Тож мусиш опанувати ще й цю горбушу. Мусиш!"
... Ота сокира, що він її прихопив з собою, коли подався за Хозарином, і стала його першою зброєю. Коли був вільний час, Фрейвар брався за Сиверову науку.
– Чого ти вчепився в топорище, аж пальці побіліли?! – сердився та гарячкував варяг. – Так ти швидко стомишся і ворог знесе твою дурну голову раніше, ніж це зрозумієш! Сокира має сама робити свою справу, ти лише вказуй їй напрямок!
Добре Фрейварові було казати: його вчили цьому змалечку. Тепер він, тримаючи в руках акітон, вкотре вже легко обеззброював Сивера: його оскепище[134], зустрівшись із топорищем, невимушено, немов саме собою, ковзало по ньому до заліза, чіплялось за бороду[135] сокири і тут же варяг одним легким крутьком виривав зброю з рук уноші.
– У мене перевага в тому, що спис довший, ніж твоє топорище, до того ж у сокири є слабке місце: її легко зачепити та вирвати з рук, тому списа відбивай тільки обухом і одразу ж стрибком зближуйся з ворогом: тоді він своїм довгим списом нічого тобі не зробить, зате настане твоя черга – рубонув, і до пращурів його!
Варяг прив'язував ликом до стовбурів кількох сусідніх дерев то тонкі, у палець завтовшки, а то й товщі, – у руку, – гілки і змушував Сивера перерубувати їх одним ударом так, щоб сокира після удару не застрягала в дереві.
– Вкладай в удар стільки сили, скільки треба – не більше і не менше, бо вона тобі ще згодиться! Сокира така зброя, що опускати її не слід – маєш весь час рухатися, – і Фрейвар наказував уноші рубати ті кляті гілки під удари свого меча об щит: Бум!.. Бум!.. Бум! Бум! Бум-бум!! – все швидше й швидше. Під ті удари Сивер метався поміж дерев, рубаючи то тоненькі, то товсті гілки, ухиляючись від щита Фрейвара, котрий ще й намагався при цьому збити його з ніг, і рубав, рубав, рубав...
Після такої науки Сивер часом просто валився від утоми, але й варяг щоразу менше кричав на нього – на диво здібним виявився цей сакаліба!
З літами Сивер настільки зріднився, можна сказати, зрісся з сокирою, що навіть не схотів проміняти її на меч, більше того, завів собі ще одну – страшного варязького бредокса[136] і коли, в разі потреби, пускав у хід обидві –на обличчях своїх ворогів бачив непідробний жах.
Дивно було колись Сиверові, але оволодівши, як слід, сокирою, опанувати меча та списа видалося йому справою не такою вже й важкою. Вірно казав тоді Фрейвар: дай зброї можливість вершити свою справу, не стримуй її, лише покажи ціль – ворога.
... Ну ж бо, не думай ні про що; ти просто граєшся, ти сам-один на всьому лугові і косьба – це така нині забавка в тебе. Нахилився, справа наліво – ш-шик!, – розпрямився, але не до кінця, крутнув горбушею в протилежний бік, ступивши одночасно лівою ногою чверть кроку вперед, перехопився на кіссі руками і зліва направо – ш-шик! – і знову поворот коси, перехват, чверть кроку тепер вже правою ногою...
Ні, не робить ще горбуша сама свою справу: наліво більш-менш виходить, направо ж – нікуди не годиться: то збриє коса траву до самої землі, то на краю загінки десяток нескошених стебел залишиться. Колись отець навчав його: "Коси не при землі, – залиш півтора вершка, щоб отава не втратила сили знову відрости. Луг після косьби за тиждень вже зеленим має бути."
Озирнувся, а покіс його, соромно дивитися, немов собака погриз – Бримо його, що чвалає собі слідом за господарем: полежить, виваливши на сонці язика, перейде услід за Паоло трохи далі, знову ляже. До протоки, до Лисої гори – ген, неблизький світ, а поперек уже болить: от тобі і витривалість твоя, Сивере... Він чи не вперше за останніх кілька літ назвав себе іменем, даним йому батьками при народженні і здивувався: "Що це зі мною? Чого це я?". Щоб хоч якось перепочити, вийняв з-за халяви шиферний[137] оселок і затиснувши кісся під лівою пахвою, заходився правити косу. Позаду немає вже нікого, попереду – одні спини і на кожній, як колись казав дід його, Рожден, орел розкинув свої крила: то мокрі від поту на хребті та по плечах білі сорочки косарів дійсно нагадують птаха з розпростертими крилами. "Не одному тобі важко, годі стояти, давай, коси, Сивере!"
Помалу, помалу, далеко не відразу, але горбуша таки почала йому підкорятися. Проте ж, спина затерпла, і сорочка мокра, хоч викручуй, а ті короткі перепочинки, що доводиться робити все частіше, аби начебто підправити косу, користі дають мало – десяток кроків ступив і знову неначе тобі в спину кілок хтось увігнав... Косарі з першого десятка вже біля Обижані, ось-ось закінчать свої загінки, а тобі щонайменше третину лишається ще пройти. Терпи, Сивере, терпи...
Вже добре припікало, роса ще залишалася насподі, але скоро трава мала висохнути від неї, тому слід було поспішати. Піт заливав йому очі, добре, що згадав про полотняну вицвілу, напівзотлілу смужку, котру вчора випадково знайшов у кліті зав'язаною на горбуші, дістав її з-за пазухи та пов'язав на чоло – полегшало. Вже й жони прийшли з граблями ворушити покоси, аби швидше сохло сіно, кожна вузлик з обідом для мужа чи сина принесла, а він задніх пасе та ще й голодним залишиться.
