Стоїть княжа дружина і йти нікуди не збирається, а пощо? Хіба ж простому смертному знати, що там князь намислив, а з того незнання й рождався важкий гнітючий сум, котрий наповзав на рід, наче темна осіння хмара. Хто скаже, чого далі чекать? Волхви мовчать, старійшина мовчить, градські старці мовчать – біда...
Зібрав Видута у вічниці старотців.
– Ну, що діяти будемо?! – з чорним від горя лицем, як ніч в густім тумані, запитав мужів сивий Видута: – Жили собі, в колодочки вибиватись почали, хоч і плакали деякі, що важко... А тепер, як журба з напастю злидні сюди ведуть, тепер що скажете? Га?! – І прихований докір вчувався присутнім у голосі старійшини: "Що ж ви оце без мене накоїли, старотці? Третич лише город покинув..."
Зловісна тиша залягла у вічниці. Ліпші й нарочиті мужі, сидячи попід стінами на лавах, поопускали голови й кожен вдавав, що розглядає щось на глиняній долівці. Всяк мовчав і ніхто зі своїм словом не рипався, навіть ті речисті, котрі раніше комусь іншому й слова не давали вставити, навіть велемудрі, такі, як Курило. Сивер блимав з-під лоба на всі боки, розглядаючи родовичів і не впізнавав їх. Згадалося, як Перунового дня, уперше після свого повернення, милувався мужами роду, їх гордовитою поставою. Де вона тепер? Сидять розгублені люде, мнуться, очима один на одного блимають, а що діяти – ніхто не відає...
– Дожились, – скрушно похитавши головою, не втерпів сотник Переніг, – не те, що дівкам, а й унотькам з двору навіть носа не потикай: княжі хапають, мов полон якийсь, до себе тягнуть. І що ти вдієш супроти них?! Нема гірше, як свої...
– Кого хапають, а хтось сам іде. – Курило спересердя навіть сплюнув: – Відьменя[182] наше, Волхитка, щовечора до самого князя бігає, он як! Княгинею, чого доброго, стане, – крива посмішка скривила купцеве обличчя.
– Пощо дурниці тут мелете?! – скипів дід Одинець: – Що не день, то четверо голів гов'яди під ніж пускаємо, а про брав та степівчанських коней вже й не кажу. І жита – тридесять пудів на день! А їм дівок жаль...
– А я казав! – одразу ж, зачувши, звідки вітер дме, з торжеством у голосі прорік Курило: – Нас із Жилятою не послухали? Ось ще й лікті кусатимете, та пізно вже!
Такий лемент здійнявся! І як тільки покрівля витримала, не впала?! Один Озарич сидів мовчазним та незворушним, а можливо, то лише здавався таким?
– До князя треба... – коли трохи стихло, подав голос Ждан: – Люде мені кроку ступити не дають, питають все, що ж із городом буде?!
– Еге, до князя! За чим?! – тут таки й обірвав його Видута: – Спитати, коли піде звідси? – Старійшина махнув був знічев'я рукою, аж раптом, згадавши щось, повернув голову до Сивера:
– А що, братаничу, княжу гривну тепер носиш, то й піди, спитай у свого князя скільки ще родові збиток нести? – у голосі стрия чулася погано прихована злість: – Намахався топорами?
Озарич не знітився, не змовчав:
– Не піду. Пощо випихали мене на поєдинок? Я не хотів. Знаю, стрию, що вину мою шукаєш. Даремно те, нема її. На воєводство мене рід поставив, не сам набився, а на віче, коли варягам відповідали, що рід роту триматиме непорушно, мене й зовсім не було.
Ніхто йому не заперечив, тільки Одинець спитав:
– Ти, Озаричу, видів багато, то й скажи, чого нині від сього родові чекати?
