Та одного разу, на чергових ловах, Фрейвар через те ледве не поплатився життям. Вони пішли удвох із Сивером, котрий і вислідив сікача. Місцина була не зовсім рівною, до того ж, щойно пройшов дощ. Як завжди, розлючений сікач після пострілу свея, побачивши неподалік людину, що всадила йому в стегно стрілу, розвернувся і, набираючи швидкість, помчав на Фрейвара. Усе було, як завжди, тільки коли свей зробив крок убік, його права нога потрапила на мокру гілку, він, падаючи, лише несильно рубонув вепра по загривку і впав на траву.
Той вепр не пролетів бозна, як далеко; упершись усіма чотирма ногами в лугову землю, він зупинився майже одразу і круто розвернувся: до Фрейвара, що лише збирався підвестися, було щонайбільше чотири сажні. Розлючений сікач рвонув на ловця – ще якась мить і він випустив би свеєві тельбухи, якби не Сивер, котрий, не вагаючись, вискочив із-за сусіднього дерева навперейми кабанові і своєю сокирою рубонув того по голові. Удар прийшовся на рило і був недостатньо сильним, але сікача все ж таки зупинив. Тут вже скочив на рівні ноги і Фрейвар та й поклав звіра одним ударом свого Надра.
Хоч би один м'яз на обличчі видав переживання варяга через те, що він мало не загинув. Він лише здивовано сказав Сиверові:
– Ти врятував мені життя, раб...
– Я не раб!! – розлютився Сивер і пожалкував, що врятував свея.
– Ти не просто раб, ти ще й дурний раб! – ламаною руською, зі знущанням в голосі, гнув своє Фрейвар, а коли смертельно ображений Сивер кинувся на нього з кулаками, щосили врізав сакаліба під дих – у того навіть ноги відірвалися від землі – він так і гепнувся поряд із вепром...
Валка їхня просувалася все далі, степом вони дісталися Дніпра, де в одній із приток у Хозарина були приховані дві лодії і ледве почали перевантажувати на них купцеве майно, як невідомо звідки на подорожніх налетіли три десятки степовиків. У Хозарина з печенігами був укладений ряд і навіть наперед сплачена частина золота за безборонний прохід через їхні землі, але ті нападники були, очевидно, ватагою якихось татів, що втратили зі своїми родами будь-який зв'язок і промишляли розбоєм, грабуючи усіх, хто траплявся на їхньому шляху, аби лиш вистачило сили здолати опір мандрівників.
Таті напали з двох сторін: із лугу комонні, а з прибережних верболозів пішці. Ніхто нападу не чекав; доки схопилися за зброю – недорахувалися чотирьох, доки стали в коло – ще двох. Так склалося, що Сивер із сестрами в ту мить був уже в лодії. Коли на березі закипіла січа, він не кинувся туди зі своєю сокирою, а побачивши у лодії грецький лук і тул зі стрілами, супружив його: де й сили взялися зав'язати лук дорослого воїна! – і заходився бити на вибір, бо до побоїща було хіба що десять-дванадцять сажнів.
Можливо, вони відбилися б від татів і без Сивера: один Фрейвар зі своїм мечем у правиці та топором у шуйці наганяв на нападників неабиякий жах, поклавши вже трьох чи чотирьох із них, коли ж це котрийсь із татів підхопив із землі акітон[127] убитого першим грека-охоронця і метнув його Фрейварові в спину. Удар був не таким уже й сильним, а рана – несмертельною, проте свей мимоволі затнувся та опустив меча і, певно, був би зарубаний татями, коли б не Сивер, котрий, забувши про недавні образи, не дав нікому із нападників наблизитися до Фрейвара: троє лиходіїв полягли від його стріл, аж доки решта уцілих, хіба що половина, побачивши, що напад не вдався, скочили на коней і втекли.
Смертельна небезпека, тим більше – січа, зближують людей. Усі називали Сивера незрозумілим тоді для нього грецьким словом "герой", бо загалом він підстрілив із лука шістьох, мало не половину від числа усіх побитих нападників. Усі, окрім Фрейвара – той знову протягнув своє здивоване:
– Виходить, це ти вже вдруге врятував мені життя...
Певно, хотів додати оте своє кляте "раб", але утримався.
Правда, Сивер тоді тим не переймався, його трусило, немов у лихоманці: він уперше в житті не просто стріляв по людях, але й убив стількох... До того йому не доводилося бувати в січі і окрім загиблого на його очах Борині, посічених чи постріляних людей він не бачив. Коли стався напад, він мусив разом з усіма оборонятися, інакше був би вбитий сам; йому просто не було часу замислюватися над тим, що він робить. Але коли хтось із охоронців взявся холоднокровно добивати мечем ще живих, поранених татів, дівчата закривали очі долонями і плакали, Сивера аж знудило і Фрейвар, хоча й був поранений, знову над ним насміхався, але вже по-іншому, якось поблажливо.
З того часу він таки змінив своє ставлення до Сивера. Сам заводив з ним розмову; на лови, коли приставали до дніпровського берега, ходив лише з Сивером, потім, як траплявся вільний час, вчив уношу володіти топором та мечем. Сивер виявився здібним учнем, на льоту схоплюючи від Фрейвара воїнську науку, чим немало того дивував. Отак, помалу, але ще до того, як Хозарин прибув до Царгорода, гордовитий свей, що раніше так зневажав сакаліба, почав вважати Сивера своїм другом і проводив з ним часу більше, ніж будь з ким іншим з купецької валки.
