Казав дід Могута, що рід їх давній, по знатності своїй од боярського не гірший, тільки збіднілий. Показував і рідні могили – більше десятка. Тільки ж забув онук де чия...
А тут раптом від волхва потяг зродився: так схотілось коріння своє розвідати – від кого твоя кров по жилах тече? Начебто русичі всі, і земля Руською зветься; та тільки, старі діди речуть, пращури наші сіверою йменувались, сіверянами. Схотілось почути від волхва про город Короп, про рід його споконвічний – мовби й не було для мужа нічого важливішого перед неминучою смертю.
Щось таке стрепенуло в душі гончара-любомудра повідане старим волхвом: ніби ось-ось відкриється йому таємниця, котра, мов та верея[275], ховає за собою надто важливе для людини – пам'ять про власні витоки. В образі волхва постав перед ним вчорашній день, минула година. Речуть люде, ніби до того, що з деснянською водою спливло, вороття нема? Та ось же воно, минуле, – перед тобою! Чи й не та година настає, коли відкриються тому, хто прагне, земні таємниці? Коли б таке сталося, то і смерть була би не такою страшною.
Схаменувшись, Буслай мовив:
– Це ж тобі, отче, й голову прихилити ніде... Зроби мені честь, стань гостем, – та й уклонився волхвові низько-низько.
– Веди, – погодився той.
Під стінами вже нікого не лишилось і сторожа мала ось-ось зачинити ворота. Вже й стулки, зарипівши, зрушились з місця, коли волхв і Буслай з конем у поводі входили в город. Сотник Любодар стояв навпроти воріт і пильно вдивлявся в луговий простір. Городяни недарма побоювались його: неговіркий, суворий зо всіма, йому нагаєм мужа вперіщити, що комусь кота ногою потурити. Буслай не так за себе боявся, як за волхва: вирішив, що радше хай його самого до смерті заб'ють, аніж дасть завдати дідові образу – готовий був закрити того власним тілом.
Загледівши чужого й дивного старого, такого древнього, що, здавалося, ніби то його сама Нав[276] на білий світ вивергнула, сторожа й справді взялась виказувати перед сотником своє завзяття:
– Ану стій, діду! Хто будеш?!
Та волхв і вухом не повівши, ніби й не до нього мовилось, вперив очі в Любодара і погляд його був сповнений гідності й самоповаги, відчуття власної значущості та непохитної волі людини, котра не знає над собою жодного зверхника. Сотник, муж-кремінь, звитяжець, витязь, стрівшись поглядом з волхвом, відчув те відразу ж і Буслаєві на мить якусь навіть здалося, що тому за воїв своїх стало соромно, принаймні на обличчі Любодара явно майнула тінь невдоволення.
– Цить! – гаркнув до своїх. – Мало в отроцтві пороли? Шануй старших, – і при безмірнім подиві своїх воїв трохи схилив у поклоні голову перед волхвом-пришлецем:
– Вечір тобі добрий в цих стінах, отче!
– Роду нашому слава! – з гідністю прорік волхв і срібні дзвоники знову тоненько заспівали. Хоча ніхто з ратних людей і не чув того, що повідав він Буслаєві біля кринички, та все ж дивним чином усім стало зрозуміло, що між цим древнім дідом та городом є якийсь, хоч і незрозумілий їм, а проте нерозривний зв'язок – ні, не чужий він тут, цей старезний пришлець.
****
Коли з-за Десни повернувся молодий боярчук, а трохи згодом в городі здійнявся неймовірний ґвалт, Патапій зрозумів, що тягнути із втечею більше не можна, дарма, що скоро доведеться забути про ситі боярські харчі. Не везло йому від самої зими: в Переяславі, дивом лишившись живим під час приступу, потрапив до татар, цілий місяць пробув поміж них, ледь не померши там з голоду, а коли ті його відпустили, мало не втопився, переходячи вбрід якусь степову річечку, бо не вмів плавати. Потім біля Удаю гадюка вкусила – добре, що натрапив на нього якийсь дід: хоч і був язичником та ворожбитом, а все ж забрав християнина до себе й вилікував травами.
Патапій, коли вже одужувати почав, намірився навернути свого рятівника до віри Христової – із вдячності, бо нічого, окрім віри, за душею не мав. Але старий Вовкун відмовився навідріз. "Дивлюсь я отсе на тебе, – не стримався одного разу старий, – тілом ти кволий, в степу сам-один вижити не здатен, до роботи не беручкий, єдине, що добре вмієш – язиком молоти. То се й мені треба в такого переродитись? Одного не доберу: як ви примудрились над нами гору взяти..." Наче у воду дивився ворожбит.
Був Патапій простого роду. Отець його, Євмен, весь вік протрудився водовозом при переяславськім храмі Архистратига Михаїла[277]: днями возив і носив воду до лікарні, лазні та трапезної, розпалював там печі, колов дрова й виносив попіл. Рукомесла ніякого не знав, а відтак і єдиному синові не передав жодних ремественних навичок. Патапій весь пішов у отця: подорослішавши, не здатен був ні на що, окрім простої роботи, а втім через своє слабке здоров'я і тут пас задніх: воду двома цеберками на коромислі ще якось носив, а пиляти й рубати дрова духу вже не вистачало.
