У людини, що не звикла з юних літ до горбуші, спина швидко правцем[131] стає, а що вже тоді казати про ранок наступного дня – вона заледве з лави підведеться і довго ще човгатиме, насилу переставляючи ноги, тримаючись обома руками за крижі, крекчучи та охкаючи, усвідомивши власним попереком: косовиця – важкий труд.
... Рикуш зайшов за другом, коли надворі ще тільки сіріло. Він не заскочив Паоло зненацька: той вже снідав.
– Доїдай! – владно наказав, коли Паоло підхопився з лави: – Хіба не знаєш, що косити, це тобі не пісень співати: не поїси, то й горбушу не потягнеш!
Коли вони вийшли нарешті з житла, Бримо ув'язався слідом – звик ані на крок не відходити від господаря. Короп гув, немов велетенський, повний бджіл, борть: мужі та уноші, кожен з горбушею, звідусіль поспішали до Лугових воріт. Ранок, що ледь починався, був прохолодним, дуже росяним. Сторожа вже прочинила ворота, на капищі перед Макошею горів жертовний вогонь, а біля криниці Шамро зі своїми молодими волховичами готувався принести в жертву Богині урожаю чорну курку, аби подякувати їй за буйні лугові трави; разом із сотниками біля криниці стояв і Видута, час від часу стиха перекидаючись з ними кількома словами.
Коли курка була втоплена в криниці й жертовний дух її полинув до Макоші, Шамро від імені роду виголосив Богині слова вдячності й за тим сотники почали розходитися, гуртуючи навколо себе сотні.
Короп парував, легенький туманець слався над водою, розмивав обриси плавучого мосту. Справа, над сосновим бором, уже рожевіло небо – там, в небесній тверді Сварги, відчинялася вже брама і звідти ось-ось мала викотитися Дажбожа колісниця. Запахло водою, луговою сирістю і дихалося легко-легко. Птаство вже прокидалося, його спів та щебіт наростали, заповнювали усе довкола і якоїсь миті сталося диво: Паоло здалося раптом, що не було ніяких довгих літ чужини і що він – уноша, і чи не вперше йде зі своїм родом косити луг: ось і найкращий друг поруч...
Омана. Не поділись нікуди ні літа, ні зими, ти сам вже дідом давно мусив би бути і віхола пройшлася по твоїх скронях, і найрідніших тобі людей нема й не буде вже ніколи поруч: вважай, сам-один залишився на всьому білому світі... Рід твій – так, ось він, та тільки чому ж ти почуваєш себе нині ледь не чужинцем? Чому не було ніколи так щемно на серці в отих чужих краях, серед чужих людей? Можливо, тому, що був там холодним, з душею, мерзлою, як калиновий кетяг у лютий мороз, байдужим до всього, а тут, під рідним сонцем, душа твоя розтанула і виявилося, що вона – як той минулорічний кетяг, котрий згубився на рідному кущі серед зеленого листу та весняного цвіту – начебто й рідний, і з одного куща, та тільки зима пролягла між тобою і родовичами: рід живе своїм життям, буяє, а ти залишився в далекому-далекому минулому, там, за довгою зимою: всохнеш скоро, не отримавши живильних соків, опадеш, підеш прахом, так і не зрісшися знову зі своїм родом... Звідки воно взялося, оце лихе передчуття, адже прийняли тебе, як годиться і друг твій сам прийшов до тебе, ледь тільки зачувши новину; звідки?..
Паоло навіть не здогадувався, що насправді причиною тих сумних роздумів була неусвідомлена ще ним звичайна заздрість до своїх родовичів, котрі, він це бачив, розумів – міцно вросли у рідну землю, вгніздилися в ній навіки, усі вони знали один одного, усе було їм тут звичне та зрозуміле, а він мусив, хоч і на рідній землі, але заново пускати коріння, запізніло пускати – чи зможе прижитися?.., наздоганяти, надолужувати втрачені, змарновані роки...
Схаменувся лише за плавучим мостом, коли раптом одесну від себе почув дзвінке та протяжне іржання коня – стриножений Птах, угледівши господаря та Бримо, застрибав від табуна до дороги. Який комонник байдуже пройде мимо свого коня? Паоло пішов назустріч, обійняв Птаха, лагідно гладив коня по шиї, пестив канаші[132], той хапав хазяїна м'якими своїми губами за плече, а Паоло із жалем думав про себе, що навіть не має для чотириногого друга ніякого гостинця і це теж неабияк його засмутило: "Чужі, чужі ще ми тут, Пташе... Поки що... Потерпи...". Зусиллям волі загнав свій сум кудись глибоко в душу, в найдальший її закуток і подався наздоганяти Рикуша.
Деснянські протоки та рукави помережили собою усю річкову заплаву, порізали луг на клапті і сотники щоліта перед косовицею визначали якій сотні який луг дістанеться. Шостій сотні, в котрій Рикуш був десятником і до якої пристав Паоло, жереб випав косити луг між двома протоками: од Виті до Обижані, котра ріже луг попід Лисою горою. Понад самою протокою вже була прокошена, певно, вчора, неширока смужка лугу, по котрій тепер і йшли косарі шостої сотні: десятки, з яких вона складалася, ставали у здавна визначеному порядку, по черзі беручись до косьби. Паоло, розуміючи, що без досвіду навряд чи встигатиме за мужами, не поспішав і собі ставати до загінки та коли залишилися одні лише уноші, що вперше цього літа вийшли з родом на косовицю, відступати не було вже куди – довелося і йому зупинитися.
