Ловці зрозуміли поданий князем знак і тут же забрязчали зброєю, загупали киями по дереву, аби відволікти увагу звіра. Володимир стояв зліва й трохи позаду тура, що вже був готовий зірватися з місця на котрогось із двоногих нікчем. Вітер з його посилу зірвався вчвал і помчав щодуху поміж ріденьких кущів, по дузі наближаючись до тура. В якихось шести чи семи сажнях від бика Володимир, смикнувши бразди, піддав коневі під пах, Вітер здійнявся в стрибку, перелітаючи через молоденький кущик шипшини, князь звівся на стременах і тої ж миті, як передні копита коня торкнулися землі хіба що в чотирьох сажнях від тура, з усього розмаху здійнятої десниці посулив залізо у звіра – за мить вони з конем були вже в безпеці.
Сулиця чпокнула в темно-бурий тулуб одразу ж за лівою лопаткою, тур, усім своїм кремезним опецькуватим тілом вигнувшись від раптового болю, ревонув, махнув рогатою головою вліво та було пізно – той хто причинив смертельний біль, втік, тож бик, відштовхнувшись усіма чотирма ногами, несподівано блискавично для такого, здавалося б вайла[176], кинувся на тих, що ховалися за деревами в десяти сажнях перед ним. Котрийсь із ратичівських не встиг розвернутись і тур одним помахом своєї голови підкинув коня разом із вершником у повітря. Кінь гримнувся об землю з розпанаханим туровим рогом животом і від болю та страху не заіржав, а зайшовся пронизливим і жалісним передсмертним криком, за котрим людського не було й чути.
Тур, не тямлячи себе від люті, буцав і бив рогами обох – і коня, й вершника, зарадити горекам не міг ніхто, лише шуміли так само та те нітрохи не спиняло звіра. Коли вже обидва понівечені, скривавлені тіла лишилися лежати непорушно, тур спинився – не стільки від звершеної мсти, скільки від знемоги: Володимирова сулиця завдала-таки йому смертельного удару. Він стояв тепер непорушно над поверженими своїми ворогами, запінений язик вивалився з рота й криваві бульбашки дулися з ніздрів та тут-таки й лопалися, аби поступитися місцем іншим. Перо сулиці увігналося турові під лопатку разом із тулицею – аж по самісіньке древко; видно було по всьому, що пробиті не лише легені, а й велетневого серця дістало смертоносне залізо.
Він почав зрідка ревіти: спочатку важко, басовито, а потім тихіше, зі стогоном, похитуючись вже на ногах і незважаючи більше на ворогів, що так підступно забирали в нього життя й стояли тепер навколо, все ще на відстані, побоюючись його навіть зараз...
І ніхто з ловців не бачив оболонського волхва Велиможа, котрий спостерігав усе те, забравшись на крислатого дуба неподалік. Велимож давно знав цього тура, завжди при нагоді милувався могутнім звіром, вважав його частиною племенщини свого роду. Тепер ось прийшли чужинці, що були начебто й свої, проте поводилися так, немовби нікого, крім них тут більше й не існувало: недобрі передчуття рождалися в душі волхва і щось підказувало йому зсередини, що гірше ще попереду, що це лише початок.
Ловці поверталися в Короп. Першим переправившись через Десну, Володимир разом зі старим Ормом й кількома найбільш наближеними гриднями стояв над сіверською рікою, чекаючи доки насад перевезе решту його учти та дві підводи зі здобиччю. Похмурий ранок під золотими Дажбожими променями поступово перетворився на тихий і теплий осінній день. Старий Лад пестив своїх онуків ненав'язливим і від того по-особливому ніжним теплом. Деснянська вода здавалася непорушною, мов скло і лише вервечки войків[177], що неспішно мандрували вздовж берега, вказували на її плин. Поодинокі могутні сплески вряди-годи розбивали те скло на бризки – деснянський хижак нагулював жир: почався його передзимовий жор. Відчувалося, що панують нині останні, по-справжньому ще теплі дні – це вселяло у княжу душу благостині[178]; чи не вперше йому схотілося, аби воно тривало вічно.
– Орме, хотів тебе спитати, та все якось... Скажи, може знаєш, чому отець мій чуба носив, як у торків?
Старий варяг помовчав, дивлячись одним оком кудись далеко, туди, де за Десною на узвишші ніжно зеленіла озимина, а ще далі темно-зеленою, з домішками золота стіною стояв густий праліс – немов намагався розгледіти там славне минуле, потім неквапно повернув голову до молодого князя:
– У Кумана був улюблений син, літами трохи старший від Святослава, Ґозаком звали. Відчайдух, скажу тобі, княже, яких світ не знав! Торки любили його безмежно. Вони зі Святославом другами стали, ще як отець твій в уношах ходив. Святослав завжди прагнув першим в усьому бути. А тут знайшовся хтось, ще завзятіший від нього. Тож отець і намагався коли не перевершити його, то хоча б урівень стати. Таке творили, траплялося!
Орм замовк, згадуючи далеке, та Володимир не втерпів:
– І що отець? Перевершив Ґозака?
Варяг лише мовчки кивнув головою, мовляв: "Авжеж! Ти ще питаєш!" і знову замкнувся в собі та князь більше не підганяв старого, терпляче чекав.
