Ну, не справжній корабель, а катер. Він іде повільно, побоюючись сісти на мілину. Мабуть, капітан не знав того, що коли не сів, проходячи горловину, якою озеро з'єднується з морем, то тут не сяде. Та й село близько, якось стягли б це коритце. Дивно тільки, чому воно тут.
Чотири постаті своїх переслідувачів я бачу тепер на вершині пагорба. Хлопці теж помітили катер і чекають. Не так часто побачиш у нашому озері корабель. Тільки й того, що наші рибальські човни іноді вирушають у море.
4
— Егей, на острові! — гукнув огрядний, оголений до пояса чоловік у морському кашкеті. — Давно робінзониш?
— Давно! — відповів я і озирнувся. Ті четверо уже поверталися до берега і стежили за мною і за катером. — Візьміть мене з собою!
— Підійти не можемо, мілина! Пливи сюди!
Мотор заглух, і катер загойдався на хвилях. Я, звісно, не став чекати, поки чоловік, мабуть, капітан, запросить мене вдруге. Але перш ніж кинутись у воду, встиг переможно зиркнути на четвірку Філа, яка все ще тримала облогу на високій кручі. Вони, мабуть, паленіли тепер від заздрощів.
Тим часом я спокійно доплив до катера. Вже біля борту двічі пірнув, показуючи екіпажеві, що зовсім не потребую його допомоги і якщо погодився перейти на їхню посудину, то лише тому, що ліньки плисти до берега, й аж тоді вхопився за канат. Та не встиг я підтягнутися на руках, як уже був на палубі. Мене оточило одразу шестеро чо — ловік. Вони дивилися на мене з таким подивом, ніби й справді зняли не за якихось сто метрів від берега, а з острівця в Тихому океані.
— Ти, хлопче, звідси, з Заозерного? — досить похмуро запитав чоловік, який перший помітив мене. Тільки тепер я побачив, що він ще зовсім молодий. Хоча саме він, як виявилося, й командував цією каравелою.
Я повагом кивнув, по черзі оглянув кожного з них, не розуміючи, чому їх аж семеро (саме в цей час з рубки визирнув моторист, цікавився, чи можна запускати двигун).
— А як опинився тут?
— Четверо напало, — кивнув я у бік кручі. — Набити хотіли. Але я утік.
У цій ситуації треба було говорити правду. Тим паче, що хоч фантазією мене не обділено, але якоїсь путньої історії про те, як я опинився на Козацькому острові, вигадати поки що не встиг.
Чоловік глянув на четвірку Філа, потім на мене і засміявся.
— Отже, били? — співчутливо поцікавився інший моряк, невисокий, майже мого зросту, з чорним кучерявим волоссям.
— Чесно кажу: ні, не наздогнали.
— Без бою втік? — здивувався кучерявий. Він говорив з таким самим акцентом, як грузин Вано Говадзе, який працював у нас торік на буровій установці. Тому я одразу зрозумів, що цей моряк — теж грузин.
— Скільки можна? Тільки те й роблю, що б'юся з ними, — відказав я, розглядаючи свої повиті водоростями сандалі.
— А ви хто такі? — мабуть, я запитав це занадто суворим тоном, бо грузин засміявся.
— Пірати, — відповів він. — Хапаємо усіх, хто трапляється нам на островах, а потім продаємо на невільничому ринку. — Ти ж міцний хлопець, — грузин досить безцеремонно обмацав мої м'язи на руках, поплескав по плечу. — От тільки втікати не привчайся. Битися треба. І якщо їх більше, то нехай упаде на них ганьба, що вони — четверо проти одного.
Я лиш скептично посміхнувся у відповідь. Яка ганьба може впасти на Філа або на Миколу Коржаня?