Сивер стенув плечима:
– На все воля Божа. Як буде, того не можу знати. – А про себе подумавши: "Прийшов князь – добра вже не жди", уголос мовив зовсім інше:
– Давно колись на прибутній було... Пливли з отцем довбанкою по Ужеті, дивимось – загнала лисиця молодесенького зайчика на повалену в річку сосну і підбирається до нього: ближче й ближче. А той нашу довбанку побачив – скік до нас! Прямо мені в руки. Жив у кліті, доки підріс. Гарна з нього смага була...
– Втішив! – оскалився Третяк: – Оце втішив воєвода...
Решта старотців та сотників і собі скривили рота в невеселій посмішці.
– Не журіться, – Сивер вже й пожалів, що розповів ту давню пригоду, – князі ускрізь по світу і люде теж. Живуть же. Якби знав, де впадеш... Змиритися мусимо, по нашому однак не вийде.
Похитали головами, навіть Видута не знайшов, що сказати, а потім перекинулось на інше: Сохачеве помочі просить, на нивах ковуї місцями межі стоптали – заново слід переміряти, щоб по Кону було, без образи поміж родовичами, а ще гадали коли й чим по весні витоптане жито пересівати.
Так і розійшлися по своїх житлах, розгублені, толком нічого не вирішивши, як далі з гостями бути. Курило, щойно розпрощавшись зі Жданом Ходотичем та завернувши за ворітьми направо, наткнувся на свого Олеся, що перетявши дорогу Волхитці, тримав ту за обидві руки і палко їй щось говорив. Обоє так були захоплені тією розмовою, що навіть не помічали купця, котрий наближався до них, закипаючи люттю.
– ... авжеж, із собою забере! – почув Курило від Волхитки: – Я суджена його!
– Не потрібна ти йому! – палко перечив їй Олесь. – Лиш я один тебе кохаю! Покине тебе, побачиш...
– Мене?! – У Волхитчинім голосі звучали торжество і зверхність: – Ти забув, що я – відьма? Відаю чари, супроти яких і князь не встоїть!
Курило вже був поряд і з розмаху дланню десниці своєї так потурив Олеся в спину, що той заледве втримався на ногах.
– Ходи додому, блудник! Жона у тебе, діти! А ти, яритнице[183], – з презирством глянув на Волхитку, – блуди з ким хочеш, тільки не з моїм сином!
– Аще за блудницю мене вважаєш, – з погордою відповіла Волхитка, – увечері ж князь про се знатиме! Побачу, чи довго на твоїх плечах голова сидітиме? – дівчина раптом дзвінко й голосно розсміялася прямо Курилові в обличчя:
– Ха-ха-ха-а!! Та й нащо вона тобі – від гарбуза користі більше!
Крутнулася на п'яті, війнувши довгим густим волоссям і щезла так швидко, що Курило аж сахнувся: "Мана!" Пішов услід за Олесем до свого двору, а Волхитчина погроза засіла в голові й не на жарт тривожила купця. "А що?! З неї, з відьми, станеться..." – відчував, що чекає його тепер безсонна ніч: у вічниці тривога за майбутнє і без того застила йому всі думки, тепер же й зовсім ставала схожою на безвихідь.
***
Шлях живота людського всяким може бути. Часом він такий важкий, немов через непролазні хащі продираєшся, або, ще гірше, на неприступну скелю дерешся і коли оступишся на ньому, то й кісток можеш не зібрати. Часом по колу ходиш – і раз, і другий, і третій, немов тебе сам Лісовик поплутав. Це тому, що не те вибрав, не туди пішов. Коли ж вдасться тобі втрапити на вірну путь, тоді йти нею легко та просто, немов увесь час під гору, інколи навіть бігти хочеться. Виходить, в добру годину, – вкотре вже думалося Володимирові, – рушив він на торків. Звитяга славна і здобич немала. А головне, знає тепер напевне, що діяти мусить – порубіжні городи ставити.
