Вона надіялася бути переможцем в перегонах на коротку віддаль. Та для цього треба вправлятися, використовуючи кожну вільну часинку. А тепер мусить віддавати час і бібліотеці, в якій відсиджувала години з морального обов'язку, бо ж перебрала роботу від хворої матері. Ольга Павлівна розуміла дочку і була їй дуже вдячна.
Не довго думаючи, Ольга Павлівна повідомила Владикіна про свій намір повернутися до праці. Владикін з цього дуже зрадів.
— Почувайтеся тут, Ольго Павлівно, фактичним керівником. Я переконався, що на клюбну роботу не надаюсь. Самі бачите — цілковитий занепад, усі гуртки порозбігалися, ніби змова якась.
— Не змова, Вікторе Митрофановичу, а звичайне явище в цей час року, — відповідала Ольга Павлівна.
Кожного літа клюб порожніє. Люди приходять тільки на футбольні змагання. Бібліотеку відвідує головним чином молодь, а шахтарі шукають собі привабливішого місця. Ось сонце припече, то на вулиці не побачите живої душі, розбредуться хто куди: до перещіплянського ставка, до річки Торця або в холодок. А до того ж, Вікторе Митрофановичу, я вже не та, що колись, з мене вистачить бібліотечної роботи.
— Це вам так здається, — казав Владикін скорше сам собі. — Аби почувалися добре, то такі люди, як ви без діла не сидітимуть.
Владикін не хизувався кажучи, що клюбна справа під його кермом змінилася. Справді він клюбну працю спрямував на здійснення завдань партії — виконувати й перевиконувати норми видобутку вугілля. Для цього він створив кілька нових гуртків; кімнату драматичного гуртка віддав курсантам, що цікавилися проблемами підземної газофікації, кімнату хорового гуртка призначив майбутнім вугільним комбайнерам. Навіть хотів зліквідувати приміщення спортової секції, де зберігався ріжний специфічний реманент, але спортовці наробили галасу і Владикін поступився.
Місцева радіостанція, як і місцева газетка, закликали шахтарів та членів їхніх родин записуватися до клюбних гуртків, щоб піднести свій технічний рівень. Але на заклик відгукнулося небагато, і не тому, що розпочалося літо. Уникати клюбу почали значно раніше — відтоді, як страх за своє майбутнє оповив кожну людину, незалежно ні від її соціального походження, ні від того, яку вона роботу виконувала. Майже кожної ночі приїздили з Горлівки автами енкаведисти, шастали селищем, нишпорили, когось хапали й зникали в темряві. Ольга Павлівна, не дивлячись на свою ніби відокремленість від шахтарського середовища, знала все, що відбувалося в селищі. И докладно повідомляла служниця Санька.
Ці дві жінки, хоч і ріжнилися походженням, освітою, поглядами, з незбагненних причин душевно горнулися одна до одної. Вони часто розмовляли як жінки й матері. Санчиних вже не було в живих, померли з голоду, і вона не раз згадувала їх з тяжким зітханням, але ніколи не плакала, бо вже раніше виплакала всі сльози.
За той час, що Санька витрачала на стояння в чергах, базарювання, розмови із знайомими, вона збирала багацько новин і потім переповідала все вдома. В першу чергу говорилося про те, чи приїздили горлівські уповноважені органів безпеки, і кого минулої ночі було заарештовано. Брали шахтарів, інколи заслужених, чиї імена значилися на почесних дошках стахановців, з діда-прадіда пролетарів, а найчастіше вивозили недавніх селян, що кілька років тому повтікали від колективізації й рятувалися в копальнях. Забирали не тільки позапартійних, але й комуністів, вириваючи їх з тепленьких місць. Тож не тільки носить вовк — інколи вовка несуть свої побратими з власної зграї.
Розмовляли не надто відверто, натяками, не з браку довір'я, а з розсудливости, щоб випадковий слухач або підслухувач не ковтав поживу розжованою. Не безпідставно Ольга Павлівна турбувалася про долю своїх дітей.
— Як думаєш, Саню, — допитувалася Ольга Павлівна, — у них до чогось поважного дійде?
Санька знала про кого мова.
— А хто ж його знає, — подумавши, відповіла вона. — Мені здається, що Віра й Микола якось порозуміються, у них багато спільних думок...
— За Миколу я турбуюся найменше. Він людина витримана, не пхається куди не слід, сумнівних товаришів не має — обережний він. Зате Віра ще й досі уявляє себе дівчатком. Справжнє життя їй не в голові, — бігає по вигону в коротеньких штанцях і вважає, ніби так і треба, а борщу зварити не вміє; зовсім не думає, що колись матиме свою родину.
— Хай дівчина почувається сама собою покіль є можливість, — заспокоювала Санька.
Ольга Павлівна часто милувалася своєю дівчиною: струнка і жвава, вона поводилася так, ніби тільки спорт був змістом її життя, а все інше — другорядне. Здавалось, Віра взагалі нічого не бачить, що відбувається в селищі і навколо, чи лише удає, що не бачить. Мабуть вважає, що так воно має бути. Попри цікавість, Ольга Павлівна не турбувала її питаннями.
А життя текло своїм річищем і приносило несподіванки, інколи такі, що вражали усіх у селищі або стосувалися мешканців тільки одного бараку. Невеликою подією було повернення до Підверб'янки Федора Цимбала, через якого Ольга Павлівна вислухала від Потєхіна догану; того, що його підвезла до горлівської лікарні в безнадійному стані; там він якимсь чудом одужав.
