— Хіба нам не все одно, куди йти?...
— Як хочете і куди хочете, аби помста була! — сказала товаришка Маруся. — її всі ждуть і не діждуться...
Затихли на мить і, було чутно, як глухо гомоніли дерева, наче перед бурею. А буря вже зовсім близько, ось тут, серед цих скамянілих лиць, в цих глибоко ображених серцях і вона не забариться розгорнути свої дужі крила і обгорнути ними широкі простори жадаючої української землі і помститися ворогам лютим за кривди їх. І чує серце Марусі подих цієї бурі, і тремтить уся, дивуючись, що й вона тако-ж частка цеї бурі і, в той-же час, згадує за своїх молодих побратимів, які тепер сидять десь у Трипільських горах, нетерпеляче чекаючи її повороту і враз схоплюється на ноги:
— Я йду вже!...
— Куди? — схопив її за руку Зелений.
— Туди, до своїх, бо вони чекають...
— Зажди до ранку і тоді все вирішимо...
— Ні, ні! Я своє зробила і мушу йти. А ви як хочете...
Повстанці здивовано питалися:
— Куди-ж ти серед ночі?...
— До своїх іду, щоб потішити їх... — відповіла.
— З Богом, товаришко!...
— З Богом, сестричко!...
— З Богом, Марусю!...
Вклонилася ще раз отаманові до самих ніг, схопилася і зникла в лісі.
Прийшов Ґонтаренко.
— Що тут сталося? — спитався, дивлячись на похилену постать отамана.
— Товаришка Маруся приходила з Трипілля, помочі просити, відповів Проць.
— Як-то? Товаришка Маруся також із нами?... — здивовався Ґонтаренко.
— Так!... — сказав отаман Зелений і з його очей бризнули сльози.
7. НА ПЕРЕДОДНІ.
"Загомоніли в Таращі...
Дощі, дощі...
З Триппілля йде Зелений"...
П. Тичина.
Як у величезному казані, або в жлукті, кипіло й переверталося все навколо. Життя щоденно мінялося, приносячи все нові чутки й несподіванки для червоних, які з роспачем кидалися на всі боки і скрізь бачили перед собою наїжену щетину баґнетів, або блискучі леза гостро виточених кіс.
З того часу, як Зелений захопив Трипілля і до Київа прибилося де кілько страшних плотів зроблених з повязаних друг до друга жовнірів карної дівізії, — в головнім штабу ворогів запанувала справжня паніка. Шукали ратунку скрізь, де тільки було можна, але дарма... Мало того, зміцнений Галицькими військами фронт республіканських військ швидко посувався вперед і докочувався до Винниці. На Лівобережжу так саме котилася армія білих, з якою можна було боротися тільки при допомозі самого народу... Але народ, той самий народ, який всією своєю душею зненавидів їх, тільки й знав, що свого Зеленого. І добре знав це сам Зелений, який зробивши з трипільських гір неприступну твердиню, помалу починав захоплювати все більшй більші простори.
Як колись йдучи на Умань, мав він тільки одну надію на тихі села, так і тепер, захоплюючи Таращу, Сквиру та Білу Церкву, — покладався на них же. І тихі села не обманули його і не зрадили йому ніколи. Знали вони його і вірили йому настільки, що досить було його одного слова, щоб усі вони покинули недоорану скибу, або недожату смугу і пішли за ним скрізь і всюди, заздалегідь на все готові...
Стомився й виснажився Зелений. Довга низка днів, безнастанних змагань і боротьби змінила його. Став мовчазним і понурим, — не всміхається вже ні до кого і завжди сидить самотою, не приступний такий. Тільки в однім залишився він тим самим, це — завжди сміливим і завжди першим в бойових: рядах, під час наступу, і останнім, під час відступу.
Ніяково почували себе в його присутности й товариші — Супопя, Проць та Ґонтаренко і тільки одна товаришка Маруся насмілялася одверто говорити з ним. Мовчки слухав він те, що вона йому говорила і, иноді на знак згоди, тільки головою хитне.
