Улита прийшла під наш будинок, щоб скорше дізнатися, чи не забрали нашого батька, а з ним і мене. При чому тут я?
— Нічого дивного, Віро, живемо в добу несподіванок.
— Тяжко мені зрозуміти ці несподіванки. Тому й на роботу не пішла — хочу побути з вами й почути від вас зрозумілу мені мову. Не подумайте тільки, що я з переляку повернулася додому.
— Що тебе турбує, дитино? Боїшся арештів, чи вважаєш їх за несправедливі? Ти придивляєшся до життя і не розумієш, що діється. Так, дуже тяжко зрозуміти.
— А також мене, вашу дочку і нащадка славних предків.
— Ти не багато помиляєшся, Віро. Нашими предками був славнозвісний український рід Филиповичів, що з нього походить Семен Палій. Чула про такого?
— Чула з поем Тараса Шевченка.
— Може краще й не знати...
— Може... Мамо, ви чомусь уникаєте говорити про близьких і далеких родичів мого тата. Оскільки мені відомо, він походить з середніх поміщиків. І це зовсім не зашкодило йому вступити до комуністичної партії. Я до тата ставлюся з великою шаною. То скажіть, що мені робити: вірити татові, вважати його за авторитет і йти за ним туди, куди йде він?
— Не смію, Віро. Скрізь і завжди май власну думку, — стихла відповіла Ольга Павлівна.
— Намагаюсь, та нічого з того не виходить, — усміхнулася Віра. — Я не на відлюдді жила, а тут, серед людей, усе бачила: як селяни, тікаючи від колективізації, прибивалися до нашого селища; як голодні селяни навесні три роки тому, натовпами стояли біля їдальні — випрошували шматочок хліба; без кінця арештовують людей. Я часто запитувала себе: невже не можна будувати соціялістичне суспільство інакше? Але переконалася, що на це питання ніхто не може відповісти, особливо комуністи. Я хотіла про все це поговорити з татом, а він раптом заметушився, раз-у-раз поглядав на двері свого кабінету, ніби хотів переконатися, чи нас по той бік ніхто не підслуховує, і якомога швидше мене з кабінету спровадив — покликався на переобтяженість пильними справами. Чи не думаєте, мамо, що це кінець соціалізму?
— Навпаки, Віро, — висловлювала свою думку Ольга Павлівна, — будівництво соціалізму успішно розгортається при допомозі західних капіталів; захід завжди буде рятувати соціялізм. Звичайно, своєрідний соціалізм росіянам знайомий з давніх давен. На протязі своєї історії Росія переживала такі часи не один раз. Царювання Івана Грозного нічим не відріжнялося від володарювання Иосифа Джугашвілі. Порівняй оприччину й енкаведистів. Петро Перший на українських кістках побудував собі Санкт-Петербурґ, а Иосиф Перший будує свою імперську індустрію на нащадках запорожців.
— Але ж будьте справедливі, — перебила матір заповзята Віра. — Ви ж бачите, що шана однакова — арештовують і українців і росіян.
— Однакова, та не дуже, — відповідала їй Ольга Павлівна. — Ще недавно постріляно українських письменників тільки за те, що вони в прилюдних місцях наважувалися вживати рідної мови. Тисячі українських інтелігентів вивезено в концентраційні табори на певне знищення, обивинувативши їх в приналежності до Спілки Визволення України чи до інших недозволених національних організацій. Недозволених! Ніби все національне мусить існувати тільки за дозволом. Ще жоден завойовник не нищив українську культуру разом з її творцями з такою жорстокою послідовністю.
— Все, що ви кажете, мамо, всі знають, навіть комуністи. Кажу "навіть", бо вони удають, ніби відбуваються закономірні й нормальні процеси, мовляв, гак мусить бути. Це мене хвилює. Куди ж поділися оті безстрашні борці за справу революції? Невже вони, як і наш батько, загребли свої голови в пісок? Кого ж тоді садовлять до в'язниць і за які злочини?
Чи ти можеш вважати батька за революціонера спитала Ольга Павлівна і зразу ж пошкодувала за свою поквапність; матері прийшла думка, щоб донька сама дійшла висновків, особливо у ставленні до ба гька, якого вона безумовно любить. — Наша розмова, Віро, надто жіноча, нема у ній ні кінця, ні початку. Мені приємно було дізнатися, що ти не марксистка, бо це тебе практично не переконує.
Розкажіть мені, мамо, про тата усе те, що зберегла ваша пам'ять. Взагалі я хочу знати про своїх ба гьків трохи більше, — прохала Віра.
Ольга Павлівна не встигла відповісти, як почувся четкий стукіт Саньки.
Заходь сюди, Саню, — запросила Ольга Павлівна.
Ввійшла заклопотана Санька з плетеним кошиком н руці й перелякано почала розповідати:
Уночі багато людей забрали...
Федюкових? — спитала Ольга Павлівна.
Якби тільки Федюкових! — підвищила голос Санька. — А лікар Сергій Сергійович куди подівся?.. І того комісара в шинелі, промовця...
— Владикіна? — здивувалася Ольга Павлівна.
— А то кого ж! Добалакався! Люди дуже шкодують лікаря — справедлива й добра була людина. Та ще, кажуть, Пилипа Квашу...
— Пилипа Квашу? — не без хвилювання обізвалася Віра й подумала про Миколу.
— Треба ж було йому залишитися в копальні на другу зміну — показував учням гірничої школи свої методи роботи, — вдалася в подробиці Санька. — Я про все дізналася; Микола ще й зараз у копальні...
