Прокинувся за годину вповні свіжий і бадьорий. За хвилину почувся дзвінок, я підійшов до телефону.
– Увага! – промовив дядько. – Зближається критичний час!
– У мене все напоготові! – відповів я.
Справді, саме перед хвилиною я наказав повну готовість до бою. Але чи бій відбудеться? Які завдання матиме ворог? І чи появиться на нашому терені?
Біля п'ятої години на екрані появився гелікоптер.
– Сорок миль віддалення! – зголосив черговий.
– Напрям – наш терен!
– Двадцять п'ять миль!
Апарат повертався вгору.
Над нами!
– Скидає парашутистів! Один, два, п'ять…
Ми нарахували двадцять чоловік. Деякі з них не могли дістатися на поляну, вітер звіяв їх у провалля.
Дзвонив дядько:
– Тринадцять на поляні, сім пропало у проваллі! Ворог не рахується з людьми!
– Ті сім ніколи не вийдуть з прірви!
– Тринадцять наші вороги! Стежити за наступними літаками! Мусимо розвідати, де є три інші пункти.
Наш апарат виловив ще два літаки. Вони полетіли в інших напрямах, і ми втратили їх з очей, коли віддалилися на триста кілометрів від нас. Це був засяг дії наших апаратів. Цю новину я зголосив дядькові. По хвилині дістав відповідь:
– Обидва пункти віддалені від нас так, що нема небезпеки, щоб парашутисти могли нам пошкодити. З напряму лету я визначив їхні можливі цілі. Кінець.
Тепер ми стежили за парашутистами. Вони відчепили парашути і згуртувалися довкола свого старшини. І ми почули уривки наказів:
– Провірити, чи під землею нема яких хвиль. Можливо, вони порозуміваються телефоном чи радіом, і ці хвилі ми виловимо. Розшукати околицю за слідами! Моє становище на поляні.
Слідували накази про охорону командира, стійки, час повороту стеж і всі потрібні інструкції.
Але найгірше було те, що я не міг тепер порозумітися з дядьком. Ініціатива залежала тільки від мене, і за неї я був відповідальний.
21
Не минуло й п'ять хвилин, як парашутист, що стежив за підземними хвилями за допомогою розшукувача, раптом зупинився просто над нами і зголосив:
– Командире! Знайшов!
Парашутисти збіглися до нього. Укритий на дереві наш відборчий апарат показував нам цілу ворожу групу. Вона зібралася біля хатини, на яких двадцять кроків від неї, тобто просто над нашими головами.
Черговий прошепотів:
– Нас відкрили.
Я зрозумів: ми самі себе зрадили!
– Вимкнути екран! – наказав я, і сам зразу ж його вимкнув.
Так, ми самі себе зрадили! Наші телеапарати діяли, висилали хвилі, і їх відкрив ворог!
Я впав на крісло. Вояки дивилися на мене, ждали моїх наказів, а може, слідкували за моєю реакцією.
Відомо ж, що вояки найкраще орієнтуються, чи їхній командир знає, що має робити.
– Хлопці! – заговорив я цілком спокійно. – Цю ситуацію я передбачив. Вони відкрили випромінювання наших апаратів, але ми не могли скоріше вимкнути апаратів. Ми ж мусіли знати, що робить ворог, щоб на випадок потреби порозумітися з головною командою. Ну, а тепер ми, як табака в розі: не знаємо, що діється нагорі й не можемо ні з ким порозумітися.
Усі мовчали.
– Отож, – говорив я далі, а моя думка працювала невтомно, – будемо тепер сидіти тихо і не стежити за подіями ніякими апаратами. За якийсь час блимкнемо, щоб піймати ворога на екран, і знову загасимо апарат. Це буде наш контроль подій. Згодом побачимо!
Я сказав і помітно заспокоїв хлопців. Мабуть, і вони міркували, що в цій ситуації не було іншого виходу.