Якось підійшов до нього Супопя.
— Маю вас спитатися де-що... — промовив.
— А що там такого? — зацікавився Зелений.
— Нічого! Так собі, між иншим, хотів спитати вас, що ви думаєте про білих? — заговорив Супоня.
— Гм... що я про білих думаю? — перепитав Зелений. — Те, що й про червоних...
— Але-ж, кажуть, що наш уряд має якусь ніби-то згоду з ними?
— Не знаю... Ніякої згоди не може бути, крім одної...
— Якої?
— Хай забіряються під три вітри в свою Мосоквію!...
— А як не схочуть?
— Тоді битимем! — сказав просто.
Супоня помовчав трохи і знов заговорив:
— Кажуть, що вже Полтаву взяли. Посланця від Ангела ще й досі немає...
— Завтра буде то й скаже...
— Ну, а що ж нам на селах казати?
— Кажіть, що я кажу... Найліпше видрукуйте про це відозви...
— А це нашому урядові не пошкодить?
— Навпаки! Так і повинно бути!
Супоня якось ніяково закашлявся, провів правою долонею по вусах, які за останні часи стали справжніми оселедцями, і тремтючим, не своїм наче голосом тихо спитався:
— Що з вами, товаришу отамане? Чи вас яка гризь гризе, чи може не задовольнені нами?
— Через що ви так думаєте? — повернувся Зелений лицем до Супоні.
— Бачите, — заговорив той далі, — якийсь ви чудний стали! Нераз дивишся отак на вас і просто серце стискається... Як-що, може, ми не все гаразд робимо, то скажіть нам просто і ми вже постараємся...
— З чого це вам, товаришу Супоня, такі думки прийшли до голови?
— Щеб пак, не приходити їм! Сохне чоловік на твоїх очах, а ти мовчи! Хіба-ж то можливо...
Зелений несподівано всміхнувся своєю давньою усмішкою і так, як колись, глянув йому в вічі і сердечно промовив:
— Велика година наближається, товаришу! Думаю все, думаю...
— Таємничою людиною ви тепер стали, товаришу отамане! Ви думаєте та мовчите, а ми дивимся та трівожимся. Останніми часами стали навіть за вами стежити, боючись, щоб не заподіяли чого небудь із собою...
— Що за жарти! — зареготався Зелений. — Ну, цього вже я ніяк не сподівався.
— Ніяких жартів, товаришу отамане! Правду кажу, бо хто вас може знати...
— Будете знати, як прийде час, а тепер потерпіть ще трохи... Придумаю щось то й вам скажу...
— Ну, тепер уже певне ви жартуєте...
— Ні! Без усяких жартів, товаришу! Не думайте, що я звихнувся, або маю звихнутися... Я думаю про те, що ми, мужики, будемо робити тоді, як нас наші зрадять?...
— Ви думаєте?...
— Так я відчуваю серцем і думаю мізком...
— Але-ж це неможливо! — енерґічно заперечив Супоня, — Це неможливо вже через те тільки, що ми не дозволимо їм дійти до цього...
— Ну, коли так, то спасибі! — промовив Зелений, беручи його за руку. — Тільки заздалегідь треба знати, що маємо робити, як би так що до чого...
— Ваша правда! — згодився Супоня. — Тепер я розумію вас. Вибачайте!
Стиснув міцно його руку і повернувся на закаблуках.
— Йдете вже? — спитався Зелений.
— Йду, бо з години на годину мають прийти люди з Хвастівця. Ґонтаренко просив допомогти йому розмістити їх по сотнях.
— Гаразд! Як прийдуть, то мені скажете. І, взагалі, кажіть мені про тих всіх, що тільки прибувають до нас.
— Але-ж їх тепер стільки йде, що годі з усіми говорити!
— Нічого! Скільки-б не йшло, а бачити їх усіх мушу...