Восени знову має навідатися чоловік моєї двоюрідної сестри, Ігор. Він знає прийоми самбо. Якщо побуде хоча б тижнів зо два, я кільком з них навчуся, і тоді... Але він ще ніколи не бував більше трьох днів, йому завжди ніколи. Треба провідати батьків, родичів, знайомих, побувати в Карпатах — він буває там щоразу, коли сходить на берег. Не знати, що там такого цікавого для моряка. Це, навпаки, з Карпат можна щомісяця їздити до моря. А на що там дивитися? На гори?
Та й, правду кажучи, Ігор не дуже поспішає навчати мене тих прийомів. Показав одного разу, а повторити уже не хотів: малий ще, каже.
Але досить скоро я забуваю про Ігоря, прийоми самбо і тих чотирьох на кручі, що так і застигли від подиву. Тепер, мабуть, кожен з них жалкував, що то не його загнали на цей острів.
Не встигли ми пройти і половини шляху до причалу, як я вже знав, що насправді "Каравела" — це ніякий не буксир, а водолазний бот. І що на Карагачі цей бот пробуде цілий місяць, тому що водолази обстежуватимуть дно біля коси, яка відокремлює море від озера. Там збираються насипати високу греблю, щоб солона вода з моря не потрапляла до озера. А солону воду з Карагача викачають і напустять у нього прісної. Та це ж новина! Нехай мене щодня заганяють на Козацький і щодня знімають ось такі "каравели"! Хоч якась — та пригода.
Встиг я познайомитися і з водолазами. Цього, кучерявого, він справді виявився грузином (я запитав його про це) — звали Гіві. Гіві був тут бригадиром-інструктором. А до бригади його входили: літній уже чоловік — Никанор Артемович Кулеша і два брати — Федір і Сергій — обидва з віспуватими обличчями, обидва мовчазні. Про що б я не запитував у них — або кивали головами, або знизували плечима. Видно, що не з Одеси люди. І обличчя у них теж якісь сумні. А може, тільки так здавалося, тому що віспуваті.
Капітана ж звали Робертовичем, по батькові. Так сказав мені Гіві. З ним я почувався упевненіше, ніж будь з ким. Він пустив мене до своєї капітанської рубки, розпитав, хто я і звідки і за що мене загнано на острів, а потім дозволив обнишпорити весь бот і взагалі поводився зі мною так, наче ми знайомі хтозна відколи. А головне: він був веселий. Чомусь мені здається, що всі веселі — добрі. Може, саме тому я попросив його:
— Гляньте он туди, в степ. Бачите оту сріблясту півкулю?
— Отой бак? — байдуже перепитав Робертович. І одразу ж відбив у мене бажання допитуватися, що він йому нагадує. Дивно, але ніхто не хотів визнавати, що той бак здаля видається "літаючою тарілкою", яка зависла низько над степом. Невже ніхто, окрім мене, не помітив цього?
5
Згадавши про знахідку, водолазний бот і все, що відбувалося зі мною вчора, я біжу до хати.
— Довго ти спиш, — кидає мати, складаючи у свою валізочку халат, стетоскоп і ще якісь фельдшерські премудрості. — А тому снідати доведеться самому.
— Ти ж могла подзвонити, — з докором кажу їй, не бажаючи пояснювати, що я вже давно прокинувся і що, як будь-яка мисляча людина, маю право помріяти.
— Оцим? — запитує мати, показуючи на шнурок, що звисав з кватирки. — Ви з батьком вигадали — ви й передзвонюйтеся.
"А дарма", — подумки відповідаю їй і одразу ж починаю вмиватися, але мати зупиняє мене і примушує братися за зубну щітку Погано, коли мати — медик! А наш дзвінок — це вигадка батька. Прокидаючись уранці, він шарпає за шнурок, і в мене, в "резиденції", дзвенить маленький дзвіночок, підвішений на стропилі. Цей дзвіночок, тронку, кілька років носив кращий ватаг нашої отари баран Кизим. Батько вважав Кизима таким мудрим, що навіть соромився називати бараном і звав його "отаманом". Отаман Кизим!.. Так от, коли Кизим захворів і ветеринар наказав дорізати його, батько взяв тронку на згадку.
