ЗРОЗУМІЛА МОВА
З тих останніх років, що прожила родина Доценків у Підверб'янці, Віра три роки вчилася разом зі своєю товаришкою Улитою Гайською; щиро вони здружилися і полюбили одна одну. Як і належиться дівчаткам їхніх років, вони мали свої інтимні таємниці й з приємністю ділилися ними. Віра завжди пам'ятала про Улитину вражливість і стереглася, щоб в розмовах не завдати їй чогось болючого. При своїй, до хворобливости чутливій вдачі, Улита ніколи не забувала про своє походження. Живучи в постійних нестатках, вона почувалася ніяково, коли дівчата в її присутності вели розмову про сукні, нові черевики, пальта — про все те, що молодим людям приносить радість. Улита мовчала, бо про одяг вона не могла навіть мріяти.
її мати втратила чоловіка під час російсько-німецької війни і заробляла на харч собі й дитині відбіркою породи. До неї сваталися шахтарі, та чи вони не подобалися привабливій молодиці, чи вона ніяк не могла забути чоловіка, але удруге заміж не вийшла. А як набула тяжкої хвороби артретизму рук, то до каліки чоловіки вже не залицялися. Далі працювати на вибірці породи було не під силу. З допомогою шахткому перейшла до головної контори робити все, що вимагалося від прибиральниці. За виконання цих обов'язків отримувала мізерну платню, ніяк невистачальну для прожиття.
Улита не раз випрошувала в матері дозволу покинути школу й піти на заробітки, стати на материне місце. Та робота була біля риштака, що по ньому безперервно сунулося смугою вугілля до естокади; вона доводила матері, що й після десятирічки риштака їй не минути. Хіба ж не працюють дівчата після закінчення середньої освіти в колгоспах і чорноробами? Вищі школи не для таких дівчат, як Улита, а для Віри Доценко або Іллюші Федюкова.
Віра знала, що діється в душі подруги, але не могла ні втішити, ні допомогти їй матеріально; часто помічала, що Улита була з нею якась стримана, може соромилася свого одягу, заношеного й зацированого. Дуже ймовірно, що Улита, кінчивши десятирічку, і стояла б біля риштака на вибірці вугілля, якби Віра не допомогла подрузі: попрохала батька взяти до себе в секретаріат машиністкою.
Юліян Адріянович не міг відмовити доні. Віра переоцінила батькові спроможності, не знає, що секретаріат був під адміністративним керівництвом завідувача копальні Федюкова, а також не розуміла його обов'язків. їй здавалося, що усім без винятку керував її батько. Виявилося, що за протекцією треба було звертатися до завідувача копальні.
Обидві дівчини дуже зраділи, дізнавшись про успіх, а потім кожна зайнялася своєю справою. Улита вчилася друкувати на машинці і опановувати мистецтво складання ріжної документації. До цього її заохотила попередня секретарка, що мала намір виїхати кудись до кращої місцевости. Придивившись до Улити, вона дійшла думки, що ця розумна, працьовита дівчина швидко збагне усі .премудрості, допомагала їй своїми порадами.
Наполеглива праця незабаром дала результати. Завідувач копальні з головним інженером без застереження прийняли на посаду секретаря молоденьку, не на літа поважну Улиту Гайську.
В той час, як Улита опановувала відповідальний і цікавий фах, її подруга Віра несподівано полюбила ленінградського студента, і так же швидко розчарувалася. Ніколай Свєтіков не міг її захопити. Зневірена дівчина віддалася іншій пристрасті — спортові. Рухливої вдачі, життєрадісна і пристрастна, навчена прикрим досвідом, Віра відповідала на залицяння хлопців жартами, кпинами, даючи зрозуміти байдужість її серця. Також Іллюша Федюков, випещений синок завідувача копальні, вірніше його дружини, швидко зорієнтувався, що досягнути успіхів у Віри йому не пощастить. Йому нічого не залишалося, як сподобати іншу дівчину, котра не погордує його родиною, сподіваючись увійти у дім Федюкових як невістка.
Інший залицяльник, знаменитий футболіст, віртуоз відбивання м'яча, Коля Сухотеплий, хоч і не наважувався освідчуватись Вірі в своїх до неї почуттях, як це поквапився зробити його суперник Іллюша Федюков, не втрачав надії, що Віра кінець-кінцем відповідно зрозуміє його. Він використовував кожну нагоду показати свою вправність, вишукував нові трюки, мріючи потрапити до збірної дружини футболістів горлівських гірників, і з тією дружиною здобути славу в обласній спартакіаді і, як вислід, Вірину прихильність.
Дівчина здогадувалася про почуття й наміри Колі Сухотеплого. Жаль, бач, було хлопця, та чим вона могла зарадити його лихові? Хіба добрим словом. Але ж щире слово може хлопця обнадіювати і він ще глибше грузнутиме у власну оману. Краще вдавати, ніби нічого не бачить.
Якби Улита й Віра частіше зустрічалися, то вони б за давньою звичкою багато чим поділилися та обговорили. Хіба можна промовчати про свої почуття до Свєтікова? Так, минуле давно загоїлось, зате є щось нове, покищо невиразне. Може це тільки близька дружба між дівчиною і парубком, а може...
Свою думку Віра не доводила до послідовного кінця. Для розваг чи дозвілля у них не було часу, особливо з того дня, як Улита знайшла нове місце праці. Це вже не була колишня Улита, а розквітла дівчина, свідома і своїх особистих принад і службового становища — привітлива, але й владна. Погляд її великих сірих очей вгамовував кожного.
У канцелярії подруги не розмовляли багато — надто незручне місце для приватних розмов, а до того й не певне. Так минали дні.
