А то ще стане якась прямо перед нами і ди-и-ви-ть-ся великими своїми очима, немовби нас і взагалі немає, немовби і ми – не ми, а пусте якесь місце. Блюма навіть зупинився і батькові довелося встати з воза та ляснути кількох з них пугою. Їхати через те стадо було трохи лячно і наші жінки почали підбирати на воза ноги та погейкувати на них:
– Гей!
– Гиля!
– Ану, пішла!
Нарешті ми таки пробрались через стадо, дорога звернула ліворуч, потім праворуч, знову стала розквашеною, як біля Доліного; тепер і справа, і зліва від нас я побачив воду.
– Ото, – батько киває головою праворуч, – Коноплянка, а зліва, – показує рукою, – Стара Коноплянка.
– Чому Коноплянка?
– Коноплі тут колись мочили, – озивається дядько Левко.
– Коноплі? А навіщо?
– Мочили, потім тіпали, волокна вибирали, сукали з них нитки та ткали полотно – пояснює він.
Доки я міркую над почутим, батько натягує праву віжку і Блюма звертає з виїждженої дороги праворуч. Обігнувши Коноплянку, ми котимо тепер по її високому протилежному березі і звідси мені добре видно озеро. Ще минулої зими я вивчив усі букви і нині Коноплянка нагадує мені величезну синю літеру "Т", тільки перевернуту догори ногами. Проїхавши вздовж ніжки та обігнувши зліва перекладину, наша підвода простує якраз понад серединою букви. За Коноплянкою луг зовсім інший – висока, врівень з нашим возом, трава, скрізь, куди не кинеш оком – щось квітне: і білим, і жовтим, і червоним, і синім кольорами. Вітерець час від часу гонить лугом строкаті хвилі і тоді навіть дихати стає важко від п'янкого аромату, а саме повітря видається таким густим, що його неначе п'єш, а не вдихаєш. Вражений побаченим, я надовго замовкаю, тільки раз по раз роззираюсь на всі боки. Раптом зліва помічаю завсім маленьке кругле озерце, геть усе встелене великими білими квітами. Їх так багато, що вода поміж них ледь вгадується, вони навіть закривають собою зелене латаття.
Я встаю на возі, тримаючись за батькове плече, аби краще роздивитись те озерце, коли раптом з його поверхні злітає два чималеньких птахи.
– Бачиш, то – качки, – батько проводжає птахів поглядом. – Подались, мабуть, на Коваленчиху.
У нас вдома теж є качки, проте щоб вони літали, – такого я ще не бачив.
– То дикі качки, – пояснює батько. – Свійські не літають, а дикі – ого! На зиму в Африку перелітають.
– Де слони?
– Туди. Н-но, Блюма!
Дорога , якою ми їдемо, не зовсім на дорогу і схожа: однією стороною віз котиться по вузенькій рівнесенькій стежечці, такій гладенькій – хоч боком по ній котися, а другою – просто по витоптаній у траві колії; видно, що подеколи тут ще хтось крім нас їздить возом.
– Це рибалки велосипедами так стежку вкатали, – батько неначе читає мої думки. – Тепер вона нас до самої Десни приведе.
Поглянувши вперед, я помічаю, що сизо-зелена стіна дерев, яка від Доліного видавалась мені дуже далекою, значно поближчала і набула вже звичайного зеленого кольору, але все одно, до неї ще дуже далеко. Озирнувшись, я бачу на видноколі, в тій стороні, звідки ми їхали, купол церкви, що синіє над деревами та біленькі хатки поміж ними. А навколо лише зелений простір, багатобарвний килим, що колишеться під вітром і виблиски води під сонячними променями, якої стає дедалі більше...
Сонце піднялось вже височенько і нам, мабуть, було б дуже жарко, якби не вітерець, що здуває з нас спеку. На небі почали з'являтись білі, схожі на перини, чи подушки, хмарки, і я, певно, вперше в своєму житті, в захопленні спостерігаю за красою природи: і за цими хмарками на блакитному небі, і за переливами квітучого різнотрав'я, і за темно-зеленими купами кущів та дерев, що вимальовуються тепер попереду нас на видноколі.
Щось незрозуміле бентежить мою малу душу, заполонило її і підносить над землею, а вона, зраділа та зачарована, ширяє в небаченому досі просторі разом з отими сіренькими, схожими на ластівок, пташками, котрі носяться в повітрі і пронизливо сюрчать.
Стільки небаченого раніше, стільки вражень вихлюпнулось на мене за такий короткий час, за один лише початок дня, і через це раптом прокинулась в мені цікавість до навколишнього світу: звичайного та буденного, коли знайомишся спочатку з чимось одним, потім вже, поступово, – з іншим, але такого чудесного, коли він відкривається перед тобою весь одразу, у всій своїй неозорості та неосяжності.
