А знаєш, чому Рикуше? – спитав він мене і сам же відповів: – Бо жили тоді усі купно: не лише отці з дітьми, а й діди, чи навіть прадіди, під однією покрівлею. А ти ж он, лиш жону собі взяв, відділився від мене, житло нове поставив. Хоч і рядом поприща наші були, та все ж не одне, а два їх. Образи у мене немає – нині в роду ледь не всі так роблять. Про друге речу. Я оце думаю: поділив рід племенщину, а я ж одним із перших виділився. Провину свою відчуваю... Думав недавно – чому так? І ось що собі намислив: багато нас стало... Отакі, як я, давно вже і лік загубили – від кого пішли. Начебто усі від Кологаста, та крові нової багато влилося: жони наші з чужих – от уже в дітях лише половина крові роду. А в онуках? Чи в праонуках? Чужі ми майже з Видутою. Наче й один рід, а кров, вважай, чужа вже. Держави кровної уже немає, от чому рід розсипається. Як діжа надто велика: не втримають її обручі – усьому своя міра має бути". Отаке сказав мені колись отець, а він, Сивере, мудрою людиною був. Та ти не бери усе те близько до серця: хоч і поділили племенщину, а робимо все водночас, бо хто ж собі ворог? На ниві день зиму годує – проґавиш, голодним залишишся. Тож, коли ітимеш за сохою – і зліва, і справа бачитимеш родовичів своїх. Через межу, правда...
– А як же луг? А паша? А сінокіс? – тривожився Паоло.
– Та-а-ам усе, як було! – протягнув, заперечно хитнувши головою, Рикуш. – Гов'яда у кожного своя, і тягло теж, але луг та судерев[120] не поділені: хіба ж можна? Ось на днях косовиця почнеться – сам усе й побачиш.
Паоло був приголомшений почутим і Рикуш узявся, як умів, його заспокоювати:
– Казали мені старі люде, що колись рід не знав такого, як "моє" чи "чуже". Добуде хтось звіра чи риби вловить – на всіх ділили. І скот був обштинний, а тому й сіно поміж людьми й донині ділять ділили по головах скота, а не по косарях. Так знову ж помислити: вісім сотень нині в Коропі – як ти того оленя чи сома на всіх поділиш? Хтось дві корови та четверо волів має, коней з десяток, як от Любим, брат твій, а в мене гов'яди удвічі менше і коник лише один. Та все одно, тут рід покону тримається, хоча й бурчимо часом: "Пощо це мушу богатишта[121] обкошувати?!"
Тому, звісно, з голоду й тепер ніхто з коропців не помре, навіть коли занедужає – рід не дозволить такому статися. А от за пришлеців не скажу... Коли не встигли породатися з нашими – не знаю, не знаю... Та ти не про те турбуєшся. Краще скажи мені, як жити збираєшся?
"Що то значить – справжній друг! – подумки навіть розчулився сп'янілий Паоло: – Про мене думає..."
Вголос же мовив:
– Я, коли вирішив повернутися, то думав, що прийме мене котрийсь із братів і ото в його родині вік свій доживатиму до скону. А тут таке... Віриш – голова від думок пухне.
– Послухай моєї поради, Сивере: жону тобі потрібно брати.
– Та що ж це ви всі мені: жону та жону! – аж скипів раптом Паоло, але, як завжди з ним було, тут же й перегорів: – Старий я вже... Мені що, в Купальську ніч чотирнадцятилітню задесенку умикнути? Ось не смішіть мене!
– Не розумієш... – скрушно похитав головою Рикуш. – Воно, звісно, проживши отак, увесь вік одинаком – звідки знатимеш, що воно таке: жона. От є у тебе кінь, пес цей... Є на чому поїхати кудись, привезти може щось, є кому стерегти – це, звісно, добре. Але у мужа своєї роботи – знаєш, скільки?! Зна-а-єш! А хто тобі кашу зварить, хліб спече, одіж пошиє, попере її – га? Сам куделю прястимеш? А хто тебе у лазні віником поб'є? Ану скажи мені – хто? Невже пес твій? Мовчиш? Отож бо воно і є! Ні, без жони тут ніяк! Це, може десь там, у грек..., а в нас – ні!
– У мене про інше зараз голова болить, – відверто зізнався другові Паоло, бо кому ж іще міг він висловити своє наболіле? – Не доберу я за що братися. Зима не за горами: Птахові сіно потрібне, овес, а ліпше ячмінь; мені – жито. Золото у мене є, але ж усього за раз не купиш – щоб господарювати, он скільки добра потрібно! Тільки й того, що житло зводити не доведеться – отче полагоджу та й житиму. Ти знаєш, – притишив голос Паоло, перехилившись через стіл до Рикуша: – наказала оце Десеня Видуті, аби по її смерті ріллю і лядину мені віддали. Що, і в неї рілля є? Як же вона раду їй дає?
– То чого ж ти журишся?! – зрадів за друга Рикуш. – Там однієї ріллі сох шість набереться! Десеня – жона заможна, дарма, що ледве ногами човгає. Рід її племенщиною не обділив, ні! А на ріллю вона давно ряд уклала: посадські землю обробляють, третина збіжжя їй іде.
– Що ж вона з тим збіжжям робить?
– Купці забирають, сріблом їй платять. За Десенею задниця знаєш яка? – Ого-го, я тобі скажу! А тому немає чого тобі горювати! Будеш тільки на лови їздити. Ось почнеться зима, роботи поменшає – підемо на ведмедя з тобою – щось давно не був я в пущі!
– Підемо! – і собі загорівся Паоло та й згадав раптом про Птаха: "Покинув коника, господар! Як він там?! "
– Рикуше, друже мій! – Паоло підвівся з-за столу: – За частування вельми тобі дякую, але йти мушу – потрібно до коня навідатися: як покинув учора ввечері, так і по цю годину не підходив.
