Вашу упертість можна тлумачити як спротив політиці нашої комуністичної партії.
Ольга Павлівна обурено відрубала:
— Ви не маєте права нас ображати своїм безвідповідальним, легковажним обвинуваченням! Ви поводитесь як підпитий бешкетник у пиварні!
— А ви не звертайте на мене увагу, — добродушно казав Владикін. — Я й справді відчуваю, що зі мною не все гаразд, мабуть зайвого випив, проте хочеться сказати свою думку про вас. Ось, наприклад, Олексу Петровича мені хочеться назвати філософом, але і цього не досить. Або про Миколу Степановича. Ви часом не син агронома або втікач від колективізації, тобто розкулачений? Від вас, товаришу Солоде, тхне землею і віє селом. Розумію — спролетаризувалися, але що вас в'яже з Доценками? Виникає підозра, що вас лучить не тільки уміння малювати плякати й клюбні справи, а національний сантимент. Я бачу, що моя відвертість усіх вас хвилює. В такому випадку ви можете запропонувати мені залишити ваше товариство і сказати, що відмовляєтесь від співпраці зі мною. Надіюся, що цього не станеться. Ви ж добре розумієте мене, що я хочу допомогти вам уникнути клопоту у вигляді допитів, протоколів, а може й арештів. А за що? За балакання нікому непотрібною мовою? Я не люблю манівців, тому ставлю питання руба — від сьогодні у нашому клюбі вся робота провадитиметься на мові соціалізму, на мові російській. Це вже узгіднено з партійним комітетом. Хто ігноруватиме мою вимогу, до того ставитимуся як до класового ворога.
Владикін почувався переможцем — він обвів поглядом усіх присутніх, що сиділи мовчки, приголомшені його відвертістю.
— Що ж, я погоджуюся з вами, Вікторе Митрофановичу, упевнено промовила Віра. — Зрештою, мова — це лише засіб порозуміння. Головне, якій ідеї служить кожна мова...
Ольга Павлівна видивилася на Віру переляканими очима. Хотіла щось сказати і не могла. Це тривало одну мить, тоді спокійно, з неприхованим глузуванням сказала:
— Я своє життя вже віджила, в мене нема майбутнього і мені байдуже, якою мовою будете порозуміватися в клюбі, і якою мовою провадитимете культурно-освітню роботу.
— А моя хата — це барак бриґадира Кваші! — підтримав Ольгу Павлівну Микола. — І від мене не тільки землею тхне, а й вугіллям. Те, що я опинився в цій хаті, та ще й у вашій присутності, Вікторе Митофановичу, зайшло непорозуміння і я його виправлю.
Владикін хотів ще щось сказати, але дідусь голосно кашлянув, щоб звернути на себе увагу.
— Ви вже все виклали, що мали за душею, Вікторе Митрофановичу, — втрутився дідусь. — Ви багацько зайвого сказали. Від ваших поглядів мені з жалю до вас почали по спині мурашки лазити. Я думав, що ви людина розумна й освічена, а ви це заперечили. Навпаки, ви довели нам, що через свою політичну неписьменність, відсутність здорового глузду, провадите в життя контрреволюційну політику. Ви не хто інший, як ще не викритий ворог народу. Вас треба викрити!
— Мене? — запитав здивовано Владикін.
— Еге ж, вас! — голосно, майже викрикував дідусь. — Ви — троцькіст, бо виступаєте проти ленінсько-сталінської політики, а також зневажливо ставитесь до трудової інтеліґенції і безпартійних більшовиків.
Владикін уже отямився, набрав поважного вигляду й усміхнено відповів:
— Не такі під мене підкопувалися, та нічого з того не вийшло.
Може б дідусь з Владикіним і далі сперечалися, але до їдальні ввійшов Юліян Адріянович. Він щойно виїхав з копальні, був голодний і стомлений, йому хотілося швиденько повечеряти і зразу ж піти до ліжка. Побачивши бенкетування, він розвів руками.
