Увечері відповіси мені.
Кивнув двом гридням, що привели ковуя:
– Ведіть назад.
Тут же й перестав існувати молодий вождь для Володимира, бо прийшла година принести перед пиром пожертву Перунові: хоч і заснув Громовержець, та й у ві сні помагає київському князеві – і в битві, і на ловах. Володимир, як і отець його, а ще раніше дід і прадід, був Перуновим жерцем, на знак того голив собі підборіддя й ланіти[184], лишаючи тільки довгі вуса і в походах завжди сам творив пожертву Богові-покровителю. Молодий бик з рогами, прикрашеними калиновими кетягами, вже чекав своєї участі на місці майбутнього пиру.
Княжий пир розпочався в полудень. Хіба ж тут одним старим туром обійдешся? Ще вчора, одразу ж після повернення з ловів старий Орм виголосив старійшині Коропа княжу волю: ополудні наступного дня має бути в становищі великого князя десять пудів смаги з веприни, а ще по сотні печених гусей і качок, до того ж і риби, найліпшої, яка тут є – в юшці та смаженої – стільки ж, як смаги, та по сто відер меду, кулаги[185] й узвару. Окрім того, зі сходом сонця півста теслярів мають прибути в становище, аби до полудня постали біля нього на березі річки столи і лави на п'ять сотень княжої дружини.
Старійшина, почувши Орма, стиха охнув, бо звідки ж отсьому туземцеві знати, що то є – справжній княжий пир?
– А ще великий князь Володимир зве на пир усіх ваших старців градських.
Побачивши, як старійшина почав перелякано кланятись та дякувати за милість княжу, Орм невдоволено скривився:
– З радості про смагу не забудь. – і поцікавився наостанок: – Скоморохи десь тут є?
– Є в нас четверо. Уходники, – вклонився старійшина.
– Щоб були. Князь се любить.
А йдучи назад, все намагався зрозуміти, що ж це намислив молодий князь? Нечуване діло – запрошувати на княжий пир якихось простолюдинів... Святослав так не чинив!
Золотаве проміння Ладу дарувало матері-Землі останнє тепло. Журавлині ключі черкали й черкали з-за Десни безхмарну блакить Сварги і їхнє приглушене висотою курликання жалісним сумом спадало на й без того невеселий Короп. Два десятки по-святковому вбраних ліпших мужів Коропа ніяково переминалися з ноги на ногу неподалік встановлених двозубом свіжотесаних столів, геть заставлених жбанами напоїв вперемішку з наїдками, що їх і досі ще підносили коропські жони, а молодші з гриднів ставили усе те на столи, або, коли місця вже не вистачало, то й просто на землю поряд з ними. У просторі між столами кілька дружинників пекли над вогнем закланного в честь Громовержця бика. Коропські собаки, що набігли звідусіль, никали довкола столів, облизуючись та допитливо зазираючи в очі присутнім, немов запитували: "Коли вже почнете?"
Не знаючи, що їм робити й куди себе подіти, коропці тихенько перешіптувалися поміж собою про те, що, бач, журавель ген як дружно летить та все на полудень – на скорі морози, що жовтий лист лягає на землю догори лицем – до холодної зими і що заєць вже почав білішати, а відтак і Зюзю слід чекати рано: усе це, вкупі з лихом, що так раптово впало на город, обіцяло всім важку годину. А між тим життя рухалось по встановленому Сварогом колу і наступного дня чекали на рід Осінні Діди. Невесело було коропцям: відучора незримо сиділи по житлах пращури і хтозна, раділи вони з того, що навалу рід відбив, чи побивалися з горя, на руїну дивлячись...
Тим часом усі дружинники вже сиділи, очікуючи свого князя. Нарешті він вийшов з княжого шатра разом з Путятою та чотирма сотниками, обігнув праве крило столів й опинившись мало не за тридесять сажнів від коропців, усівся спиною до Ятриці на чолі свого, зведеного на невисокому помості, стола – якраз там, де в двозуба мала би бути основа. Обабіч князя посідало п'ятеро старших дружинників, ще одне місце, біля Путяти, лишалося вільним.