Всі новини були такі невідрадні й сумні, що вдома Вірі не сиділося. Вона поцілувала матір й хутко вийшла. Зупинилася у невеликому квітнику, відгородженому від вулиці залізними штахетами. На неї дивилися невинними очима барвисті квіти, виплекані непосидющою Санькою. "Що за жінка! Ще три роки тому про неї не знали, а тепер всі вважають її своєю людиною, членом родини", — подумала вона.
З прихованим почуттям страху й непевности Віра не знала куди йти.
Просторий степ, що починався за селищем, заспокоював напахченим деревієм та полином.
"Санька... А мама? Рівної їй на світі нема; мила людина, вибаглива, має свої погляди і вірить у свої ідеї. Ближчої від матері людини в неї нема і не буде..." — думала Віра. — "Микола також самотній. Треба з ним побачитись; він завжди ходить з сумними й безвиглядними думками. Чому він не розповість Вірі про своє минуле? Чи не носить він у свойому серці образ коханої дівчини?"
Віра глянула на годинник. Інші службовці вже дві години сидять за своїми столами, а вона симулює, удає себе за хвору. Раніше вона в таких випадках дотримувалась формальности: йшла до лікаря Сергія Сергійовича, він виписував їй рецепт на лікування грипи, чи якоїсь іншої недуги, і давав на два дні звільнення від праці. Але Сергія Сергійовича в лікарні вже нема — він десь у переповненій арештантами камері.
Не затримуючись довше, упевнено вийшла з квітника на вулицю й попрямувала до контори. За короткий час вона вже стояла біля столу начальника розрахункового відділу.
— Обставини склалися так, що я сьогодні мусіла запізнитися на дві години, — казала Віра, настирливо дивлячись на начальника.
— Не турбуйся, — мурмотів начальник, — ми якось полагодимо це...
— Я дві години прогуляла, — твердила Віра. — Запишіть мене. Якщо цього не зробите, то будете мати від мого батька нагінку. Він фальшування не подарує.
Завжди вимогливий начальник зніяковіло сказав:
— Авжеж, усе буде зроблено як належиться...
Віра впевнено пішла до свого столу. Нй здавалося, що так само повелася б і мати. А дівчині дуже хотілося бути подібною до матері.
15. НА САМОТІ
Про підверб'янські нічні арешти Юліян Адріянович дізнався вдосвіта від завідувача вугільного відділу горлівського партійного комітету Потапова. Інженер подумав про копальню — там напевне щось поважне тарпилося, інакше б не наважились турбувати головного інженера в постелі. Так він думав про телефонний дзвінок і ніби знайомий голос. Напівсонний інженер зрозумів свою помилку.
Потапов передавав приголомшливу новину: у Підверб'янці викрито контрреволюційну організацію, що її очолював колишній завідувач копальні Арсеній Федюков. До тієї організації належав також комуніст Яків Владикін. Вони об'єднували біля себе ріжну наволоч, котра систематично шкодила копальні.
Що робити далі — товариш Доценко знає сам: критика й самокритика, викривання інших ворогів народу, мобілізація мас на перевиконання плянів видобутку вугілля. Як далі буде — покажуть обставини; покищо виконувати обов'язки завідувача копальні доведеться головному інженерові.
Чув ще Юліян Адріянович якісь погрози й натяки. У відповідь спромігся витиснути із себе лише кілька беззмістовних слів, — йому було гаряче, обличчя змокріло.
Повідомлення Потапова було дуже коротке. Інженер поклав слухавку, схопився з ліжка й... розгубився, а це погана ознака. Він почав втрачати спроможність керувати самим собою. До чого ж можна дійти?
Виникла й інша думка: чи ніхто не чув його розмову з Потаповим? Здається, усі сплять; тільки у вітальні годинник відбиває ритмічні такти, ніби там, за стіною, ходить туди-сюди таємничий вартовий, що стереже спокій дому цього.
Спокій? А чи був він колинебудь?
Юліян Адріянович знову влігся. Та сон уже його не брався, напосідали думки, пов'язані з арештами. Доля Федюкова чи Владикіна його не турбувала. Недарма говориться: ліс рубають — тріски летять. Вартість таких людей справді мізерна, брухт революції, вони живуть своїм минулим.
Юліян Адріянович не хотів потрапити до цього брухту. Та на це багато зусиль витрачати не треба; потрапити до в'язниці дуже легко тому, хто не оглядається, пливе за течією, не вживає запобіжних рятівних заходів.
Інженер завжди був обачний, і це внесло в подружнє життя багато прикрощів, було тією горезвісною ложкою дьогтю, що зіпсувало бочку меду.
Чи Юліян Адріянович вважав своє подружнє житти щасливим?
Над цим він думав не раз, особливо, коли виникали родинні чвари та звади. Таке у них траплялося в першому десятиріччі їхнього подружжя. Тричі доходило до розводу, і якщо до цього не дійшло, то завдяки маневруванню Юліяна Адріяновича.
Треба було проявляти й пристосовувати неймовірну спритність, щоб не втратити любої дружини, уникнути лихої слави і не пошкодити службовій кар'єрі — завжди перемагав небезпеку. Ольга не покинула його, а діти ні про що не здогадувалися. Зберіг родину дорогою ціною: Ольга втратила до нього любов, навіть повагу. Не раз кидала вона йому в обличчя гидке слово "зрадник". 1920 року вони знову поважно посварилися, між ними утворилася порожнеча, наповнена крижаним холодом. Кожне жило в своєму світі:
Юліян Адріянович в реальному, як один з будівників соціялістичного суспільства, а Ольга Павлівна — у вимріяному, носилася з ідеєю відродження української держави, як мати з немовлям.
До таких відносин обом Доценкам необхідно було призвичаїтись.