— Я не буду тут зайвий? — спитав він, сідаючи на стілець, що для нього поставила Санька.
— Навпаки, Юліяне Адріяновичу, — підвівся привітати господаря Владикін. — Тут у нас така дискусія, що нічого не втнете. Я радив моїм колеґам відмовитися від нікому непотрібної архаїчної мови, а мене за це назвали контрреволюціонером.
— Завтра я з клюбу викину все, що хоч трохи смердить українством, — казав Владикін.
— А я раджу вам залишити все так, як воно сьогодні є, — сказав Юліян Адріянович. — Ворога можна зробити з кого завгодно, і взагалі про такі справи краще розмовляти без чарки в руках.
Проти цієї пропозиції ніхто не перечив. Гості попідводились, подякували господарям за хліб-сіль і поволі порозходились, а дідуся Санька повела до призначеної йому кімнати.
Залишившись з дружиною, Юліян Адріянович спитав її:
— Розкусила?
— Один з багатьох стовпів, на яких тримається радянська влада. Той же товариш Рябов, тільки дурніший.
— Запишімо це, — намагався змінити тему Юліян Адріянович. — Хочу обрадувати тебе приємною вісткою: казав наш лікар, що є багато надії на твоє одужання.
— І ти можеш про це говорити цілком поважно? — докоряла Ольга Павлівна. — Адже ти, як і лікар, знаєш, що мені вже ніколи не одужати.
— Ти помиляєшся, Олю. Ми з Сергієм Сергійовичем глибоко переконані, що здоров'я до тебе повернеться. Мені дуже хочеться, Олю, щоб ти виздоровіла, допоможи собі...
— Дякую, дякую, тихо відповіла Ольга Павлівна, стримуючи сльози. — Ви усі, ніби умовившись, збуджуєте в моєму серці надію знову стати на ноги.
Стомлений Юліян Адріянович швидко пішов спати, а Ольга Павлівна залишалася сидіти у темряві насамоті із своїми безладними думками. Вона знову пригадала щасливе дитинство, багато цікавого пережито в минулому, чимало корисного зроблено. Перенеслася думкою в теперішній час — що буде з її дітьми, з добрими друзями? Як тяжко пристосовуватися до обставин...
В холодній сніговій тиші десь скаржився на свою долю собака, мабуть за селищем, біля терикону. Там хоч і тепло, але тваринам дошкуляв голод. І тут же подумалось: а скільки людей поневіряється по-собачому, не маючи притулку навіть в териконних логвах. Знову з'явилася настирлива думка про дітей. Віру й Миколу Ольга Павлівна звикла подумки вважати своїми дітьми, обидвоє були їй рідними. Було б з багатьох причин доцільно, щоб вони покинули Підверб'янку поки ще можна. Там, у невідомому й далекому місці, може залишаться в якійсь мірі самими собою.
Ранком з кухні показалася Санька.
— Я вас навмисне не будила; сама знаю, як приємно робиться на душі, коли вночі сидиш біля вікна, а надворі хуртовина. А тепер треба умиватися, бо вже ваш лікар давненько жде на розмову.
— Лікар? — здивувалася Ольга Павлівна, — так рано?
— Це не той лікар, що ви про нього думаєте, а Олекса Петрович. Він бажає поговорити про все насамоті.
— Так, це ваш новий лікар, Ольго Павлівно, — обізвався Олекса Петрович.
— Але ж ви й актор, Олексо Петровичу! Мов прокурор верховного суду загнали Владикіна на слизьке.
— Хотів трохи прилякнути, але він зразу ж оговтався. Ці Владикіни взялися не на жарт донищувати наш народ. Хочеться пожити пару десятків років, щоб побачити, як воно піде далі. І добро і зло находить на людей хвилями, нема нічого постійного. Може бути значно гірше... Хто знає?