Я кручу головою на всі боки, намагаючись нічого не пропустити, все побачити. Скрізь буяють квіти: зовсім простенькі, не пишні, але їх стільки, різних-різних, що їм тісно навіть на цьому нескінченному лузі і вони губляться, зливаючись в одне багатоколірне безмежжя десь там, на краю видимого мною світу. То ближче, то далі виблискує синя вода і там, де вона є, там і трава вища, і квітів більше і птахи співають голосніше. Пташиний спів лине звідусіль – від води, з густої трави обабіч дороги, з повітря. А це прямо над нами якась пташина зависла , неначе привязана на невидимому мотузочку і дзюрчить яскравим соковитим дзвіночком; із землі їй підспівують коники та інші, нечувані раніше мною комахи; щось побігло від нас убік, колихаючи густу траву, на кожній стеблині якої, здається мені, хтось сидить; кілька бджіл (чи не наші, бува?) промайнули в повітрі, і – о! – жаби вибухають хором в заповненому водою видолинку, а там далі, де знову виблискує вода, там хтось завів скрипуче:" Дир-р! Дир-р!" і, як це не дивно, але вони, всі в купі, не заважають одне одному, навпаки, всім своїм співом неначе закликають нас: " Нумо ж, чого ви мовчите?! Приєднуйтесь!" Я б і заспівав, якби хто навчив, та ніхто, здається мені, і уваги не звертає на те, що робиться довкола. Скільки разів помічав я, якими лінивими та байдужими бувають дорослі... Ех!
Зліва перед нашими очима відкривається ще одне озеро, вигнуте, немов шабля, наполовину заросле лататтям та якимись круглими гладенькими стрілами з китичкою на кінці кожної.
– Це ось – Човник, – розповідає мені батько. Гарне раніше озеро було, а тепер, бачиш, – ситняком заростає.
А я раптом помічаю, як в густій траві біля смуги отого темно-зеленого ситняку, що відділяє воду від похилого берега, ходить добре знайомий мені птах – білий, довгошиїй, з чорними крилами і хоча він майже як я заввишки, але з високої трави виглядає лише одна голова на довгій шиї.
– Гайстер! Гайстер! – в захваті, що перший це угледів, лементую я і птах, очевидно, злякавшись мого крику, важко підіймається в повітря, якийсь час летить низько над водою, потім перестає махати крилами, завертає до берега і, виставивши вперед себе довгі ноги, опускається в траву, подалі від нас.
Ми вже давненько їдемо лугом і стає помітно, як ще більше наблизилась до нас стіна верб на видноколі. Я навіть уявити собі не міг всього, що побачив на лузі, а це ж лише тільки дорога до Десни! Перед нами все стелиться безкінечний, здається мені, заквітчаний барвистий луг, вкритий густою зеленою травою, а там, куди ми прямуємо, він неначе впирається в оту стіну з височенних верб, за якою вже нічого не видно, і таке враження, що там далі нічого вже й нема. Я не можу збагнути: де ж Десна – чи до верб, чи в тих вербах, чи за ними, але запитати ніяк не зберусь, настільки багато нового та цікавого відкривається перед моїми очима і все хочеться побачити, і нічого не пропустити...
Знову перед нами немов з-під землі виникає ще одне озеро, зовсім вузеньке, але довге, покручене, геть поросле на обидва боки від нас лататтям, і стежка, якою ми їхали, збігає похилим, виїждженим спуском прямо до відкритої води і в воді зникає, потім з'являється аж на другому боці озера та, немов би нічого й не трапилось, мандрує собі далі лугом, тримаючи все один і той же напрямок – до стіни з високих верб, які видаються вже зовсім поряд і скоро, здається мені, закриють півнеба.
– Ну от і Філонів бродок. Як на той бік переберемось, то вважай, що до Десни можна буде й шапкою докинути.
Перед самою водою дядько Левко та жіноча наша половина позлазили з воза, аби Блюмі було легше тягти воза і розбувшись та піднявши спідниці вище колін, а дядько Левко засукавши холоші штанів, побрели, забираючи лівіше, бо там, вочевидь, було мілкіше. Ми ж з батьком залишились на возі і Блюма потихеньку побрів у воду, а зайшовши до середини броду, раптом зупинився, опустив голову до самої води та голосно дмухнувши на неї, з насолодою почав пити. Батько не підганяє його і я з воза добре бачу чисте піщане дно, сіреньких рибок, які розбігаються на всі боки від воза; коли раптом, – я навіть здригнувся від несподіванки, – щось як лясне по воді в лататті правіше від нас, аж бризки полетіли на всі боки і вода завирувала!