Одного чудового ранку Віра вийшла з дому і одразу ж біля садиби зустрілася з Улитою. Стомлений вигляд приятельки трохи здивував Віру.
— Чи ти сподівалася бачити мене тут? — обіймаючи подругу, спитала Улита.
— Особливо раннім ранком... Може щось трапилося?..
— Набридло ходити тією самою вулицею, то я пішла навкруги, майже всю Підверб'янку обійшла, — пробувала повеселішати Улита.
— Може спалося погано? У мене це дуже часто буває, — дізнавалася Віра. У її темних очах блиснув веселий вогник жарту.
— Трохи поганенько... — призналася Улита.
Дівчата повільно йшли в напрямку головної контори, де вони обидві працювали.
— Як би там не було: якщо тобі погано спиться і ти ні світ ні зоря починаєш вештатись по вулицях — це певна ознака, що ти в когось залюбилася.
— Цього ще мені бракувало! — зрозумівши Вірин жарт, відповіла Улита.
— Так, бракує! — твердо вимовила Віра.
— Зате я рада, Віро, що цього тобі не бракує, — поглядаючи на подругу, казала Улита. — Гарного хлопця маєш, — в її голосі відчулася чи то заздрість, чи то жаль.
— Той хлопець, якого ти маєш на увазі, мені подобається, але це ж ще не любов! Я волію бігати.
— За хлопцями?
— Таке скажеш! Готуюся до обласної спартакіяди — мрію здобути перше місце в бігу на короткі віддалі... Ти, Улито, не уявляєш, що таке спортова пристрасть. А чому б і тобі не навідуватися на спортовий майдан. Тобі буде з того велика користь: свіже повітря, нове товариство і руханка. Ти так засиділась, Улитко, що навіть личко твоє гарненьке посіріло. Той секретаріят до хвороби тебе призведе. Як ти почуватимешся добре, то приходь. Я маю запасну спортову блюзку і довгі штанці... Приходь!
Але Вірина подруга привабливою пропозицією не захоплювалася, м'яла в руках невеличку торбинку.
— Мені так приємно бачити тебе, Віро, життєрадісною, жвавою...
Недалеко контори вони зупинилися.
— Ти не дивуйся, Віро, що я сьогодні якась розхрістана, — казала Улита, знизивши голос до шепоту. — Я вночі дуже хвилювалася — так хотілося побачити тебе.
— Чому така поквапність? — здивувалася Віра.
— Мені здавалось, що ми вже ніколи не побачимося.
— Що ти маєш на увазі, Улито? — почала бентежитись Віра.
— Я навмисне пішла так, щоб пройти повз ваш дім. Ти ж, мабуть, знаєш, що сталося минулої ночі.
— Не лякай мене, я нічого не знаю.
Улита ледь чутно прошепотіла:
— Забрали обидвох Федюкових — старого і його Іллюшу.
— Хто забрав? голосно запитала Віра, забувши про обережність, та і питання було недоречне, бо нона дуже добре знала, хто ночами вивозить людей.
З району, — продовжувала Улита тихим голосом, — ти ж знаєш, що ми живемо близько Федюкових. Я все бачила, що діялося на вулиці. Так страшно було... Спочатку вивели Іллюшу, а потім вийшов у супроводі двох енкаведистів старий Федюков. Посадовили їх в окремі машини й повезли. Чи самих Федюкових забрали, чи ще когось, і зразу ж подумала про Юліяна Адріяновича — разом працюємо... Якщо енкаведистам знадобився Іллюша, то й тебе могли забрати. Ледве дочекалася світанку, одягнулася й пішла вештатись. Кілька разів минула ваш будинок, приглядалася, чи не побачу кого. На душі посвітлішало як побачила тебе. Давай, Віро, йти, щоб не запізнитись.
Дівчата обнялися. Незабаром Улитина постать зникла в широко розчинених дверях.
Віра пильно дивилася вслід коханій подрузі; стояла напружена, стиснувши уста.
Коло дверей контори недоумкувато поглядав службовець воєнізованої охорони.
Його дивувало, що дочка головного інженера ніби позбулася глузду й стовбичить без діла. А що ж вона робитиме, почувши дзвінок? Мабуть спам'ятається й бігтиме стрімголов, квапитиметься завчасу перевісити жетон з однієї дошки на іншу, щоб не потрапити в прогульники.
І ось дзвінок подратовано загарчав, повідомляв, щоб усі були на своїх робітних місцях. Почувши вимогливий сигнал, Віра миттю повернулася і пішла додому. їй було байдуже, що вона робитиме вдома, але в цю мить працювати зовсім не збирається — не хоче й не може, бо почувається дуже погано. Обов'язково піде до лікаря, щоб взяти в нього тимчасове звільнення з праці. З такими думками і хаотичними планами Віра ховалася в своїй кімнаті. Ольга Павлівна помітила стурбоване обличчя доні й зайшла до Віриної кімнати.
— Що з тобою, дитино? — спитала вона.
Віра лежала горілиць, підклавши руки під голову, й мовчки видивлялася в стелю.
— Може занедужала?
— Температура у тебе ніби нормальна. Може дати аспірину?
— Не треба, — заперечила Віра. — Моїй хворобі аспірина не допоможе. Мамо, я хочу з вами поговорити у важливій справі.
Віра встала, підійшла до вікна й почала дивитися в щілину між двома фіранками.
— Що ти там угледіла? — спитала Ольга Павлівна.
— Нічого, мамуню. Отак, як оце я тепер, минулої ночі стояла біля вікна Улита, визирала крадькома на вулицю й спостерігала як енкаведисти садовили до автомашин заарештованих Федюкових.