Чекати і наздоганяти – гірше немає нічого. Тим більше, на косовиці, коли тебе випередив не лише той, хто ошую, але й той, хто ставав одесну від тебе: він, обігнавши, дарма, що уноша, ширину твоєї загінки на око визначає, тому, добре, якщо залишить її трохи вужчою, ніж дістає твоя коса, а коли ширшою, як от зараз? Аби не залишалося нескошеної вузенької смужки, доводиться прокіс, що вправо, що вліво, робити ширшим, аніж зазвичай, тягнутися, а це не з руки і стомлює ще більше.
Паоло неабияк змучився, проте, стиснувши зуби, вже не зважаючи на занімілий, ниючий поперек, поволі йшов уперед. Той уноша, Скурат, що був одесну від нього, закінчив свою загінку, а перед Паоло ще стояло сажнів тридцять нескошеного лугу. Косарі вже сиділи на березі протоки та лаштувалися до обіду. Скурат закінчивши косити і витираючи косу жмутком трави, оглянувся назад, на Паоло, і повагом, наслідуючи у цьому дорослих мужів, протягнув:
– Х-хе-ех, ну й ко-сар... Попсуй! – та на додачу ще й знічев'я махнув рукою, проте тут же отримав від свого отця по загривку:
– Де ж це ти, сучий сину, навчився над старшими насміхатися?! Само вперше на косовиці, а вже насміхається... Ось зачекай, прийдемо додому – там по тобі вже віжки плачуть!
Знічений Скурат, зрозумівши свою провину, стояв похнюплений.
– Ану ж бо, стань борзо[138] та й допоможи людину! – наказав уноші отець.
Той ледь не бігом кинувся до загінки і заходився вимахувати своєю горбушею, просуваючись назустріч Паоло.
– Дивися мені: знайду хоч один огріх – пожалкуєш! Соромиш мене перед родом... – уже навздогін виховував отець сина.
Паоло усього того не чув і не бачив, бо знаючи, що всі тепер дивляться на нього, косив уже без відпочинку, незважаючи на немов перебитий поперек і ниючі, просто таки здерев'янілі, передпліччя – відсутність навички ще й як давалася взнаки, дарма, що вважав себе витривалим та жилавим. Він зрозумів, що йому допомагає уноша, отой колишній сусід одесну, лише як між ними залишилося сажнів зо три нескошеного лугу. В якомусь іншому випадку це було б звичною, цілком зрозумілою справою, але тепер Паоло почервонів від сорому, мов би унотька та що він міг вдіяти?! Мусив випити до дна цей ріг ганьби перед лицем свого роду...
Закінчивши косити, Паоло мусив ще й подякувати уноші за допомогу і до решти косарів підійти, хоча волів би за краще провалитися під землю. Та то ще був не кінець його приниженню: усі косарі вже обідали, тільки один він без обіду виявився – безженець, нещасна людина, горека, одним словом. Без харчу свого, зате з велетенським псом, котрий вочевидь був голоднішим від свого господаря – певно, і вовка з'їв би, коли б той попався на очі.
Їх знову, як і за Десною, не залишили голодними, хоча червоний від сорому Паоло і відмовлявся, як міг, забувши навіть про колишню бабину науку. Давлячись чужим хлібом, він з гіркотою думав, що правими були Видута з Рикушем, коли радили взяти собі жону. Тільки хіба ж можна отак усе й одразу отримати?
– Е-ех... – він раптом начебто й тихенько, про себе, гірко зітхнув, але по тому, як стихла на якусь мить навколо нього розмова, зрозумів, що те зітхання почули всі і засмутився ще більше: ну, хоч іди та й кинься зараз же у воду, наклади з відчаю на себе руки...
Пообідавши, відпочивала сотня: хто лежав, розпрямивши затерплий поперек, хто, з молодших, просто сидів на похилому березі протоки. Паоло, витягнувшись на весь свій зріст, лежав, дивився на небо, на повні груди вдихав духмяне від щойно скошеної, в'янучої на сонці трави, повітря і намагаючись не терзати себе гіркими роздумами, слухав, про що неквапно говорили родовичі, проте сум, незмінний останніми днями сум, мов низенький туман, все одно, стелився його душею.
Один з косарів, невеличкого зросту, рудий, мов вогонь Паско був із тих, хто здатен сипати жартами невгаваючи: увесь гурт від них раз по раз заходився сміхом.
– Пощо це ти, Туре, мовчиш, мов у рота води набравши? – надтріснутим голосом поцікавився у Паолового сусіда котрийсь із старих родовичів.
– Веле! Не чіпайте його, – тут же руками замахав Паско: – така біда, людіє...
– А що ж?
– Та-а...
– Речи вже! А ну ж бо! – загукали з усих боків косарі, певно, очікуючи нових жартів рудого.
– Та-а..., не знаю, як і казати...
Паоло зацікавився, повернувшись на бік, підвів голову, сперся на лікоть: неподалік нього, закинувши за голову руки, лежав на спині неговіркий здоровило Тур і, тримаючи в зубах травинку, замріяно дивився на небо, мов би і не про нього зараз ішлося.
– Почав, то кажи! – вимагали найбільш ласі до жарту.
– Були ми з ним на тому тижні в бору, біля Круглого озера, – Божу муху[139] шукали... Ну, й припекло йому – пішов у малину покресати...
Паоло поглянув на вайлуватого Тура – на обличчі у того блукала ледь помітна посмішка: певно, і самому хотілося почути, що там вигадає про нього рудий пересмішник.
–...