"Не повірили, – ніби відав їхні думки Жирослав, – гадають тепер, що се я попередив свого холопа. Хай, як хочуть."
– Гей, Стояне! Ну ж бо, скачи до Завида. Скажи, борзо до себе зву: діло є, – і розвернувшись, посунув, замислений, до світлиці.
Кметь[269] Завид був зі збіднілого боярського роду Хоробора, значився братом Жирослава Мироніжича в п'ятому коліні. Жив одинаком у своєму, такому ж занепалому, як і рід його, дворі за городською стіною – аж за Ятрицею, біля Старої могили. Ні з ким не водився і славу мав лиху. Було при ньому дві сім'ї челяді, займався з трьома своїми холопами бортництвом, ловами та рибальством і з того всього якось та й перебивався. А ще був відомим на всю волость переймитником: коли від когось втікав холоп, ішли до Завида: "Перейми!" Того і вмовляти не треба – дуже любив такі лови. Мало кому вдавалося замести за собою сліди: і пси Завидові своє діло знали, й холопи його радо ловили собі подібних, бо й самі схожі чимось були на свого відлюдькуватого господаря, та й кметь, здавалося, на цілу четверть[270] вглиб землі бачив.
Мав на втікачів не тільки нюх, а ще й справедливий, як сам вважав, зуб. Колись давно, ще в молодості, один такий, вже Завидом спійманий при видцях[271], зумів дивом утекти. Тож від купця Петра Митровича гривню за перейми, як водиться отримав, але навзамін цілих п'ять, – ціну холопа на торгу, – по присуду княжого посадника Жирослава Мироніжича віддав господарю холопа-втікача: за те, що не втримав чуже добро, в руки не передав. Все по "Правді" було: замість взвиті вийшов тоді Завидові збиток аж в чотири гривні – що тобі дві корови! З того разу від нього вже ніхто не втік, та й сам він ловлю рабів вважав для себе мало не за честь.
Переймитник не забарився постати перед світлі посадничі очі.
– От що, Завиде, – почав Жирослав і зітхнув, – холоп від мене втік... І хто б ти думав? Лавро!
Завид і оком не змигнув.
– Дві гривні, – тільки й мовив.
– Та ти що-о?! – ревонув боярин.
– Лавро птах не простий, – здвигнув плечима переймитник, – все навкруги знає, скрізь у нього купці в друзях, і з конем же, певно?
– З конем, твоя правда...
– Дві гривні.
– Добре... – махнув десницею Жирослав Мироніжич: – Тільки цілого приведи. Не скаліч.
Завид хитнувся знехотя в поклоні й позадкував:
– Вже йду.
"Знайде" – посадник був упевнений в переймитникові, як в собі. Купці ж із сіверського Новгорода ще день пожили в Хороборі та й подалися ні з чим додому.
Відтоді дві седмиці спливло за деснянською водою. Боярин останніми днями через окаянних татар вже й забув про втечу Лавра – хіба до нього тут? – коли ж це Михайло таки приніс добру звістку. Ну й Завид, сучий син, досочився-таки!
Коло ґанку стояло двоє коней і Завид зі своїм холопом знімали з одного зв'язаного по руках і ногах Лавра. Переймитник попустив йому пута на ногах, щоб той міг хоча би стояти, але втікач упав би, якби ловці не тримали його за лікті. Він надто багато часу провів лежачи впоперек сідла ще й униз головою, тож лице від приливу крові було аж багряним, ліве око геть запливло під чорним синцем і вочевидь в голові Лавра макітрилось, бо вона хиталась на боки, наче в дошку п'яної людини.
– Я ж просив не калічити! – запереживав Жирослав.
– Оживе-е! – неочікувано весело озвався Завид. – Мусив приложитися: такий зух, що так просто в руки не дався би.
– Срібло при ньому було? – схаменувся боярин.
– Було трохи, – простягнув Завид шкіряну торбинку і попередив:
– Загад твій, боярине, я виконав, тож свої дві гривні вже узяв.
Посадник підозріло втупився в переймитника, втім той погляду не відвів і Жирослав Мироніжич трохи заспокоївся.
– Добре... Гей, отроки, Лавра у поруб[272] киньте. Розв'яжіть там і води йому дайте, бо ще помре, а він мені живий потрібен. Зазирнув у Лаврову калитку[273]: срібла там було хіба що на десяток гривень.
"Пусте. Марнота марнот усе... – в боярина не виходили з голови татари. – Ні новгородцям воно вже не поможе, ні..." Навіть Лавра чомусь стало жаль: закрив у поруб – а нащо? Втім під ноги капшук не кинув, за звичкою поніс до скотниці[274].
Віче так і не відбулось. Звістка про Любодарову звитягу розлетілась на всі боки, як пилюка, захоплена вихором буревію. Два десятки низеньких волохатих татарських коників, що стриноженими паслись понад Ятрицею, багатьох окриляли – коли сотник самотужки з татарським десятком справився, то сім сотень захисників Хоробора тисячі здолають! Тільки ж і тих, котрі почули та одразу й ухопились за рятівну думку про впокорення, було не набагато менше. А тих, котрі не знали, до якого берега їм пристати – чи не третина. От і виходило, що для спільної сталої думки жодного опертя не було: трясовина якась, в котрій по вуха загруз Хоробор і ніяк не міг зрушити з місця.
