— Він дав вам досить виразну характеристику. Якщо відмовитесь
малювати плякати, то Владикін за згодою Рябова спровадить вас туди, де козам роги правлять.
Цього досі не сталося тільки тому, що Владикін устатковує собі хату й до клюбу не навідувався. На ваше щастя Рябов не мав потреби в нових плякатах.
— Отже, висновок напрошується сам собою... — почав був казати Микола спокійним тоном.
— З висновками квапитись не будемо; хочу сказати, що таке ж трапилося і зі мною: я сприйняла Вірине вірнопідданство перед Владикіним так, ніби вона заточила мені ляпаса.
— Мамо, вибачте, ви не зрозуміли мене тоді... — не стрималася Віра.
— На жаль, всякі непорозуміння шкодять у нашому особистому житті. Про себе я не кажу нічого
— мені близька й дорога ваша доля. Того вечора й ви, Миколо, болісно сприйняли Вірину згоду на співпрацю з Владикіним. Про це я багато думала й дійшла сумних висновків: влади не можна уникнути, але інтелігенція мусить співпрацювати з владою, і тільки такою ціною вона має можливість знаходитися на волі серед свого народу, зменшуючи кількість жертв.
Після цих слів кожний думав про своє.
Миколі хотілося сказати, що він давно готовий покинути Підверб'янку, якби не Віра й Ольга Павлівна. Йому було б дуже тяжко розлучатися з Ольгою Павлівною — вона заступала йому і рідну матір і близького, щирого друга; таких людей дебудь не спіткаєш.
— Три дні я потребував на те, щоб обміркувати свої погляди, — нарешті наважився на мову Микола.
— З якого побиту я образився на Владикіна, а потім і на Віру за те, що в нашому клюбі не буде української мови? Цілком безпідставно. Я, наприклад, написав безліч гасел та плякатів — всі російською мовою; у бібліотеці українських книжок обмаль. Хор наш мовчить, чекає на одужання Ольги Павлівни. Від українських п'єс ми самі відмовились. Якщо для нашої співпраці треба повернутися, то я зроблю це негайно. У нас, Віро, прошу вибачення за хибне зрозуміння.
Усе вирішили дуже просто: наступного вечора Микола переніс свої речі до клюбу й розпочав продукування агітаційного матеріалу.
Незабаром до клюбу прийшли Владикін і Рябов. Вони діловито про щось радилися, оглядаючи залю. В Миколи вони запитали, чи не бракує йому чогось і, почувши, що ні, вийшли на сцену. Владикін намовляв секретаря партійного комітету дати дозвіл на фарбування театральної залі, але товариш Рябов переконливо відповідав, що це неможливе, бо не зможуть дістати фарби...
Микола залишався й надалі в селищі виконувати свої обов'язки: рубати вугілля, малювати плякати, керувати театральним гуртком.
— Я така рада, що ви тут, — з осяйними очима казала Віра, бачачи його.
— Я також, — з деяким ваганням відповідав Микола.
— Не забувайте ж нашої умови про спілку на все!
Клюбна праця створювала їхні спільні зацікавлення. Саме на порядку денному стояла українська п'єса, на яку нетерпляче чекали шахтарі. Репетиції були для артистів вечорами розваг — багато жартували, сміялися, забували про все, що діялося за стінами клюбу.
Після довших вправ п'єсу було приготовано й виставу запляновано на найближчу неділю. Про це повідомляло оголошення, що його Микола намалював з великою приємністю.
Здавалося, все сприяло здійсненню ще одного кроку до успіху, якби не телеграма від Жученків, що її вручили Миколі в той час, як він щойно виїхав на і opá. В ній сповіщали, що Миколина мати тяжко захворіла, лежить у лікарні, просить сина відвідати її негайно.
Нашвидкуруч обмивши з тіла в'їдливий вугільний порох, Микола попрямував до партійного комітету, щоб звідти розпочати розшуки секретаря партійного бюра товариша Рябова.