Досить наговорившись, Олекса Петрович розчулено попрощався з надією на скоре побачення в майбутньому. Його закутана постать промайнула повз вікно. Далеко-далеко провела його в думці Ольга Павлівна, аж до самої станції, а потім і до Харкова на Чоботарську вулицю, до його терпеливої і милої супутниці Явдокії Гарасимівни.
Того дня, коли Олекса Петрович попрощався з Ольгою Павлівною, вона знову думала про Миколину та Вірину долю; думалося, що нічого лихого з ними не станеться, ось вони знову прийдуть до неї разом. Але після роботи Віра з'явилася без Миколи. На материне питання, чому Микола не прийшов, дівчина відповіла:
— Він страшенно розсердився за мою вчорашню підтримку Владикіна.
— Невже він не зрозумів твоїх хитрощів? — здивовано питала Ольга Павлівна.
— Ні, мамо, він мене зрозумів дуже добре.
— То чого ж тоді сердитися?
— Саме тому...
— А далі що буде? — суворо запитала мати.
— Чи я знаю? — звівши плечима, відповіла Віра.
— З таким питанням зверніться до Миколи.
— Він також може накоїти непоправних дурниць,
— сказала Ольга Павлівна. — Мені здається, що ти вчора підтримала Владикіна не на те, щоб попсути стосунки і з Миколою і зі мною. Не легковаж, Віро, піди до Миколи й від мого імени попроси, щоб він разом з тобою прийшов до мене.
Віра погодилася виконати материне доручення, адже вона не передбачала, що зруйнує дружні відносини; через Владикіна, а може не так через Владикіна, як через невміння стримувати себе. Навіщо було вискакувати? Щоб показати себе кращою? Всі мусять визнати нового завідувача клюбу і рахуватися з його політикою, тобто з кремлівською. Там сидить бог і хазяїн комуністів. Того хазяїна не перехитрити. Треба уникати суперечок, бути обережними, щоб хатні незгоди не стали відомі на вулиці, а з неї товаришеві Рябову та партійному комітетові.
Увечері Віра материного доручення не виконала. Микола ще минулої ночі забрав з клюбу свою валізу й переніс її на попереднє місце мешкання, до гуртожитку. Три вечори він не показувався у клюбі. Віра за це на Миколу не сердилась, вона без нього нудьгувала.
Покінчивши з клюбною роботою. Віра негайно подалася до бараку. Шахтарі ще не спали. Микола лежав і читав газету. Він здогадався, що Віра зараз підйде до нього і щось важливе скаже, обов'язково важливе, інакше вона б сюди не піткнулася.
— Вибачте за візиту в невідповідний час, — підійшла Віра до Миколи. — Чи не могли б ви прийти до нас зараз, мама дуже хоче бачити вас. Нам треба невідкладно обговорити деякі справи.
Микола подумав, а потім відповів:
— Я не проти... тільки з умовою, що не зіткнуся у вашій хаті з Владикіним.
— Не клопочіться, Владикін навіть до клюбу не приходить. Ви добре взувайтеся, бо снігу нападало по коліна.
Микола послухався, щоб показати Вірі свою згідливість.
Ольга Павлівна дуже зраділа їхньою появою. До Миколи вона звернулася з докором:
— Як ви могли в такий спосіб залишити нас?
Як бачите, я мав ще одну нагоду переконатися, що не втратив своєї людської гідности, — пояснив Микола.
Я вважаю, що нам обов'язково треба дійти до спільного устійнення наших думок і дій. Відкладати розмову ми не можемо, інакше нам лиха не уникну їй, а тому дуже прошу нічого не приховувати. У пас виникло напруження не так через Владикіна і його ідеологію, як через наше неоднозгідне ставлення до тієї ідеології. Віра дала Владикінові зрозуміти, що вона підтримує його, ви ж вдалися в іншу крайність покинули клюб, щоб бути звичайним шахтарем.
А хіба я не звичайний шахтар? — певний своєї правоти, запитав Микола.
Про це питайте не мене, а Владикіна, — переконливо доводила Ольга Павлівна.