— Чого ти там мнешся? — підганяє мене мати. — Швидше чисть зуби, вмивайся — і до столу. Сніданок холоне. А мені час на роботу.
Суворо наказавши з'їсти все до крихти, мати виходить з хати.
Я сідаю до столу з твердим наміром виконати наказ матері, але виявляється, що їсти мені зовсім не хочеться. Я довго нуджуся за столом, пригадую подробиці учорашнього робінзонства на острівці. В уяві зринають напівфантастичні пейзажі, в яких ледь-ледь упізнаю місцини з нашого цариння або лісові краєвиди.
Зрештою викочую з сарая свій велосипед і лечу до причалу. На повороті до озера мені трапляється Стась. Він махає рукою, намагаючись зупинити мене, потім щось кричить мені вслід, але я вдаю, ніби не помічаю його. Зараз у мене є справи важливіші, ніж з'ясовування стосунків із Стасем Філонським.
Уже минаючи крайню хату — це хата Віки, — бачу дим над трубою водолазного бота і чую гуркіт його мотора.
— Почекайте! — гукаю щосили. — Візьміть мене! Заштовхнувши велосипед за хвіртку (я залишаю його тут завжди, коли подаюся в мандри), кричу: "Віко, велосипед!"— і біжу до причалу.
— А, наш остров'янин! — вітається зі мною Гіві, як з давнім знайомим. — Ти куди летиш?
— До вас. Мені треба на острівці.
— Учора загнали туди, а сьогодні сам ховаєшся про всяк випадок? — засміявся капітан, висуваючись із рубки. — Твій батько рибалка?
— Чабан.
— Солідна професія, — погоджується капітан і милостиво кидає Гіві: — Прийми на борт. Хоч і з чабанського роду, а душа наша, морська.
Гіві допомагає мені піднятися на борт, ми відходимо від причалу і рушаємо до коси. Але я ще встигаю побачити Стася. Він вибіг з-за садиби і зупинився, вражений тим, що я вже на боті. На жаль, не бачу його обличчя, але все одно добре уявляю, який воно має вираз. І, уявивши, мстиво сміюся. Якби Стась знав, що все обернеться для мене саме так, він заплив би на Козацький замість мене.
— Що, знову гнався за тобою? — здивувався Гіві, помітивши Філа. — У вас тутщо, війна індіанських племен, ірокезів з делаварами?
— Просто він теж хотів на бот, — кажу я, навмисне одвертаючись від берега. І кажу це таким тоном, наче мене страшенно дивує, що й Стасеві могло спасти на думку проситися сюди. Куди кінь з копитом, туди й рак з клешнею, як каже наш дід. Згадавши дідову приказку, я одразу ж кажу собі, що час навідатися до нього. Цілий тиждень не був. А живе він за якихось п'ять хат од Віки, на самому березі озера.
— Поки він не закопає свій томагавк: бота йому не бачити, — каже тим часом Гіві. — Так і передай йому.
— Ніколи не бачити, — упевнено додаю я. — Тому що він умре від заздрощів.
— Ти в який клас перейшов?
— У сьомий.
— І куди після школи? У морехідне?
— Не знаю, — знічуюсь я. Просто не сподівався, що він запитає про це. А, подумавши трохи, пояснив: — Розумієте: у нашому роду всі чоловіки були чабанами... Батько завжди так каже, коли хтось запитає у нього, ким я хочу стати.
— У моєму — теж, — сміється Гіві. — Тільки пасли в горах. Та й зараз пасуть. Так що ми, хлопче, одного кореня — чабанського.
Гіві подобається мені, і я вже починаю жалкувати, що бот так швидко наближається до острівців. Мабуть, якби я напросився побути з ними до обіду, капітан дозволив би. Але нічого.