Сивер, згадуючи ромейські бенкети Цимісхія, під час яких доводилося йому нести варту, з цікавістю поглядав на княжий пир, що ось-ось мав розпочатися, решта ж коропських мужів клякли мало не з відкритими ротами – чи хоча б снилося комусь із них бачити пир великого князя київського?! Нарешті котрийсь із дружинників, певно, десятник, махнув до них рукою:
– Пощо стовбичите, старотці?!
– Дик... – почав Видута, – сказали, князь зве... на учту... От.
– То й сідайте, доки не розгнівався!
Несміло наблизившись до краю лівого крила, туземці тихенько, мов ті діти, посідали, крадькома витягли з рукавів своїх хто ложку, а хто рога і завмерли, не знаючи, як вести себе далі. Коли ж це гридні привели раптом ковуйського вождя, що накульгував, певно, через рану, повели далі й посадили чи не поряд із самим князем. "Отсе так... – сторопіли коропці, мовчки перезирнувшись між собою: – Недарма кажуть, що ворон ворону..."
Щось промовив князь за своїм столом, що саме – коропці не змогли й добрати, дружинники закричали "Слава нашому князеві!!" і раптом зарокотали, загули гуслі, а хтось неподалік князя завів дужим дзвінким голосом:
Гой, із города, з Новгорода
Виїжджав богатир за ворота.
Добриня до Києва їхав конем,
Богатирським своїм, вороним.
Гой, сорок днів їхав і ще чотири,
Стольний город хотів визволяти,
Змія у три голови побивати...
Коропці роззявили роти, нашорошили вуха: ніколи їм ще не доводилося такого чути – й на кощуну не схоже, і на пісню теж. Мов би оповідь хтось веде, та все до ладу так, примовками. "Билина се, – поглянувши на здивованих туземців, пояснив дружинник, той, котрий кликав їх швидше сідати за стіл, – князь наш вельми полюбляє! І ми, звісно. Сказитель наш, Богой, вельми речистий!"
... Брав Добриня свого меча,
Розмахувався зі всього плеча,
Другу голову змієві зносив...
Слухали, затамувавши подих, хоча й не все розуміли – хто такий Добриня і який такий змій триголовий. А тим часом розносили вже по столах печеню жертовного бика і перервавши співця, знову говорив щось князь і клав до вогню бичачу голову – воздавав хвалу Громовержцеві. Дружинники, що сиділи поряд з коропцями, вже перехиляли роги з медом, заїдали юшкою, рибою, смагою й печенею і старотці теж нарешті взялися надолужувати згаяне.
Пир, мов те багаття, все більше розгорявся, шум і гамір зростав – без сумніву його вже було чути й на посаді. Хтозна, коли Богой примудрявся попити-поїсти і чи взагалі встигав: одну билину змінювала інша – коли не про Добриню, так про богатиря Святогора, або й про самого князя Володимира, що ген там сидить за своїм столом.
Мед полився рікою. Покон велить сіверянам пити мед від Різдва до Різдва лише дванадцять разів, бо то священний напій, подарований людям самим Подателем[186] та й то мірою, визначеною волхвами. Коропці ж дивилися, як він проливався часом просто від недбалості котрогось із гриднів і жахалися тому: святотатьство! А все ж, спочатку один одного соромлячись, тяглися до меду й вони, і не так вже й багато часу пройшло, як коропські старотці теж поринули з головою у вир княжого бенкету.
Гой, повім я вам, братичі,
Про Вольга Буйславича,
Як п'яти зим від роду
Рушав у похід з Києва-городу...