– Ач, щука полює, – незворушно озвався батько, – от тобі й бродок. Води по коліно, а щука і тут стоїть. Ми малечу налякали, то вона й перестріла її в лататті.
Блюма напившись, добре напружується, перш ніж зрушити воза з місця, та все-таки витягує його з води, подолавши брід; дорога вже пішла в гору і ми піднімаємось знову на рівний луг, де чекають на нас, обтираючи об траву мокрі ноги, наші жінки та дядько Левко.
Всі посідали на воза, жваво обговорюючи полювання щуки та роблячи здогадки скільки б вона могла заважити: кілограм, чи, можливо, і всі два.
Слухаючи про щуку, я якось і не помічаю, що верби опинилися зовсім близько і, поглянувши вперед, раптом бачу, що між лугом та вербами є якась, начебто, прірва; правіше від нас вона закрита густим верболозом, зате зліва добре видно, як вона вигинається неначе велетенська підкова, або як дуга, в яку запряжений наш Блюма, а прямо перед нами мені через коня нічого не видно. Ми підїжджаємо до цієї дуги посередині; десь далеко, на обох її кінцях, зненацька щось зблиснуло синім, напрочуд свіжим кольором, як блищить вода в озерах, котрі ми вже бачили на лузі; я ще не встигаю зрозуміти, що то воно таке, як батько простягає вперед руку:
– Хотів бачити Десну? Ось вона!
Все ще не розуміючи про що це він каже, я спинаюсь на возі на рівні ноги, тримаючись за батькові плечі, і, глянувши вперед, вмить бачу перед собою, як та прірва, що дотепер розділяла луг та стіну верб, виявилася вся заповнена водою і води в ній стільки, скільки я ще жодного разу у своєму житті не бачив, та що там не бачив, навіть уявити собі не міг, що її може стільки бути.
Блюма, керований батьковою рукою, під'їхавши до самої прірви, повертає ліворуч, наша підвода котиться прямісінько понад Десною, а мені від побаченого перехоплює подих.
Десна! – ось вона виявляється, яка: вигнулась привітно велетенською дугою прямо до наших ніг, така широка, що в ній відбилося мало не півнеба разом з легкими хмаринками, і вода в ній – сріблясто-синя, виграє блискітками сонячних променів, мерехтить легенькими хвильками, що здіймає на її поверхні пустотливий вітерець; а там, попід берегами, де нависають кущі і дерева, куди не дістає подих вітру та не зазирнуло ще сонечко, – там вона темно-зелена, непорушна, немов вилита із пляшчаного скла.
Береги з нашого боку високі, круті, неначе справді прірва; правіше – піщанисті, а чим далі лівіше – з глини, голі; лише де-не-де ростуть на них кущики трави; зате на обох кінцях деснянської дуги – суцільні зелені хащі, не видно їм кінця-краю: все кущі та кущі, а поміж ними височенні дерева мало не дістають неба, а над деревами птахи кружляють, а в тих хащах, мабуть, повно звірів...
Зате протилежний берег – низенький, дуже пологий, привітно манить око жовтим пісочком, за яким протягнулась смужка ніжно-зеленої травички, так і хочеться пробігтись по ній босоніж; за травичкою піднімаються кучеряві густі кущі верболозу, а за ними, здається мені, підпирає саме небо ота стіна височенних верб, що вишикувались вздовж всього протилежного похилого берега і яку ми бачили так далеко, і так довго до неї їхали.
Раптом неначе якийсь велетень пожбурив у воду біля протилежного берега цілу брилу: вибухнула вода, бризки піднялись високо, хвилі покотились від того місця на всі сторони і знову все стихло.
– Що то таке?! – з тривогою запитую я в батька.
– Сом, мабуть, полює, або щука велика, – батько і сам з цікавістю поглядає на протилежний берег.
І всі на возі, одразу пожвавішавши, говорять про те, яка велика риба водиться в Десні і які є в Коропі рибалки, скільки багато і якої ловлять вони риби.
Я знову встаю на возі, щоб подивитись, чи не побачу я часом того сома, але батькова рука змушує мене сісти, якраз саме вчасно, бо підвода наша смикнулась, скотилась у вузенький глибокий видолинок, тут же піднялась вгору, потім знову скотилась в наступний, потім в ще один, неначе ми не на возі їдемо, а розколихуємось на величезній гойдалці, проїхала вузеньку смужку кущів та невисоких дерев, що ростуть по дну останнього видолинка і тут ми потрапили на невеличкий луг.