Секретар щойно ввійшов до кабінету і розкладав якісь папери.
— Що трапилося, товаришу Солоде? — Я так запитав, бо ви тут, здається, уперше.
— Вибачте, я не мав наміру обридати своєю присутністю, але обставини змусили мене просити у вас допомоги. Я одержав телеграму... Прочитайте...
Рябов взяв телеграму й пильно дивився на папірець, ніби там було написано не кілька слів, а довге звернення.
— Зітхнувши, він сказав:
— Ви кажете, що вам невідкладно треба їхати до вашої хворої матері. Розумію вас, товаришу Солоде. Я завтра поговорю з ким слід, щоб вам дали одноденну позачергову відпустку.
— Одноденну? — Я не знаю, в якому стані моя мати, — мовив тихо Микола. — Хоч би днів зо три.
Рябову це прохання не дуже сподобалося.
— На жаль, товаришу Солоде, просити довшу відпустку я не наважуся. Крім того, без вас вистава п'єси не відбудеться; ми ж не тільки роздали квитки нашим стахановцям, але й запросили гостей з Горлівки. Отож їдьте, а в неділю щоб були вже тут.
Не гаячи часу, Микола хутенько пішов до клюбу просити Віру дізнатися, коли йтиме на станцію пасажирське авто, і коли проходитиме потяг. Але Віри в бібліотеці ще не було. Микола чекав на неї біля головних дверей.
Віра не забарилася.
— Що ви тут робите? — здивовано запитала Віра.
— Прошу, допоможіть мені, Віро, — відповів Микола і дав їй телеграму. — Треба якнайскорше довідатися про рух потягів.
— Ми зараз потелефонуємо й одержимо докладні інформації про все, — з поспіхом відмикала Віра двері.
Найзручнішим здавався їм ранковий потяг — можна дома виспатись, а по полудні бути в Слов'янському.
Після відбуття бібліотечних годин Віра з Миколою пішли до Ольги Павлівни, щоб поділитися одержаною вісткою.
— Бідна Надія Трохимівна, — просльозилася Ольга Павлівна, — чи дочекається рідних внученяток? Чи витримає? Ви ж будьте з нею обережні, нічого зайвого їй не кажіть про тутешні тертя, щоб не хвилювалася, запевняйте, що у нас все гаразд. А як повернетеся із Слов'янського, то йдіть просто до мене, я ждатиму...
В суботу рано Микола вже сидів у вантажному авті, пристосованому до транспортування пасажирів, тримав маленьку валізку, що її позичив у господарчого мешканця бараку Попика. У валізці мав двокілограмову хлібину і кілограм ковбаси — запас на кілька днів, бо хто знає, чи у Слов'янському матиме можливість побувати на базарі.
Усе відбувалося пляново. В лікарні Микола був біля матері усі години, призначені на побачення з хворими. Від Жученків він довідався, що вони навмисне повідомили його про недугу матері, коли небезпека вже минула. Микола з душі дякував добрим людям й натякнув, чи не краще йому забрати матір до себе, але Валентин Жученко порадив навіть не натякати на переїзд до копалень. Надію Трохимівну вони вважали членом своєї родини, особливо діти. Хіба Микола зможе дати матері щось краще? Там же земля і люди просмерділися сіркою і вугіллям. Єдине, що він може робити — частіше її відвідувати.
Миколі нічого іншого не залишалося, як погодитись з усіма Жученками, а найперше з Петриком та Уляною.
У понеділок Микола повернувся до Підверб'янки і, як наказувала Ольга Павлівна, попрямував до Доценків.
З усміхненого Миколиного обличчя Ольга Павлівна здогадувалася, що небезпека минула, Надія Трохимівна жива і одужує.