"Щастя, що дядька не відкрили, – подумав я. – Але дядько, напевно, бачив, як вони нас відкрили, і сам погасив свої апарати. Коли ж ворог попаде на вхід до підземного приміщення, або попробує знищити нас іншим способом, тоді нам залишається одне: вжити тактики УПА, про яку я читав, тобто вискочити з криївки й ударити несподівано по них.
Я глянув на хлопців. Кожен з них був озброєний по зуби й готовий на все. Їх стомило постійне перебування під землею, вони горіли, щоб врешті піти в бій.
Це скріпило мене на дусі.
– Ану, поглянемо, що робить ворог!
Ми згуртувалися біля екрану. Блимкнуло на мить світло, і ми побачили, що парашутисти сиділи довкола свого командира.
– Нараджуються!
– А над нами нікого нема!
– Ото якби наскочити на них тепер!
– Сполучи екран! – наказав я.
Образ став чіткий. Парашутисти сиділи на поляні і слухали командира.
– Може, там хто і є, а може, і нема, – говорив він. – Голка порушилася, але більш нічого. Далі і знаку не було на будь‑які хвилі. Все‑таки провіримо й викуримо їх. Наші прилади виявлять, де в них вхід, а тоді кінець їм. Іди ще раз, попробуй, чи голка вкаже хвилі!
Я негайно виключив екран.
– Тепер знаємо: вони провірюють ще раз. Опісля якимись своїми приладами будуть нас шукати. Ми мусимо їх випередити й ударити перші. Згода? – спитав я з усміхом.
– Згода! – скрикнули хлопці.
Очевидно, мій запит мав цілком не військовий характер. Але мені здавалося, що в цьому моменті він не вражав нікого.
За хвилину черговий знову блимнув екраном. Парашутист, що шукав хвиль, вертався до гурту.
– Хоч і нема, – заговорив їхній командир, – але все одно пошукаємо!
Він розподілив людей, роздав невеличкі прилади і ще щось, може, вибуховий матеріал, може, зброю. Не було потреби далі ждати. Я включив розмову з дядьком:
– Наступ?
– Наступ! – відповів дядько.
Було ясно, що він бачив усе й думки в нас були однакові.
– До виходу! – наказав я. – Поки вони в гурті, можемо їх заскочити й викінчити! Вперед!
Я подався скорим кроком до виходу. Перебіг вузький коридор, перед вихідними дверима приготовив зброю й натиснув ґудзик у стіні. Двері широко розкрилися.
Я вискочив з криївки, за мною інші. Завернув стежкою в напрямі поляни і раптом станув перед трьома парашутистами.
Поки вони опам'яталися, я пересік їх променистою зброєю. Тільки один з них тихо застогнав, але всі вони повалилися на землю, скорчені паралічем.
Тепер, як це було в наших маневрах, ми розвинулися в лаву й подалися бігом на поляну. Ще поки ми вибігли з‑під прикриття дерев, побачили, що поляна була порожня.
Я миттю впав на землю, інші зайняли оборонні становища. Де ворог? У той момент сипнули в нашому напрямі кулі. Ворог обстріляв нас з‑поза дерев.
Цілком ясно: виславши свою групу проти нас, ворог засів у лісі, щоб на випадок невдачі прийти групі з допомогою.
– Дозаду і окружити їх! – наказав я, хоч бачив, що й без наказу хлопці знали, що робити.
Великим колом ми обступили місце, звідки нас обстріляли. Я передав команду моєму заступникові, а сам подався ще далі в ліс, у напрямі, яким ворог міг відступати. У віддалі п'ятсот метрів була в лісі галявина, яку парашутисти, втікаючи, мусіли перебігти. Там я засів з моєю променистою зброєю і ждав. Хлопці знали, про що йдеться; ми вправляли вже раніше таку можливість. Ішлося про те, щоб ніхто з парашутистів не втік з цього місця.
Понад нами пролетів літак. Яке щастя! Нічого й нікого він уже не побачив, поляна була порожня.