Доля його була би геть незавидною, якби не стрий[278] Стахій, що служив паламарем при храмі та знався з самим єпископом Симеоном[279]. Стахію Бог своїх дітей не дав, тож він даровану йому Творцем любов до діток геть усю вилив на Патапія: навчив читати, поклопотався, аби взяли небожа до школи при храмі. Отрок виявився здібним учнем: дяк ним нахвалитись не міг – за дві зими навчання жодного разу не був Патапій битий різками, навіть коліньми на гречці в кутку не стояв. Пам'ять мав таку, що сам єпископ Симеон дивувався, коли взнав, що дев'ятилітнє отроча знає напам'ять мало не весь Псалтир.
Час на місці не стояв і так ото, здебільшого при церкві, Патапій і уношем став. Голосу й слуху Бог йому не дав, тож у церковнім хорі не співав і вельми через те побивався – дуже вже любив слухать, як з криласа[280] лине до неба ангельський спів. Хтозна, як життя Патапія склалось би далі, коли б не повінчали його у вісімнадцять літ з дочкою кравця Гудими, що жив по сусідству. Гудима сам був хазяйновитим, жону мав з тих ще господинь, а дочка Желань, хоч і мала ваду – вибите в дитинстві око, проте намірилась, певно, й отця з матір'ю обійти. Ох, і беручка ж до роботи була! Так ото через ту любов Желані до всякої роботи й почались у Патапія всі його біди.
Та й то помислить: коли ти грамоті навчений, напам'ять знаєш не тільки Псалтир, а й усі чотири Євангелії, коли не один десяток разів Біблію осягнув і в церкві чув про себе одну лиш похвалу – яка чорна робота?! Тим більше, коли від Різдва Христового став книжником-скорописцем при самому єпископі Симеоні? Хіба ж для того він рожденним був, щоб упиратись наче віл? Тільки от Желані з тестем і тещею на те було начхать. Нещодавно Гудимі по задниці[281] відійшов убогий двір його померлого діда, тож, аби не лаялись свати, що невістка без ока, кравець віддав дворище молодим. Житло там занепало, двір бур'яном поріс – роботи було непочатий край! В руках Желані все горіло, а навкруг так само собою мало крутитись. А Патапій до тієї роботи – ну ні за холодну ж воду! І почалось...
Жаль говорить, але мізків у молодої жони виявилось, як у курки: не здатна була осягнути і малої долі тієї грамоти й премудрості, котрою муж її володів. А відтак ні шани, ні поваги за те він від своєї жони не мав. Нице, земне панувало в її душі: до желви[282] подібно, до гада земного плазувала на череві своїм, не в змозі мислію чи духом піднятись у небо. Спершу дивувався безмірно, коли починала бурчати: як так? Ну хочеш труда собі мать – трудися! Трудись, а я тобі псалми напам'ять почитаю, може й додасться трохи розуму. А поспитай хоч у всього Переяслава: чи хто з мужів читає жоні своїй Псалтир, коли та роботу робить? Ото ж бо!
Втім недовго терпіла молода жона Патапієву нехіть.
– Ледащо, – вже за місць після вінчання валувала вона на весь посад, – ні в господі нема з тебе толку, ні на ложе! І в кого таке вродилось?!
Що вже сраму від сусідів було, що сраму! А все одно, не міг пересилити себе, гидував роботою. Одного дня терпець Желані таки ввірвався й вона, повернувшись від копанки з купою прання та побачивши, що муж її замість копати грядку, замріяно лежить у холодку, взялась при сусідах дубасити мужа свого мокрим платном, аж виляски йшли. Коли обох їх порівняти, то Патапіїв треба було би двох до купи скласти, щоб одна Желань вийшла. Тож він хоч і взявся оборонятись, але сили були нерівні: дебела Желань погнала його далеко за ворота – всій вулиці на втіху.
– Тьху на тебе! – втягнувши голову в плечі й прикриваючись руками від її замашних ударів, плювався він перелякано: – Мерзенна посудино, осердя гріха! Тьху! Пекельне створіння! Тьху на тебе!
І відірвавшись-таки від розлюченої супружниці, взявся відхрещуватись:
– Йди геть, сатанинське поріддя! Мати Божа, – хрестив перед собою повітря Патапій, – одведи й заступи! Одведи й заступи!
Сусіди за животи хапались, а йому довелося йти ночувати до отця з матір'ю. Євмен сина на одну ніч таки пустив, а вранці твердо сказав:
– Іди й не приходь. Не ганьби себе і нас. Ти муж чи не муж? Мусиш сам із жоною справлятись.
Як він прожив із Желанню до наступного літа, Патапій намагався ніколи не згадувати. То було суцільне жахіття, геєна[283] на землі. Зроду не міг він подумати, що за личиною звичайної, здавалось би, жони криється така огидна, мерзотна, лиха й ница істота, сущий виплодок пекла. Та не лише вдома чаїлось лихо, а й у келії при обителі архиєрея. Ніколи й помислити не міг Патапій, що переписування книг, котрі любив безмірно, таке многотрудне діло. Сидіти, зігнувшись над столом і в тьм'янім світлі свічі виводити на пергаменті буквиці, весь час пильнуючи, аби не помилитись і рядок не скривити – те не легше, часом, ніж землю копати. То їсти хочеться, то на сон після їжі хилить.