Аж тоді я зрозумів, що краще було б мені туди не йти. На моє щастя, до кабінету влетів інший військовик у досить веселому настрої.
— А це що за китайський мандарин? — запитав він у колеґи.
— Зараз він розповість, що його сюди привело, — відповів начальник.
— Я прийшов до вас, кажу, поскаржитись на свою долю. Маю двох синів, двох дочок, двох зятів і всі мене відцуралися.
— То що ж ви від нас хочете? — питає начальник.
— Щоб ми змусили ваших родичів любити вас?
— Не треба мені любови, — відповідаю йому. — Я прошу вас, щоб заарештували мене. Усіх берете, то не обминайте й Олексу Петровича Безпалька. Аж ось підходить до мене маленький військовик і каже, що тут, мовляв, не відділ соціяльного забезпечення. На родичів подавайте до суду, ми ж посилаємо пиляти ліс на півночі, або в Караганду рубати вугілля.
— Ідіть звідси і більше сюди не потикайтеся, — гримнув на мене начальник.
На тому розмова кінчилася. Відтоді живу я, мов той пустельник,нікуди з хати не виходжу.
Ольга Павлівна уважно слухала дідусеву розповідь і одночасно думала про його химерну долю. А в кого вона не химерна? Можна Безпалькові вчинки вважати хворобливими; в цьому також нема ніякого дива, у кожного з нас знайдеться щось, що виходить за межі звичайного.
— Дуже вам вдячна, Олексо Петровичу, за те, що наважилися відвідати мене та ще й в таку погоду.
— Еге, зима розходилася не на жарт, — мовив Дідусь.
Олекса Петрович дивився на вулицю і про щось думав.
— Оце пригадався мені, Ольго Павлівно, наш поет Торецький. Ще восени був я в Слов'янському, хотів побачитися з Василем Миколайовичем, та не побачився. Довідався від людей, що його знайшли мертвим на тому ж розі базарної вулиці, де він завжди стояв з простягненою рукою. Нема Василя Миколайовича як і багатьох уже нема. Взагалі, Ольго Павлівно, що за декілька десятків років про українців залишиться одна згадка.
— Математика тут ні при чому, — відповіла дідусеві Ольга Павлівна. — Я думаю, що за десятки років можуть статися зміни, яких ми тепер не можемо ані передбачити, ані уявити.
— Не знаю, які ще зміни нам зможуть допомогти, — задумливо сказав дідусь.
У розмові вони незчулися, коли минув день. Ольга Павлівна згадала, що прийде Владикін і попередила про це дідуся.
— То може мені краще пересидіти у кухні з Санькою й удати, ніби я її родич?
— Навпаки, Олексо Петровичу, ви будете потрібний у нашому гурті. Майте на увазі, що Владикін вважає себе високоідейним комуністом, йому імпонуватиме товариство патріарха донбасівських вибійників.
— Розумію, Ольго Павлівно.
Очікувані гості не забарилися. В передпокої почулися гомінкі голоси — прийшов сподіваний гість Владикін. Про щось розповідав Микола, а Віра своєю веселістю підтримувала добрий настрій. "Дуже добре зробили діти, що сприйняли її пораду, заховали подалі своє упередження і ставляться до Владикіна приязно" — подумала Ольга Павлівна.
Увійшовши до вітальні, чоловік у військовому мундирі з деякою урочистістю привітався, навіть вклонився.
— Це наш новий завідувач клюбу, Віктор Митрофанович Владикін, — відрекомендувала Віра гостя.
— Мушу попередити, що він нашої мови не хоче чути.
— Віро, не вигадуйте, — сказав Владикін, і звернувся до Ольги Павлівни: ваша донька тероризує мене за мій необережний вислів, та я вибачаю їй — молодість, завзяття...
— Познайомтеся з нашим шахтарським патріярхом Олексою Безпалько, — показала на дідуся Ольга Павлівна. — Вибійник вугілля ще з минулого століття.
— Справді? — зраділо спитав Владикін. — Ви мені дуже потрібні, Олексо...