Сиверові в його короткому житті ще не доводилося зустрічати таких людей, як Фрейвар. Свей був холодним, бездушним та жорстоким. Він ніскільки не боявся смерті – це правда. Але він також ні в що не ставив і життя інших. Той, хто ставав упоперек його дороги, вважай, був уже покійником. Вже значно пізніше, коли вони з Фрейваром стали побратимами, Сивер спитав свея: "Коли я викликав тебе на кулачний бій, ти ж міг мене просто вбити. Чому не добив?". На що той, подумавши, відповів:"Якби я відчув, що ти якоїсь миті мене злякався, так би й було. Певно..., я вже тоді став тебе поважати. Ти чимось нагадав мені самого себе, коли я втікав з рідного фйорда[128]..." І розповів згодом, що зростав з вітчимом, якось під час сварки важко поранив свого зведеного брата і якби не втік до вітчимового ворога, ярла Ульвсона і не відплив на його драккарі до Полабії[129], то, безперечно, був би вбитий.
Таким, яким він був, Фрейвара зробило жорстоке життя. Він вважав, що по-іншому вижити йому не вдалося б, адже шлях додому був для нього шляхом до смерті, тому понад десять літ, до зустрічі з Сивером, він тинявся по світу одинаком, замкненим у собі, підозрілим, а часом ще й підступним – справжнім головорізом. А ще він був досить мовчазним, хоча, часом любив повихвалятися – це у нього, певно, було в крові.
Вони з Сивером виявилися зовсім різними, аж дивно тепер згадувати, що жодного разу між ними не зчинилася сварка, – певно, через те, що надто вже цінували ту дружбу і один без одного почувалися б найодинокішими в цілому світі. Майже неймовірним було і те, що Сивер за стільки літ дружби з набагато старшим від себе Фрейваром так і не став подібним до свея – без міри жорстоким чи підступним, зробився лише не дуже говірким.
Он як воно в житті трапляється, думав Паоло. Він один і той самий, а двоє його друзів, з котрими лише і було йому так просто та спокійно – ну, зовсім же різні! Рикуш – доброзичливий, відкритий, готовий допомогти тобі усим, що в його силах, а Фрейвар завжди був замкнений у собі, більше мовчав, ніж говорив, рідко коли розповідав про себе чи ділився потаємним – але обидва, переконаний був Паоло, – прикрили б його спину і радше померли, аніж дали ворогу завдати другові підступного удару.
Косовиця – труд нелегкий, але радісний, навіть святковий. Лише жнива, коли пошлють Боги врожай на жито та іншу пашницю, перевершують своїм радісним піднесенням косовицю. Хто ж не розуміє: високі соковиті трави на лузі – то заслуга лише рідних Богів та матінки-Десни; це завдяки її весняній прибутній воді, коли ріка розливається на всю свою заплаву і несе з собою поживний мул, вкладаючи його на луках, піднімаються до людських грудей заввишки і тонконіг, і грястиця, і лисохвіст, і буркун, і мишачий горошок... – усих не перелічити. Жнива ж, коли вродять жито, просо, ячмінь чи горох, свято радісне і тому від косовиці більше, що усе це не лише завдячуючи Божій милості а й важкій людській праці: мозолям на власних руках від топорища та чепіг і поту зі свого чола, що ним рясно була скроплена нива. Свято й тому, що нива прокорм дає людям – священний хліб, з котрим не страшна ніяка зима, без якого не в радість ані скоромне, ані пісне: ні м'ясо, ні риба.
Косовиця завжди в радість, бо збирається на неї весь рід – мужі й уноші; в косовицю труд сукупний твориться, як колись-колись: з горбушею усі, від старійшини до наймолодшого уноші і ніхто не поділяє луг на "твоє" і "моє"; лише склавши вже висушене сіно в стоги, ділять його в кожній сотні по жеребу між сім'ями, по кількості косарів. А як же інакше? Рід є рід, ніхто вголос не насмілюється суперечити, що, мовляв, у мене, в Зубка, скота удвічі менше, аніж он, в Середи, а косили ж ми з ним нарівні, бо трапся з кимось біда і рід сам на сам з нею не полишить. Що не кажи – на білому світі сукупно жити легше: не лише квас пити, а й труд важкий вершити. Труд удвічі легшим видається, коли відчуваєш поряд плече родовича і знаєш, що працюєте з ним задля всіх, задля обштини, задля роду, бо твій рід – то як єдина сім'я, що не дасть загинути, пропасти нікому із власних дітей, завжди в скрутну годину прийде на поміч і підставить міцне своє плече.
Косити – труд важкий. Коса-горбуша сама по собі схожа на великий серп із досить довгим руків'ям: як і в серпа, у неї ввігнуте всередину лезо, загострене з внутрішнього боку, а кісся[130], що лише трохи більше аршина завдовжки, теж викривлене – усе разом і виглядає, немов великий серп. Щоб горбушею скосити траву при самій землі, потрібно зігнутися, у пояс поклонившися деснянському лугові за його ласку, і так – за кожним помахом коси. Поклонився в пояс, махнув горбушею, випрямився, ступив чверть чи півкроку вперед, знову поклонився, махнув косою, знову випрямився – з удосвіта аж доти, доки ще тримається роса на траві.