Вранішній луг, не просто луг, а рідний, деснянський, ніжив Паоло очі своєю красою: високі, ледь не під груди, посріблені густою росою буйні трави хилилися під її вагою, за сизою від роси рівниною лугу темніла стіна соснового бору на Лисій горі, глибоке синє небо на сході поблякло і там з-за вузенької смужки туману вже виглядав чітко окреслений краєчок сонячного жовтка. Лугове птаство славило появу Дажбожої колісниці, в протоці на гарну погоду грала риба, скидалася повсюди, часом вистрибуючи з води, часом розбиваючи гладь поверхні сильним широким хвостом, а попереду раптом піднялася з трави олениця зі своїм малям і вистрибки гайнула геть від небезпеки – у Паоло навіть настрій трохи поліпшився.
Учора ввечері йому здавалося, що нічого складного в косінні немає, хоча він і тримав горбушу в своїх руках лише в отроцтві, проте тіло мусило пам'ятати, що саме йому потрібно робити – так гадав Паоло. Він, звісно ж, розумів, що буде нелегко, навіть важко угнатися за косарями, котрі косять, на відміну від нього, усе своє життя. Але Паоло вважав себе витривалим та жилавим, навряд чи кому з його родовичів довелося хоча б раз чи двічі відчути на собі те, що було звичним для нього в чужих землях: багатоденна спека в пустелі, що висушує людину, мов грушу в печі чи пронизливий холодний вітер в степу або високо в горах, коли тіло наскрізь ціпеніє від холоду, та хоча б і цілоденне перебування у важкій кольчузі та шоломі, а потім, до всього, ще й геть виснажлива січа і ти не маєш змоги ані поїсти, ані попити, навіть нужду справити...
Коли Паоло, відтягуючи час, пропускав поперед себе інших косарів, а ті ставали до праці, він крадькома придивлявся до них: чи ж нічого не забув з косарської премудрості. Здавалося, що нічого, та варто було взятися до косьби самому, як почалося...
Так, шуйцею хват на кіссі спереду, десницею позаду, нахилився – і помах справа наліво!... Ех,... ніс коси зарився в землю: чи ж ніхто не бачив? – сором же! "Налягай на п'яту! – одразу ж згадалося, як повчав його колись Волот, старший брат: – Нехай ніс коси йде у тебе трішки вище її п'яти!". Вийшло... Та то ж не все, бо горбушею косять на обидва боки від себе: після помаху справа наліво потрібно розігнутися, не лише повернувши при цьому горбушу в протилежний бік, а ще й миттєво перемінивши на кіссі руки – тепер десниця мусить бути попереду, а шуйця за нею – і знову помах при самій землі, вже зліва направо. Знати – то одне, а вміти...
Паоло поглянув на того, хто йшов зліва і трохи попереду нього – як воно красиво все виходить: мерт немов чудернацький танок виконує: зігнеться, помах ошую, випрямиться, перехопить кісся – помах одесну, тільки мокра від роси горбуша, мов би сама собою обертаючись в руках косаря то в один, то в другий бік, аж мигтить під низеньким сонцем, котре щойно ледь піднялося над лугом; і так усе це легко, невимушено виглядає: ш-шик! – і зліва лягла в покіс висока трава, ш-шик! – уже справа лежить. Залюбуєшся!
От тільки що толку з того любування – вже й уноша-сусід його обійшов, а мав же ж бути позаду Паоло. І знову його мало не відчай охопив: ганьба буде перед родом: у його віці сину старійшини, онуку самого Рождена, прямому нащадку Кологаста не вміти косити! Наволока[133]... Навіть думка промайнула: закинути якомога далі цю горбушу, забрати свої пожитки і податися куди очі дивляться!
"Куди?! Куди ти подінешся, ти, син ізгоя і сам ізгой... Де б ти не був – чим Птаха взимку годуватимеш? На золото своє сподіваєшся? Так його однак на все життя не вистачить... Тебе рід прийняв так, як ти і очікувати не смів, тож мусиш залишитися тут! Чуєш ти, Паоло, тут залишитися! Розпустив соплі, немов отрок, і не просто отрок, а нікчемний якийсь невструйло*!" – як назвав колись його сердитий через отрочу ще незграбність у роботі на підсіці старший брат Воропай.
"Перетерпи... Гордість свою знаєш куди? – в гузно собі запхни! Але навчись і доведи родові та собі, що відступнику Паоло, пришлецю і наволоці Сиверу – все по силах! Що ти гідний крові, котра тече в тобі!".
Він раптом в одну-єдину мить усвідомив, що оці його страхи та сумніви, котрі напосілися останнім часом, терзали та мучили його душу, вони суть від роздумів, котрі так полюбилися ще в монастирі Ломбардії, коли лежав немічний з раною у лівому плечі. До того він ніколи не розмірковував довше, аніж потрібно було вирішити: "так" чи "ні", про що б не йшлося – про ряд із новим купцем, про вибір місця для сну, про те, чи варто вдягати броню... Усвідомити – усвідомив, а що робити з ними, коли вони в'їлися в його єство і гризуть тепер, мов злидні?
"Хіба ти розмірковував, чим усе для тебе обернеться, коли мчав на маштачку, доганяючи Хозарина? А коли викликав на кулачний герць Фрейвара? Чи зберіг би свою голову, коли б мучився у нерішучості посеред січі?! Що це ти, Паоло, став мов та баба?! Досить!!
Нічим ця горбуша не відрізняється від топора чи меча, або списа. Ну, хіба що одним: нею траву січеш, а оружжям – голови ворожі. Чи ж мало ти перетримав у своїх руках тієї зброї – якої завгодно?! І не просто ж тримав, а володів нею і непогано, виходить, володів, коли живим аж до цього часу залишився.