– Жаль мені,... дуже жаль; не посиділи як слід. Та я ж розумію – кунь є кунь: про жону можна забути, а про коня – ніколи! Ходімо, проведу.
Вже за ворітьми, обійнявши Паоло, мовив:
– Ти ж дивись, друже... Тобі, як не крути, багато чого доведеться переробити, перш, ніж у колію тут втрапиш. А тому, коли що треба – не соромся, звертайся, допоможу усим, чим зможу. А що не зможу сам, чи з синами, – толоку[122] зберемо. Лад?
– Лад! – пообіцяв Паоло, розтеплившись до друга душею.
Він ішов на луг, до Птаха, а подумки був ще з Рикушем за столом, дивувався про себе тому, як легко і просто було їм удвох: мов би і не розлучалися ніколи, а потім якось сама собою спливла згадка про Фрейвара і знову так виходило, що не стала Десна для нього Забудь-рікою, минуле тяглося за ним веригами важких спогадів.
... Сивер довго вмовляв Хозарина взяти його з собою. Для своїх літ він був високого зросту – не нижчим від купця, і хоча й досить ширококостим, але худим; правда ж, і жилавим не по літах. Хозарин погодився лише, коли Сивер, аби довести йому свою спритність та витривалість, викликав на кулачний бій білявого охоронця з блакитними, наче у дівчини, очима. У тому двобої Сиверові дісталося так, як ніколи ще в житті: бажання отрока-сакаліба добровільно вдягнути на свою шию ярмо раба тому охоронцеві було незрозумілим – таких людей він зневажав, а тому й відлупцював уношу, по суті ще отрока, мало не до смерті. Але й охоронцеві були непереливки: дарма, що Сивер мав за плечима лише чотирнадцять зим – він був швидким, мов рись і витривалим, наче дикий кінь, тож зумів розквасити суперникові носа, розсікти ліву брову і підбити праве око – Фрейварові, так звали того білявого свея, не завжди й від дорослих діставалося так, як того разу від уноші-сакаліба.
Хозарин, піддавшися ще й на умовляння сестер-близнючок, таки погодився: напівживого Сивера не полишили на гостинці помирати, а закинули, мов міх[123], на воза, де він відлежувався цілих три дні, хоча дехто у валці вважав, що він коли й не помре того ж вечора, то не підведеться і через два тижні. Хто скаже тепер, чому Хозарин вирішив-таки взяти тоді Сивера з собою? Швидше за все, подумав, що даром дістався йому ще один сакаліб – нехай і занадто молодий, але дуже спритний та живучий – знайдеться і на нього покупець.
На диво всім він оклигав досить швидко і через тиждень зміг довести Хозарину, що той не помилився, коли погодився взяти отрока з собою. Кілька днів лили зливи, дороги перетворилися на суцільні калюжі, коням часом бракувало сили тягнути підводи і всі змушені були їм допомагати, тож на лови, аби прогодувати два десятки людей, часу майже не було. Та Сивер, упросивши дати йому лука, за досить короткий час перед заходом сонця набив півдесятка птиці – гусей, качок, навіть одного журавля і голодним ніхто спати не ліг.
Потім у валці запримітили: якщо з кимось із них на лови піде Сивер – без здобичі не повернуться. Підуть без нього – приходять з порожніми руками. Можливо, воно було і не зовсім так, проте людям обов'язково хочеться у щось вірити – от і повірили, що отрок-сакаліб на ловах приносить удачу: почали кожного разу брати його з собою. Фрейвар, той, що побив Сивера, ловцем був не надто удатним і з лука стріляв так собі. Він був свеєм, варягом, найбільше у світі цінував свою свободу та власну зброю: меч і топор. Меч у нього був старовинний, що передавався в роду від батька до сина щонайменше чотири покоління. Він був односічним[124], з досить товстим обушком і широким лезом, не гнучкий, важкуватий, але Фрейвар дуже ним пишався і нізащо не проміняв би його на якийсь інший, навіть знаменитий каролінгський[125], бо на лезі того меча майстром, що його колись викував, були нанесені священні руни, а відтак, меч, як вважав Фрейвар, мав душу і навіть своє ім'я – Надр, "Гадюка", тобто.
Він і на лови брав того меча: за найбільше задоволення було йому зсікти мечем вепра. І не просто вепра, а сікача-одинця. Вислідивши десь у вербняку підходящого кабана та наблизившись до нього сажнів на двадцять п'ять-тридцять, свей намагався стати на чистому місці, меч свій втикав у землю поряд із собою, потім пускав у вепра стрілу, зовсім не турбуючись, чи буде той постріл для звіра смертельним, тут же відкидав лука і, узявши до правиці меча та занісши його над головою, холоднокровно чекав на наближення розлюченого сікача, котрий уже нісся з налитими кров'ю очима прямісінько на нахабу-ловця. Коли їх розділяло лише два-три сажні, Фрейвар робив блискавичний крок вправо і півоберта вліво, сікач, ще навіть не зрозумівши, куди з його шляху поділася людина, мчав по прямій і ледве тільки порівнювався із свеєм – той г-хах! – рубав – і ось уже голова вепра із іклами у четверть завдовжки, котилася по траві, а безголовий тулуб, перш, ніж впасти і собі, встигав промчати кілька сажнів далі, а потім, звалившись, ще якийсь час, посмикував, лежачи, ногами.
Коли Сивер уперше те побачив, він не повірив своїм очам – так швидко усе те відбулося і настільки сильним був удар свейського меча; Фрейвар же, як завжди, ходив гоголем[126], бо любив коли ним захоплювалися, байдуже, що то був лише уноша-сакаліба.