Боярина Жирослава, що зранку так вміло, чужими вустами, натякнув городським старотцям про можливість вижити, городяни чомусь не дочекались. Відтак розгублено та безцільно тинялись навколо церкви, збирались купками, гули, сперечались і лаялись, але у всьому зборищі не вистачало сили навіть бійку затіяти, як траплялось завжди, коли година вимагала прийняти якусь одну думку. Чекали хоч чогось, хоч знаку якогось – як далі бути? Нарешті з дитинця виїхало троє комонних биричів, котрі заходились виголошувати чи то сотника, чи й самого Жирослава Мироніжича наказ: всім посадським разом із худобою до вечора схоронитись за стінами – татари близько.
Посадські рвонули по добро і вже скоро на вузьких городських вуличках від набіглого люду й пригнаного скота було не протовпитися. Більшість розійшлась по родичах чи друзях, але й тих, що лишились просто неба, теж доволі назбиралось. Обнесений плетеним тином двір Буслая-любомудра, що вгруз у землю майже при самій площі, одразу за старезним ясеном, прийнявши сім'ю Пестила, молодшого брата гончара зо всім його животом, одразу ж став тісним.
Нічних приморозків не було вже тижнів зо два і попри пізню пору худобу продовжували виганяти на пасовище. Коли биричі виголосили наказ забрати з лугу скот, а першій сотні городян, в котрій числився й гончар, витягнути на берег Плавучий міст, Буслай з конем подався до протоки. Щойно пастухи загнали стадо в город, міст від устоїв відв'язали і розвернувши по течії, взялись кіньми та волами витягати на плесо. Діло було звичне, робилось щоосені, тож управились ще при світлі дня.
Під корінним берегом протоки, неподалік мостового устою, була улюблена всіма городянами криничка з такою смачною водою, що багато хороборців намагались з неї напитись за кожної нагоди. Тож і Буслай з думкою чи не востаннє посмакувати криничної водички, пішов з конем до неї. Хтозна, чи Липка його кашу пересолила, чи таки натягався коло мосту, але пив довго і з неабиякою насолодою. А коли відірвався від туязя, з подивом побачив перед собою старезного, сивого, як сніг дідугана – такого древнього, що шкіра його, обвітрена, темна від сонця, нагадувала швидше дубову кору, аніж людське тіло. В правиці дід тримав такого ж старезного, як сам, потрісканого й до лиску витертого руками посоха із загнутим гачком навершям, з котрого звисали маленькі срібні дзвоники.
– Гой єси, муже, – з гідністю прорік старий і Буслай, усе ще незмірно дивуючись про себе, з повагою йому вклонився.
– Гой єси, ста... – запнувся гончар і одразу ж виправився: – ... отче.
Щось підказало йому, що стоїть перед ним непроста людина, а тому й привітався майже забутими словами, котрі чув лише в дитинстві своєму та й то від старих дідів і звернувся з найбільшою, на яку тільки спромігся, пошаною, – як до презвутера їхнього Овдія.
– Лиха нині година, – повідомив гостеві Буслай, – а тому дозволь спитати, отче: що привело тебе до Хоробора? Не сьогодні-завтра татари будуть тут, презлі й нещадні. Гостювати не час.
– Не в гості прийшов. – відповів старий і в свою чергу спитав: – А що, чи багато родовичів покинули город?
"Родовичів? – знову дивувався про себе Буслай. – Се він городян так зве?"
– Куди ж тікати супроти зими? – відповів уголос. – Лишились усі. Боронитись будемо.
– Се добру вістку я почув, – дід пристукнув посохом і під тихий срібний дзвін навіть ликом прояснів, – рід коропський нині заєдино має бути. Рідну землю боронити по Кону й Матер-Славу* стрічати належить усій обштині. Тоді лиш до Вирію потрапимо.
"Ворожбит, – вирішив Буслай, – говорить дивне і взявся невідомо звідки."
– Хто ти єси, отче? – спитав обережно, з пошаною. – Мовиш нечувано...
– Волхв я. Останній в коропськім роду. Кришень імення моє.
– Що за рід такий? – згадуючи, насупив брови Буслай. – В малі літа чув щось...
– Отся протока, – кивнув головою в бік води волхв, – як зветься?
– Ко-ро-пом... – здивовано протягнув гончар.
– А город?
– Хоробор.
– Чи не дивно се?
Буслай знітився й знизав плечима.
– Тож слухай. – почав волхв: – Пращури твої давно колись і город сей Коропом нарекли. А чужий князь, знехтувавши нашим поконом, назвав його Хоробрем. І грецького вам бога нав'язав. Тоді незгодні пішли геть, за Десну. Жили там усі ці літа по Кону, рідних Богів шануючи, доки не лишився я один. Нині ж вертаюсь до рідних могил, аби в лиху годину бути купно з родом Коропа.
Вражений Буслай волхва слухав, занімівши. Колись, отрочам іще, чув щось таке від діда Могути, нібито город їхній, Хоробор, споконвіку звався інакше, та більше нічого пригадати не міг. Хіба отрока таке цікавить? Та й дорослі – спитай хоч у кого: як отця з матір'ю звали, знають, а діда з бабою, коли разом не жили, то й не всі. Що вже там про прадідів казати! Він з чотирьох своїх лише одного на ймення пам'ятає – Глядота. Чи Глушата?
Отсе тобі... Забув. А що дивного? Усі так живуть: копирсаються кожен у своєму, в дні нинішньому, а хто звідки рід свій веде – самі не вельми знають і дітям далеко не всі оповідають.