Але все ж таки, згадавши, що їду не куди-небудь, а на Десну, та ще й із ночівлею, та з таким горохом, я натиснув на педалі і стежка відвела мене все далі й далі від Коноплянки, аж доки озера й зовсім не стало видно.
Батько чекав мене на протилежному березі Філонового бродка. З'їхавши до води та знявши черевики, шкарпетки і штани, із задоволенням забрівши вище колін у теплу, прогріту сонцем на мілині воду, я побрів по батьковим слідам на піщаному дні, ведучи поряд із собою велосипед. Штани на плечах, зв'язані шнурками черевики перекинуті через велосипедну раму, шкарпетки – в черевиках: хіба ж це я вперше переправляюсь через Бродок? Вже під самим берегом на ходу ополоснув ноги, аби не залишилось між пальцями піску, обережно ступив із води одразу на моріжок обіч широкої стежки і вибрався на рівне місце. Батько, вже взутий, докурив цигарку і, сідаючи на веломотор, мовив через плече:
– Доганяй! – та й подався собі.
Як не кортіло мені кинутись навздогін, проте довелося і вдягнутись, і взутись – босими ногами не дуже покрутиш педалі. Та тут вже до Десни рукою подати: пряма, рівна-рівнесенька, вкатана велосипедами, втоптана рибальськими ногами стежка приведе тебе якраз до деснянського берега.
Як завжди, Десна відкрилась переді мною враз широкою блакитно-зеленою підковою, душа від щастя розправила в грудях крила, аж перехопило подих; перед самою кручею я звернув ліворуч, проїхав вниз-вгору, вниз-вгору, вниз-вгору через три рівчаки, через вузеньку смужку верб та берестків і вихопився на такий вже знайомий, майже рідний, закритий з трьох сторін верболозом, лужок Рокочівщини. Батьків веломотор стояв, обіпертий на підніжку, біля самої кручі, якраз над нашою гаткою, і батько вже порався біля неї.
– Нарубай-но дві в'язки лози, – попросив він і я, притуливши до веломотора свого велосипеда та взявши із батькового багажника притиснуту пружиною, замашну дідову сокирку, подався до лози. Не так швидко, як хотілося б, але десь за півгодини я все ж із завданням справився.
За той час, що ми тут не були, рівень води впав чи не на півметра і гатку потрібно було перегатити далі від берега та підкласти зверху свіжих гілок. Тож кілки були витягнені із дна і переставлені глибше і трохи лівіше; старі в'язки лози вийняли з води на берег, заново їх перев'язали і поклали у нову гатку, приклавши зверху, над водою, двома свіжими, щойно зрубаними. Я не міг намилуватись новою гаткою, така вона була красива та акуратна, – як нова!
– Сідай тут, – звелів батько, – а я піду до Биркоса Василя, – кивнув він в бік рибалки, що сидів у кручі вище по течії, майже біля Кози. – У нього їх дві. Хочеш бути з рибою – наберись терпіння. Коли трапиться щось велике – гукай, прискочу з підсакою.
Я заходився облаштовуватись. Спочатку, як учив батько, кинув у воду поряд із кінцем гатки, де брав свій початок войок, дві жмені гороху – "закришив". Горошини заторохтіли об воду; підхоплені течією, вони тонули навскіс і одразу зникали в зеленкуватій, освітленій сонцем, деснянській воді. Насадивши на гачки горох, я позакидав аж три вудки.
Час спливав за водою, але попри всі мої очікування та надії, поплавці спокійно лежали на поверхні води. Лише течія бавилась з ними: закручуючись у войок, вона то натягувала волосінь і тоді поплавець на якийсь час зникав у ямці виру, то послаблювала її і тоді він вільно мандрував у всі боки, наскільки йому дозволяла коротка, в півметра, довжина вільної волосіні. Кожного разу, коли течія притоплювала поплавець котроїсь із вудок, серце завмирало у мене в грудях: "Клює!", але він випливав, неначе нічого й не сталось; час плинув, кльову не було.
Тим часом у кручі додалось рибалок: двоє дядьків прикотили на велосипедах і посідали в сусідні з нашою гатки. Вони так само ж, як і я, провели підготовку: спочатку "закришили" свої гатки, потім порозмотували і позакидали вудки, прилаштували на кручі підсаки, ще трохи пововтузились і затихли. Я раз по раз із цікавістю зиркав у їхній бік: чи бува не клюнув у котрогось лящ, але дядьки сиділи непорушно і я помалу заспокоївся, менше звертав уваги на своїх сусідів. "Неначе і в воді її нема" – по-дорослому, як ото мовлять, бува, деснянські рибалки, подумав я про себе.
Та ось нарешті на найкоротшій вудці поплавець здригнувся і від нього розбіглись дрібненькі кола, потім ще і ще. Хтось на дні смикав і трусив горошину. Інколи поплавець навіть прудко йшов під воду, але так само ж миттєво й вискакував на поверхню. Нерви мої не витримали і я підсік. Дарма! На гачкові залишилась лише біла лушпайка від горошини. Швиденько почепивши на гачок нову горошину, я розмахнувся вудлищем, аби закинути снасть, але саме в цей час на сусідній вудці поплавець без попередження глибоко пірнув під воду. Права моя рука ще тримала коротку вудку, тому мені довелося підсікати лівою. Надто пізно і надто сильно! Гачок полетів у самісіньке небо і впав аж у траву понад кручею, в той час, як вудка у правій руці голосно ляснула об воду.
– Ну, пішло діло! – насмішкувато озвався котрийсь із рибалок.
Від сорому мої щоки запалали вогнем. А тут ще й довелося лізти на самісінький верх кручі, аби відчепити гачка, що заплутався у траві.