Гукнули стріли машинових пістоль. Затарахкотіли ще раз і ще раз. Чути було бойові крики. Наші пішли в наступ! Я знав: наступ мусів відбутися несподівано, ворога треба заскочити вогнем і рухом! І хлопці це добре знали.
Знову стріли, тепер уже ближче. Ворог відступав у моєму напрямі, як ми й хотіли. Тому й наступ хлопців проходив так, щоб ворог мав тільки один напрям відступу…
Стріли рідшали, бій наближався до мене. Я приспособив зброю. І ось з лісу вискочили три парашутисти; бігли просто на галяву. Я націлився: лягли як підкошені. За ними вискочила невеличка група. І вони не перебігли до лісу.
– Пугу! – кликнув я запорізьким звичаєм.
– Пугу! – відповіли хлопці і вийшли з‑поза дерев.
Ми підійшли обережно до парашутистів. Ми вжили цю зброю вперше, хто знає, може, котрий з них міг ще орудувати рукою і посікти нас з машинової пістолі.
Але вони лежали нерухомі, з покорченими руками й ногами, деякі, мабуть, знепритомніли.
Ми станули над ними.
– Що зробимо? – спитав один з хлопців, вказуючи на парашутистів.
– Заберемо до нашого сховку, а далі побачимо! – відповів я.
Ми йшли поволі, несучи полонених.
– А де інші? – спитав я мого заступника.
– Погинули! – відповів. – Це теж клопіт, де їх похоронити.
– Треба поносити погиблих далеко в ліс, куди ворог ледве чи міг би зайти.
Це ми зробили негайно. Зібрали вбитих, і група хлопців відійшла вглиб лісу. А полонених ми поносили в підземну комірку й полили водою: хай очунюються!
Я сполучився з дядьком:
– Скінчено! Втрати ворога: одинадцять забитих і чотири полонених. Втрати наші: один легко ранений.
– Увага! – заговорив дядько. – Літак! Опісля приходь сюди!
Я перервав сполуку й увімкнув екран. Над поляною пролітав гелікоптер, кружляв, спускався над самі верховіття дерев. Відлетів і знову повернувся. Але поляна була порожня!
– От мають складне питання: що сталося з їхніми парашутистами? – засміявся один з хлопців.
Я підійшов до раненого, якому перев'язували руку. Це була легка рана.
Хлопці були горді. І я радів би з ними, якби не те, що аж тепер найшла на мене втома. Не фізична, а, так би сказати, духова втома. Я відчув, що моя відповідальність була велетенська. Від успіху нашого наступу, від такого чи іншого рішення, від найменшої помилки залежав увесь успіх нашої мети, врешті дальша історія України.
Ледве полонені очунялися, почалися допити. Їх уводили одинцем у малу кімнату. Допитував дядько. Всі вони були ще й досі ошелешені наслідками незнаної зброї. Розповідали, що, увійшовши в галявину, відчули сильний удар по цілому тілі й переважно втрачали свідомість. Оживали звільна і досі відчували болі у м'язах. На жаль, висліди слідства були майже ніякі. Деякі з них мовчали як закляті, інші не могли відповісти на запити, бо нічого не знали. Прилетіли в цей чужий терен, одержали накази, але не знали, про що йдеться.
Дядько розпитував коротко і скоро припинив ці зайві розмови. Наш час був дорогий.
Ситуація тепер докорінно змінилася. Немає сумніву, що ворог поцікавиться своїми пропалими парашутистами. Не буде ждати, а перейде до нової акції. Може скинути більший відділ і ще раз спробувати бойового щастя. Може перед тим збомбити поляну й ліси. Може окружувати нас звільна, прочищуючи околицю. Коли нас не знайде на поверхні землі, шукатиме підземних сховищ. А ми? Ждатимемо на кінець?
– Єдиний вихід, – вирішив дядько, – почати акцію на Москву! Наступ на імперію поєднати з обороною і наступом на місці.
Це була єдина можлива розв'язка.