– Я тобі скажу, – далі повів свою оповідь варяг, – що торки з нами супроти хозарів нізащо не пішли, коли б не дружба Ґозака з отцем твоїм. Оту затію одним махом каганат обезголовити тільки таких двоє одчайдухів і могли вигадати. Як на кагана ми пішли й Ітиль із землею зрівняли, а потім і Семендер розоривши, воз'єдналися зі Свенельдом та торками, вони при всіх побратимами стали: біля Саркелу, коли під Ґозаком коня вбили, Святослав від смерті, або навіть полону його врятував, тож вони й побраталися. Ото з тих часів і носив Святослав чуба й усерязь[179] з каменем – Ґозаків подарунок. Торки його своїм вважали, Куман сином називав і отцеві те подобалося. А потім серед торків мор був і Ґозак помер. Та Святослав все одно, чуба з усеряззю не зрікся й носив до самої смерті, як пам'ять про побратима свого. Так було...
****
Отак живуть собі люде – тихо, мирно, комусь живот його навіть нестерпно нудним видається; дні, тижні, місяці, та що там – цілі літа схожі одне на одне, як дві краплі дощу: не знаєш навіть, живеш ти чи спиш... Аж коли це, посеред сну-туману, немов грім з чистого, без жодної хмарки неба я-а-ак хрясне біда! А за нею на м'яких, мов у рисі, лапах нечутною ходою увійде в житло твоє щось несподіване, нове й незнане досі, імені чому ще ніхто й не нарік, прийде і сяде на покуті: "Ось я! Звикайтеся, бо подобається мені у вас." І домочадці дивляться розгублено на господаря свого, чекаючи від нього наказу, що ж далі робити й жити з цим гостем як? Господар і сам радий би від когось почути те ж саме, та хто підкаже? Навіть Пращури мовчать, лише блимають поночі зі Сварги розгублено й оторопіло: "Що відали самі, тому й вас навчили, покон вам дали, а цього при нас не було... Розбирайтеся тепер самотужки, прийшла і ваша година Кон для нащадків далі провести."
Видута за останніх кілька днів постарів на добрий десяток літ. Напад торків, смерть, нехай і славна, останнього сина, поява тут самого київського князя – і все це за його відсутності! Увесь час він служив своєму родові по Праві, свято беріг Кон і звичаї предків, та навіть рід покидав лише один раз на літо – коли до Макошиного капища храмувати їздив; так те ж споконвіку велося! А варто було третич[180] – третич лише! – відлучитися до сватів, як кара Долі тут-таки його й наздогнала... Картав себе немилосердно; варто було йому не поїхати, вірилось Видуті, дивись, Доля взяла б та й інший шлях їм обрала: Любим, чого доброго, при табуні не лишився б, а він сам, як старійшина, з варягами-торками якось би та й домовився і, гляди, обійшлося б – посад стояв би цілий і князеві київському не було б нужди сюди завертати... Бач, – мучився Видута, – знайшли кого на воєводство поставити: Сивера, братанича, а тому тільки б топорами своїми помахати...
Тільки хто ж у тому винен окрім тебе самого? – вкотре картав себе старійшина і знову, як звик уже за довгі літа, вкотре ж і пожалкував, що Доля, така неприхильна до нього, змусила колись всунути вию у старійшинське ярмо, а поприще[181] ниви живота його виявилося таким довгим і багатотрудним, що ані перепочину, ані підміни не мати вже, видно по всьому, аж до самої смерті...
П'ять сотень княжих ратичів сидять під городом і не рипаються йти кудись – нагодуй їх! Город від біди врятували, тепер сидять, як гості, гостям же на Русі завжди раді: хоч і з голоду потім помиратимеш, але перед гостем на столі від напоїв та наїдків і вільного місця бути не може – покон такий. Полон княжий більший, аніж мужів у Коропі, – ти ж хоч як, а нагодуй! Ниви з озиминою потоптані – не підніметься жито до морозів і не пересієш уже, пізно... Цю зиму рід переживе, а наступної – що до рота вкинеш? І як помислити тепер, то невже ж ліпше зробили, що не піддалися тихо-мирно тому.., як його?! Не з власної ж волі намислили відлягати, а з чужого примусу! Ех, отака напасть...
Радість від несподіваної, зовсім неочікуваної помочі київського князя, котру коропці розцінили, як поміч самої матері-Слави, що на очах усього віча білим кречетом опустилася зі Сварги на Шамрів посох, поволі безслідно згасла, як гасне Дажбоже світло у вечірніх сутінках. Натомість чорними вужами заповзали в їхні душі розгубленість й нерозуміння чого чекати далі. Від малечку й до смерті чули всі і всі знали, що є на світі великий київський князь і що на князях, – як своїх, так і чужих – мов ото Сварга на невидимих стовпах, тримаються у світі всі землі: і Руська, й геть усі інші. А чому князь і як саме утримує він владою своєю Русь – тим ніхто й не переймався, на віру все бралося: так уже Соколом-Родом білий світ влаштовано. Аж ось мов сам Перун зійшов на землю: тільки-но вийди за посад і уздриш князя. Та що там: нікуди й виходити не треба – нависло над Коропом щось незнане, напруга якась і ймення тій напрузі одне – князь! І коли один клопіт від города князь мов рукою відвів, так тут же інший додав.
Дружину княжу, що родові визволення принесла, звісно, слід по Кону з Дажбожої ласки, як гостей дорогих, годувати вдосталь доки й не підуть, а полон?! Увесь полон і здобич ратна дісталися князеві, тільки хіба ж не вийшов рід за городські ворота, хіба не поліг за ними добрий десяток мужів?! Полон княжий і здобич княжа, а от годувати їх рід чомусь мусить...
Стоїть Володимирова дружина прямо на нивах, топче їх ще більше, ніж ковуї топтали, бо четвертий день уже пішов, тільки ж хто скаже князеві, що не годиться так, що рід з однієї біди та в іншу скочив: стояла під ворітьми смерть з мечем, нині ж іще страшніша, голодна міриться ввійти.