністю обеззброїти пришлеця. А як подумати, що, можливо, це котрийсь із Богів мандрує у подобі цього вершника? Відмовиш йому у вечері, не пригостиш, і відвернеться назавжди Податель[22] від тебе і твого роду, відмовить колись тобі у своїй ласці та заступництві. Що чекає тоді на таку негостинну людину? Вірна погибель!
– У табє все гатова? – звернувся задесенець до молодички.
– Усе, отче... – з легеньким поклоном відповіла та.
Пришлець зовсім інше мав на думці і слова відмови вже ледь не зірвалися з його вуст, коли знову спливла з далекого дитинства майже забута згадка-підказка: "Боронь, Боже, тебе, дитино, відмовитися коли-небудь від частування. То образа і зневага є і до того, хто хоче пригостити, і до самого Дажбога!" – так вчила його колись дуже давно рідна прабаба. Тож схиливши у поклоні голову, він відповів так, як навчили колись батьки:
– Спасибі вам, люди добрі, за вашу ласку! От тільки ж ротів у нас двоє – і показав очима на свого пса, що лежав у затінку, відпочиваючи після тривалого бігу.
Як на поселян, то пес вигляд мав чудернацький, ба, навіть більше, – ледь не жахливий: чорний, здоровенний, на зріст з найбільшого вовка, тільки відчувалося, що вполовину від нього важчий, вуха у нього звисали на боки, немов зів'ялі на сонці лопухи, а шкіра на морді, щоках і на шиї вся обвисла, немов би була йому занадто великою, від чого вираз його очей був сумний, як у нещасної людини; проте, саме очі одразу ж і говорили будь-кому, що пес розумний, не пустобрех, але жартувати з таким велетнем – все одно, що з ведмедем. Наймолодший отрок, той взагалі дивився на пса мало не з жахом: "Чи не той це чорний пес, що про нього зимовими вечорами розповідала баба, котрий, прив'язаний ланцюгом до Малого ковша[23], щоночі його гризе і коли він це зробить, то весь світ, втративши опору, полетить шкереберть?".
Хоч які голодні не були трударі, але старший роду, зітхнувши про себе, так само твердо і переконано, як і раніше, повторив:
– Дажбог не абділяє нас сваєю ласкаю, тож знайдема харч і для твайога пса, людина добра.
Не годиться таїти від людей, що запрошуть тебе розділити вечерю, ані помислів своїх, ані імені, тож пришлець, вдруге подякувавши господареві підсіки, нарешті мовив:
– Паоло мене звуть, а пса мого – Бримо.
Зачувши такі незвичні для місцевого люду імена, молодь лише переглянулася здивовано між собою, а старший почав раптом ні з того, ні з сього, прочищати захрипле чомусь власне горло.
Трохи покашлявши, старший сімейства таки і собі назвався:
– Клич мене, чалавіче добрий, Окунем, а це ось, – показав на старшого – Некрас, а це – Сердитка, а найменший – Найден, ну, а невістачка – Растуня.
Тим часом метка Ростуня вже розкладала в холодку біля кабиці нехитру вечерю: поставила на землю горщик із житньою кашею, а на щойно зірвані лопухи поклала півдесятка чималих, запечених у глині під вугіллям деснянських рибин.
Паоло, вийнявши із лівої сакви – подорожньої торбини, мало не мішка, пара яких була перекинута через кінську спину поза сідлом, і звисала на обидва боки, кілька вузьких смуг пров'яленої на сонці гов'яди, додав їх до спільної вечері, а далі зняв два топори та ті сакви з коня, розгнуздав його і попустивши трохи підпругу та прив'язавши повід до сосни, пустив пастися на ріденькій лісовій травичці неподалік кабиці.
Посідали, і подорожній, примостивши біля себе свої топори, сів у гурті. Окунь неквапно узяв вирізьблену з липи ложку, набрав у неї гарячої каші, замислено, зі строгим виразом обличчя, проказав молитву до Дажбога, вознісши до неба славу Подателеві добра та блага і поклав кашу до вогню. Почекав, доки Дажбог прийме його жертву, а потім, залишившись вдоволеним тим, як прихильно поставився до неї Податель, звернувся з проханням до Макоші.
Від Чернігова до Сновська і Сосниці, по всьому Задесенню, немає понад Десною жодного города, городища чи весі, де по-особливому, благоговійно, не шанували б цю Богиню достатку, жіночого рукоділля та води, оберегу сімейного вогнища. Для місцевих родів Макош завжди була найшанованішою, а тому і почесть від людей вона мала не меншу, аніж Дажбог чи Велес.
– Мати наша, Макош, – звернувся до богині Окунь, – прийми ад нас цю жертву – він відломив від печеного в'язя половину і кинув її до багаття кабиці.
– Славима табе і дякуєма табі за тваю да нас ласку: що вдосталь вади в Десні і дащі щедра праливаються на нашу землю. Що вистачила сили у нас на цю підсіку. Що завжди даєш нам добрий уражай і вдосталь маєма хліба, палатна та скори.
На тому ця його коротка молитва і закінчилася. Подорожній же, сидячи навколішки перед розкладеною вечерею, обличчям на схід, гадаючи, що зараз ніхто на нього не звертає уваги, швиденько торкнувся пучками правої руки свого лоба, потім грудей, лівого та правого плеча і тихенько забубонів, неначе про себе, на незрозумілій мові: "Патер ностер...