"Такий кльов прогавив!" – картав я себе. Поза всякими сумнівами, думав я, так клювати міг тільки лящ. Або в'язь. І не менше кілограма. Ех!
Доки я возився з цими обома вудками: перечіпляв насадку, закидав, зняло горошину на третій, найдовшій.
Рибалки, що сиділи і справа, і зліва від мене, почали час від часу витягати добрячих густірок, в'язиків та пліток. Ось і батько взяв у підсаку якусь чималеньку рибину. І лише я ніяк не міг упоратись із своїми трьома вудками: клювало на одній – я хапався за неї, а в цей час топило поплавця на іншій і я не встигав вчасно підсікти. Доки міняв горошину на одній вудці, хитра рибина там, в деснянській глибині, насміхаючись наді мною, немов бачачи, що я не стежу за іншими поплавцями, об'їдала горох на сусідній вудці. Досада, злість на себе, заздрість до інших рибалок переповнювали мене настільки, що в мене навіть руки почали тремтіти.
Вдосталь назнущавшись, риба відійшла у інше місце і кльов припинився, неначе його й не було. Ясна річ, що настрій у мене зіпсувався далі нікуди. Але тут я згадав про свої одводні. Швиденько знявши з найменшої вудки рухоме грузило та опустивши поплавець майже до маленького грузильця, я заходився ловити на черв'яка себелів. Тут вже осічки у мене не було. Голодні себелі хапали маленький шматочок черв'яка наввипередки, круглий поплавець, ковзнувши по поверхні, зникав у воді, а за мить вузенький, немов вербовий листочок, себель вже тріпотів у повітрі і точно потрапляв у мою ліву долоню. Кого-кого, а себелів на Десні я навчився ловити на відмінно! Скоро в припасеній заздалегідь півлітровій скляній банці з водою їх плескалось до десятка.
Якось непомітно і настрій почав поліпшуватись. "Нехай зараз я і осоромився, та ось заждіть – з одводнями я вас всіх обставлю" – думаючи так, ще раз, на майбутнє, закришив гатку, згріб в одну купу мотовила з одводнями, взяв банку із живцями і подерся по кручі нагору. Батько, чатуючи над своїми вудками, час від часу поглядав на мене, я це добре бачив, але не втручався у мої справи, мовчав. Видершись на луг та, як велить золоте правило деснянських рибалок, відійшовши трохи від краю кручі, аби не лякати рибу, подався вгору по течії, аж за Козу, не забувши вирізати по дорозі кілька гнучких лозин. Там круча більш полога, не така глибока, дно піщане і гаток немає зовсім. Тому, почуваючись тут вільно, я, понасаджувавши на гачки вертких себеликів, швиденько позакидав всі сім своїх одводнів, поприв'язував їхню волосінь до лозин і повтикав лозини в піскуватий берег. Зайнявши своїми снастями мало не сто метрів кручі, із задоволенням оглянув свою "батарею". Тепер я був переконаний на всі сто відсотків: на цей раз успіх від мене нікуди не подінеться. От тепер я всім доведу на що здатен. Це не в гатці, де риба клює так моторно, що не можна й на долю секунди спізнитися з підсічкою. Тут щука чи судак вже як візьмуть, то візьмуть: аби лише вистачило сили їх витягти.
Присівши над водою, помив від риб'ячого слизу руки, потім, черпаючи складеними докупи долонями прозору деснянську воду, з насолодою напився; наслідуючи батька, попирхав вмиваючись і, востаннє кинувши оком по натягненим течією своїм снастям, піднявся по кручі на луг.
Сонце помалу котилось донизу. Ще якась година-півтори і почне вечоріти. Під протилежним берегом, на плесі, якийсь хижак завзято полював на риб'ячу малечу.
– Бу-бух! – могутній удар хвостом з-під води по її поверхні і виляски луною відбиваються від берегів, і кола по воді, і навіть звідси видно, як плітка, чи в'язик, рятуючи своє життя, кілька разів підряд вистрибує з води, намагаючись втекти від страшної долі бути ще заживо проковтнутим.
– Бу-бух! – дріб'язок цілим віялом сипле навсибіч. Ач, як завзято полює... Тільки чому ж там, а не тут, де мої одводні? Чому справжня риба завжди там, де тебе немає? Ну хоч би одна моя лозина нахилилась, показуючи – здобич на гачку!
" Добре, годі вже, треба в гатку, – вечірній кльов, мабуть, почався" – думка думкою, а надія на ніч, що попереду, веселить і гріє мені душу.
Прийшовши на своє місце, сипонув у воду ще трохи гороху, переобладнав назад найменшу вудку, почепив на гачок цілого черв'яка і закинув під самісіньку гатку. Ледь тільки наживка торкнулась дна і течія нап'яла волосінь, поплавець, задріботівши, пірнув під воду. Р-раз! Є! Щось важкеньке запручалось там, на дні, зігнутий кінчик вудлища смикається, гасячи рвучкі рухи рибини.
..."Головне – не поспішати" – подумки заспокоїв я себе. Помалу рибина підіймалась все вище і вище крізь товщу води і нарешті мені вже стало видно широкий сріблястий бік чималої густірки. Я добре відчував її вагу; якби поряд був батько з підсакою, то і клопоту ніякого не було б, але батько досить далеко, а густірка – ось вона, біля самої поверхні. Не маючи більше сил піти на глибину, вона, звиваючись усім тілом, затято рветься подалі від берега, але остаточно стомившись, якоїсь миті перекидається через себе, головою до берега, хапає ротом повітря і враз завмирає, і вже не ворухнувшись, лежачи на боці, – голова з відкритим ротом над водою, – покірне тягнеться до берега.