Перемога ратна, лови вдалі, думка світла, а ще ж і Волхитка-чарівниця, котра все частіше не виходила йому з голови – що ще треба молодому володареві, аби почуватися щасливим? Прокинувся сьогодні від пестощів її й полюбившися, випив з рук дівчини – так повелося між ними – дивного смаку питво, що не лише бадьорить і розум робить ясним та прозорим, немов осіння холодна вода в Десні, але й душу звеселяє, розтеплює її, ніжить і розчулює водночас: нікого не хотів би бачити поряд з собою – лише Волхитку одну! Присушила, чарівниця. Та нехай, аби поряд була.
Єдина з усіх, кого знав чи мав, котра ходить куди хоче й коли схоче, а в нього і на думці немає тому противитися. Ось зараз пішла, а в княжій голові, дивом прояснілій від випитого вчора без міри меду, раптом сама собою неочікувано зродилася ще одна гадка-розгадка: що йому з полоном вдіяти. Тут же велів сторожі кликати до нього тисяцького з сотниками й перемовившись з ними, утвердився в рішенні своїм остаточно – так і вчинить! І баритися з цим не буде, бо ополудні з його вчорашньої волі має початися княжий пир – як повелося ще в Новгороді після вдалих ловів.
Привели з города Пильтяя. Без належного догляду поранене стегно молодого вождя розпухло, боліло й сіпало. Просидівши чотири доби серед своїх одноплемінників просто неба, усвідомивши, що отримав поразку від супротивника, вдесятеро меншого за чисельністю, а той, хто підбив його на цей безглуздий вчинок, одразу ж накивав п'ятами, хоча й міг, вдаривши у спину київському князеві, отримати все, що хотів і навіть більше, Пильтяй добре підупав духом та коли дружинники ввели його до Володимирового шатра, він усе ж спромігся зобразити на своєму обличчі щось подібне до виразу гідності.
– Ну що, Пильтяю, – почав Путята домовлену з князем гру, – прийшла твоя година. Думаємо отсе, що з тобою вдіяти: на горло скарати чи печенігам продати... Сам що скажеш? – Помовчавши для годиться, запитав у бранця тисяцький.
– Воля князя вашого... – побліднув Пильтяй.
Не те хотілося почути від нього Володимирові.
– Розбіглися твої вої. – З іншого боку зайшов Путята: – Гадали ми, що за викупом для тебе побігли, а виходить, боягузи вони. Чи може до Кумана за поміччю вдарились? Ти сам як мислиш?
Пильтяй мовчав і скоса дивився кудись угору, намагаючись утримати в очах непрохані сльози, що, незвані, накотилися від безчестя власного роду. Нарешті, оволодівши собою, стиха мовив:
– Радше я смерть прийму, ніж рабство.
– Отак з дурнями завжди. – Розплився в лукавій посмішці тисяцький. – Мстиша, що тебе підбурив, тепер десь у Кумана кумис п'є, а ти, котрому б жити й жити, синів плодити, безславно згинеш тут і лиси тіло твоє вже цієї ночі жертимуть.
– Знав би – кіньми надвоє розірвав би... – випнулися на вилицюватому Пильтяєвому обличчі жовна.
– Отсе вже чую я слова мужа, – повеселішав Путята.
– А що, – поцікавився раптом Володимир, – невже помстився б Свейнальдсону?
– Не те що кіньми – руками розірвав би!
– То, може, дати тобі таку нагоду?
Пильтяй зиркнув на князя з недовірою, проте змовчав і саме це сподобалося Володимиру в молодому ковуєві.
– Чи згоден живот свій обміняти?
– На мсту?!
– І на мсту такожде, – кивнув, погоджуючись, князь.
– А ще? – вже допитувався в нього Пильтяй.
– На службу мені. З усим своїм родом.
І не очікуючи більше від Пильтяя ніякої відповіді, Володимир виголосив, як відрізав:
– Зву тебе сьогодні на пир. А поки що посидь зі своїми, помисли.