— Слухаю, товаришу отамане! Завтра-же покажу вам усіх своїх людей!
— Як побачите Ґонтаренка й Марусю, то скажіть їм це саме...
— От, до речі! Товаришка Маруся справляється зі своєю збираниною не гірше покійного дядька Пилипа...
— Скажіть їй спасибі від мене...
— Слухаю!
Супоня пішов, а Зелений знову потонув у своїх думах. Не можна сказати, що це йому так подобалося, або що робив це навмисне, з якоюсь особливою метою. Ні! Це якось само собою склалося так, що він став відходити від усіх куди небудь в гущавину, знайомого йому ще з дитинства трипільського лісу і тут, згадуючи своє минуле, думав про сучасне, яке гомоніло навколо його буряним гомоном і тисячними голосами виспівувало вимріяну пісню визволення. І в той час, як він сидів на самоті і думав, весь трипільський ліс був сповнений чудного життя і руху, який не зупинявся ні на одну хвилину. Коло ясно палаючих огнищ сиділи засмалені літнім сонцем діти ріллі і чулими голосами співали своїх улюблених пісень.
Зарослий чоловічина з Видубецького був не-аби який співака і за це його любило майже все повстанче товариство. І там, де тільки він зявлявся, зараз-же затихали пусті реготи і веселі, безжурні, часто збиточні лиця, робилися поважними й задумливими при перших — же словах:
"Та вже років а двісті,
Як козак в неволі,
По над Дніпром ходить,
Виглядає долі..."
і сотні дужих голосів підхоплювали:
"Гей, гей у неволі, у ярмі,
Під московський караулом, у тюрмі!..."
Почувши тужний спів, старої української пісні, міські робітники, які не так давно стали приєднуватися до "мужицького Зеленого" і ще не встигли вивчитись мови того народу, разом з яким вирішили змагатися за спільну й крашу долю, кидали своїх "дрібушечок" і прислухалися до слів сумної пісні-повісти.
— Ех, харашо пают рєбята! — захоплено говорив білявий робітник до своїх товаришів.
— Да, ето не то, что наші фабрічниє! — обзивався до нього якийсь рижий.
І пробували самі співати, хоч не призвичаєний язик важко вимовляв мягкі слова української пісні.
Не раз чув Зелений їх спроби співати разом із всіми і щось дивне приходило в його душу. Дивувався з тієї великої і незрозумілої зміни людей, яка відбувалася на його очах. Пригадав собі завод Ґретера, коли працював там, так ті самі робітники були цілком иншими. То була правда, що вони змагалися з роботодавцями і марили революцією, але також було правдою і те, що вони цуралися селянства і не вірили йому. Тепер-же часи змінилися і в перших рядах борців ідуть селяни, — ті самі селяни, які можуть не тільки руйнувати, але й будувати. І згадував він Голосіївський ліс під час першого свого наступу на Київ і марив ним знову і вірив, що вже не далеко той час, коли на вулицях Київа непереможно і раз на завжди гордо замають прапори визволеної України.
— Тільки-б єдність була!... Тільки-б єдність!... — говорив сам до себе і, думаючи нові думи про цю саму єдність, уже не хотів чути ні найменшого шуму.
— Христос, коли мав зявлятися десь перед народом, ходив молитися десь на самоті... — виринала в його голові одна думка.
— Ну, то був Христос, пророк, сам Бог, а ти що таке?... — виринила друга думка. — Ти мужик, бунтовщик і тільки...
І боючись сам себе, він забірявся до тих старих руїн, де любив бувати ще в свому дитинстві. Виймав з кишені "Маленького Кобзарика", з яким не розлучався ніколи, і читав знайомі рядки:
"Возплач, пророче, сине Божий,
І о князях і о вельможах
І о царях отих, і рци:
На що та сука, ваша мати,
Множила ваш рід проклятий?..."
Часами зупинявся і думав:
— А тепер?...