Микола розповідав, як бідна мама турбувалася більше про нього, ніж про себе, та щоб часом не заарештували або за те, що він син ворога народу, або за зв'язки з ворогами народу. Вона виразно натякала на можливість переслідування родини Доценків, навіть радила виїхати з Підверб'янки якомога подалі й чекати на можливі зміни, може так довго не триватиме.
Ольга Павлівна сумно дивилася на Миколу.
— Ваша мама не помиляється в своїх думках, я її розумію, бо ми всі так думаємо і живемо щоденною непевністю за завтрішній день, — погодилася Ольга Павлівна.
— Я пообіцяв мамі приїхати в Святі Гори не сам, а з Вірою, — признався Микола. — А мама казала, що дуже хоче відвідати Ольгу Павлівну, цю надзвичайну жінку, яка залишилася у її серці назавжди.
— Ваша обіцянка відвідати Надію Трохимівну в Святих Горах — це справді щаслива думка. Поїдьте обов'язково на травневі свята, — підтримала Миколу Ольга Павлівна.
Від Ольги Павлівни він подався до бібліотеки, де на нього вже чекала Віра.
13. ПЕРША ЖАЙВОРОНКОВА ПІСНЯ
Весна не барилася десь за морями та горами. Майже щодня показувалося над селищем сонце, обливало всі закутки сяйвом і теплом; з дахів падали тяжкі краплі води, а вечорами на стріхах намерзали довгі, як списи, бурульки.
В останніх днях березня подув легенький вітрець, дихнув нагрітим в теплих краях повітрям, щоб перетворити сніг на воду, що складною системою рівчаків, ровів і балок попливла до Торця — бурхливої і небезпечної у повінь степової річки. Вода жебоніла, хлюпотіла, дзюрчала звуками химерних істот, що прокинулися від довгого зимового сну, повистромлювали голівки з нір та ущелин й зраділо перегукувалися, вітаючи одне одного з початком весни.
Ольга Павлівна сиділа біля вікна й прислухалася до містерії пробудження життя від тимчасового відпочинку. Через відчинену кватирку на її худеньке тіло дихало свіже цілюще повітря. На мить вона забула своє каліцтво, почувалася міцною, сповненою завзяття; їй хотілося щось робити, але що?
їй нічого не залишалося, як іти до клюбу і бути німим виконавцем зарядів Владикіна, учити молодь російських пісень або видавати читачам у бібліотеці ті книжки, що ще не потрапили до списку заборонених. Звичайно, ніхто не змусить її працювати у клюбі хоча б уже й тому, що не може добре ходити. В той же час усе, що відбувалося, пов'язане з пришестям весни, заспокоювало Ольгу Павлівну і надавало віри в можливість зміни на краще.
Минуло кілька весняних днів. Одного ранку, ледь благословлялося на світ, Ольга Павлівна почула перший цього року жайворонковий спів. Тепер уже була певна, що їй не сниться — пташка співає десь дуже близько, ніби за вікном.
Що сталося потім Ольга Павлівна пояснити не могла. Згодом Санька розповідала Вірі про раптовий крик у кімнаті. Вбігши до спальні, побачила Ольгу Павлівну на підлозі з простягненими руками.
— Саню, я вже почала трошечки ходити! Не віриш? Я вже до середини кімнати дійшла, — зраділо хвалилася Ольга Павлівна.
Санька дивувалася, як Ольга Павлівна могла стояти на ногах без сторонньої допомоги.
Випадок з ходінням переконав Ольгу Павлівну, що вона зможе стати на ноги. Під впливом сильної волі це бажання перемогло і внедовзі вона почала ходити без допомоги, спираючись на чоловікову палицю. Ольга Павлівна вже не сиділа вдома, а щодня кудись виходила, не обминала й клюбу: гомоніла з Миколою, а потім йшла до Віри в бібліотеку — бідне дівча занудилось серед книжок; її вабив спортовий майдан, де молодь готується до районової і обласної спартакіяд.