Кому пир та радість, а кому горе... Попри смерть сина мусив Видута йти на княжий пир: що вдієш, коли князь велів, а ти старійшина роду? Жили собі й жили – по Кону, як отці з дідами вчили; добре чи погано, а все ж власним розумом. Коли помислити, то й горя не знали. А це бач, така година настала, що чужа воля вказує родові, як йому діяти. І ти, старійшина, мусиш коритися їй, як віл безсловесний та ще й інших за собою вести. Доки був київський князь десь там, далеко десь – за бистрими річками, за темними лісами, так далеко, що котроїсь години думалося навіть: "А чи ж є він насправді, той князь? Може то все тивуни з боярами вигадали, аби легше було данину збирати?" Та ось постав тут і одразу ж усі відчули: "Є... Є князь. Бачиш, що воно таке – князь! Йому ніщо не указ, навіть мед п'є з дружиною скільки хоче й коли схоче..."
Сумно було старійшині, не пилося, й не їлося. Засидівся він на цьому світі; не пішовши вчасно до пращурів, мусив хоронити останнього сина, а тепер ось дивитися, як світ цей не де-небудь, а прямо на княжім пиру котиться під гудіння гуслів аж у прірву. А хіба ж не так: спочатку рід племенщину розтягнув, потім родовичі почали з пущі брати більше, аніж потрібно своїм домочадцям для прокорму – на продаж, заради клятого срібла, опісля з-під землі, мов губи після дощу, тереми ті полізли, тепер ось священний мед – мед! – люде відрами п'ють, мов звичайну воду... Десь в нічній Сварзі гризе Чорний пес ланцюга, що ним світ прикутий до Пакола[187] і певно, ось-ось перегризе – усі прикмети говорять спостережливому старійшині про скору кончину світу.
... обертався Вольга соколом,
В синє небо здіймався кречетом,
Завертав птахів до ловців,
До шовкових їхніх сильців...
Княжий пир гудів собі далі. Вже пересідали коропці ближче до дружинників і гридні, багато котрих ще не так давно були звичайними простолюдинами, мінялися з ними місцями: почали в'язатися поміж ними жваві розмови.
– Нема на світі ліпшого князя, аніж наш, Володимир! – бив себе в груди горбоносий русявий гридень і зазирав Сиверові в очі: – Ще три літа назад був я молотобійцем у Родені, а нині гридень княжий – он як! А раніше простолюдину годі було й мріяти в княжу дружину потрапити: все варяги одні та боярські діти...
Помітивши, що інший туземець, сотник Давило аж через стіл подався, намагаючись почути про що розмова ведеться, підпилий дружинник нахилився до Озарича:
– Бо скажу тобі, – гридень приклав до вуст масного пальця, – тс-с-с... Володимир від простої жони... з Любеча...
– Та ну?! – дивувався Сивер.
– Хай мене Перун поб'є, коли брешу! – клявся дружинник. – Малушею звали.
... А із лоба з коня
Виповзала змія,
Вольга в ногу клювала,
Скору смерть насилала...
– Пощо зажурився отче? – підсів до Видути другий гридень. – Випиймо краще меду! Добрий у вас мед, не пам'ятаю, чи й куштував колись такого.
– Бо тридесять літ вигравався... А тепер ось вип'єте за один день.
– Ставлений[188]?! Я ж чую – не те щось... Тридесять літ! Це якби пили ми з нашим князем тільки ставлений, то весь Київ слід було б діжами вставити.
– А ви ж хіба який там п'єте?! – Видута навіть про сум свій забув.
– Варений, звісно – який же ще?
– Як це – варений?
– Ото! Стільки на світі прожити та й про варений мед не знати! – і здивований гридень мало не криком, аби подолати шум пиру, почав оповідь: – Слухай же, діду, як справжній мед слід творити! Кладуть у казан ягоду – суницю там чи малину, свіжим медом заливають і в печі уварюють, доки лишиться хіба половина, а то й менше.