Найбільш раділа поворотом Федора його незамінима приятелька Наталя Безсмертна. Вона любила життя по-своєму, а найкоштовнішою річчю була для неї краса природи, особливо квіти... Квіти для неї були ліками, символом краси і любови. Бабуся Наталя, як її називали, була зразком справжньої людини. Вона нікого не образила, нікого не скривдила; вона кожному хотіла зробити хоч маленьку приємність, чимось допомогти. Здавалося дивним, що ця немічна людина могла комусь врятувати життя, а вона ж рятувала Федора, колишнього вибійника. Так воно вже ведеться, що чужим лихом ми не цікавимося. Наталя Безсмертна до свого хворого сусіда байдужою не залишилась. Вона ділилася з ним кожним шматком хліба і останньою ложкою юшки. Якби не Наталя, Федорові давно б уже не жити.
Співчутливий староста бараку Пилип Кваша зі своїми мешканцями подбали, щоб зустріти виснаженого Федора якнайкраще. На столі зібрали все їстівне, що можна було дістати в перекупок на горлівському базарі. Зате не було труднощів з горілкою. Під її впливом шахтарі розважались співами, сварками, вживанням слів, від яких вуха в'яли, а хто надто розчулювався, то дозволяв собі й сплакнути — таке виявлення почуттів осуду не підлягало.
Всі пили за Федорове здоров'я і за його поворот додому. Зворушеному й усміхненому Федорові було дуже приємно від такої несподіваної зустрічі.
Микола добре знав — мине трохи часу і шахтарі забудуть про поворотця. Вирішив довго не засиджуватись. Слабий ще Федір теж хотів відпочити.
* * *
Повернувся Владикін додому в непоганому настрої, зі смаком пообідав, дозволив собі випити чарку горілки, а потім ліг, щоб трохи відпочити й задрімав, але швидко прокинувся від торсання дружини.
— Що сталося? — спитав він і, не чекаючи відповіді, хутко схопився на ноги.
— Рябов кличе тебе до парткомітету, — сказала дружина спокійно, бо таке часто траплялося, що чоловіка кудись кликали.
— Дивно, — мимрив Владикін. — На сьогодні ж ніяких засідань не передбачалось.
Але він також враховував, що в особливо напружений час усіляке може трапитись. Мабуть Рябов отримав з области нові матеріали і тепер доведеться їх розглядати до пізньої ночі. Не маючи найменшої підозри про небезпеку, бадьорий і самовпевнений пішов Владикін до партійного комітету, щоб внезабарі повернутися додому цілком знівеченим.
Звичайно, ніхто Владикіна у партійному комітеті не катував; Рябов у присутності головного інженера копальні Доценка дещо спитав і дійшов не дуже приємних висновків.
Рябов особливої потреби навідуватись до партійного комітету не мав, якщо не брати до уваги чергового, але ніяк не обов'язкового побачення з своїм особистим інформатором Канюкіним, миршавеньким чоловічком з уродженою здібністю опинятися там, де можна було щось цікаве почути й побачити, а потім все докладно переповісти секретареві.
Цього разу Канюкін приніс секретареві усний відчит про доповіді на останньому зібранні шахтарів. Рябова здивувала невідповідна Владикінова промова. З відчиту інформатора Рябов дещо занотував до бльокноту, але його думка сягала далі: виникає нагода наладнати ближчі відносини з головним інженером Доценко — перспектива спокуслива. До цього часу вони ставилися один до одного офіційно і холодно. Рябов визнавав у цьому свою провину, бо під час народження стахановського руху нишком готувався проголосити головного інженера консерватором і, звичайно, виключити з партії. Але інженер Доценко не дав себе взяти голими руками. Свою невдачу Рябов заховав на споді своєї, не дуже глибокої душі. Він був певний, що Доценко розуміє його — нічого доброзичливого головний інженер від секретаря не міг сподіватися. І той хід справи, що на нього зважувався Рябов, може ґрунтовно змінити їхні стосунки.
Трохи згодом вони вже сиділи в кабінеті на вигідній канапі, що інколи служила й ліжком.
— Я потребую вашої поради, Юліяне Адріяновичу, — казав Рябов. — Тим паче, що справа, про яку я вам зараз доповім, частково стосується і вашого імени.
— О, ви починаєте з інтриги, товаришу Рябов, щоб я з більшою увагою ставився до вашої розповіді. Що ж, послухаємо...
На останніх зборах шахтарів, крім Пилипа Кваші знайшовся ще один промовець, не звичайний собі шахтар, а член бюра нашого партійного комітету, завідувач культурного відділу шахткому і новий завідувач клюбу, професійний красномовець, мій давній друг Віктор Митрофанович Владикін! — казав Рябов підвищеним голосом, підмащуючи мову свою іронією; цими артистичними засобами сподівався викликати у головного інженера співчуття і підтримку.
Інженер Доценко слухав секретаря уважно, але з обличчя не міг зрозуміти його справжніх думок. Знаючи інженера Доценка як людину принципову і рішучу, Рябов продовжував уже спокійніше:
— Спочатку треба сказати пару слів про Пилипа Квашу: комуніст, більшовик, член партії з перших днів революції, підпадає під вплив чужого нам елементу й говорить про якесь людське добро й інші нісенітниці, наприклад про пошану, гідність....
— Дуже прикро, товаришу Рябов, — з ледь помітною усмішкою погодився Доценко, — та ви ще й досі не сказали, в чому полягає злочин Владикіна.