— Петрович... — додала Ольга Павлівна.
— Уперше чую таке ім'я. Теж данина українізації? Та це між іншим... Мені приємно, що зустрівся з нами, Олексо Петровичу. Яка ж багата Підверб'янка на цікавих людей! Я запрошую вас прочитати у нашому клюбі кілька лекцій про старий Донбас.
На знак згоди дідусь кивнув головою.
— Мені є що розповідати.
Олекса Петрович мав намір й зараз про минуле сказати, але з кухні ввійшла Санька й щось шепнула Ользі Павлівні. В ту ж хвилину господиня запросила товариство на чашку чаю. Незабаром присутні переконалися, що чаювання передбачалося дещо незвичне: на столі стояли пляшки з напитками, чарки; спокусливо вабила запашна закуска.
— Прошу сідати, де кому подобається, — казала Ольга Павлівна. — Іжте-пийте і не чекайте на припрошування.
Владикін поналивав напитки усім чаювальниками, а тоді вже підніс свою чарку з чистою кавказькою горілкою.
— Вип'ємо, товариші, — урочисто мовив він, — за нашу невтомну працівницю на культурному фронті і господиню цього дому Ольгу Павлівну, і за вас, мої молоді колеґи, та за свідка далекої шахтарської бувальщини! Я вже ознайомився з роботою клюбу і переконався, що всі ви віддаєте свої сили й спроможності справі побудови соціалізму! Таких клюбів, як у Підверб'янці, не знайдеш, — запевняв Владикін, вимахуючи виделкою. — На інших копальнях шахтарі відвідують клюби, щоб подивитися на кінокартину, та хіба ще на урочисті збори, присвячені річниці жовтневої революції, а вже про збори згадувати не варто — відомо, як тяжко стягнути на них людей. У вас зовсім інша справа: тут гуртки ріжні, люди співають, танцюють, п'єси ставлять, бібліотека щодня працює. Ви достойні, Ольго Павлівно, отримати почесне відзначення.
Ольга Павлівна іронічно усміхнулася.
— Щедра ви людина, Вікторе Митрофановичу, — сказала вона.
— Щедра, та не до всіх, — відгукнулася Віра. — Ми з Миколою також претендуємо на спеціальне відзначення. Про себе я промовчу, а про Миколу Степановича скажу, що його плакатами можна б застелити широку дорогу від Підверб'янки до самої Москви.
— Що ви, Віро що ви! Хіба ж на те плакати малюють, щоб дороги ними встеляти? — повчально мовив Владикін. — Плякати придумані на те, щоб закликати трудящих до завершення побудови соціалізму, а про нагороди вам ще рано думати. Ми всі, свідомі будівники соціалізму, почуваємоса щасливими й без особливих відзначень. Нас нагородила сама дола вже тим, що дала нам житта в цей історичний час і ми перетворюємо віковічну мрію в дійсність. Вам, двом наймолодшим серед нас, треба почуватися щасливими подвійно, бо вам доведеться завершувати будівництво соціялізму.
— Я не погоджуюся з вами, Вікторе Митрофановичу, совався на стільці збуджений донбасівський патріярх Олекса Петрович. — Ми породили соціалізм, ми його будемо й кінчати. Мені квапитись нікуди; такі люди, як я, хоч і худі, зате живуть довго.
Владикін з дідусевого дотепу засміявся й випив ще одну чарку лікеру.
Микола з Вірою багатозначно переглянулись, вони думали, що Владикін якось доглупається до змісту дідусевих слів, але він уже перескочив на іншу тему.
Ольга Павлівна була задоволена. Владикін їй навіть дечим подобався. Він вабив до себе своєю охайністю — чисто виголений, дбайливо підстрижений, мундир на ньому не пом'ятий, а головне ковнірець біленький, що в шахтарських умовинах було явищем майже винятковим. Владикін умів поводитись тактовно. Не виключене, що Владикін походив з інтелігентної родини, але щось перешкодило йому здобути освіту, може війна, а може якісь родинні причини. Ці його риси обнадіювали Ольгу Павлівну. Та її оптимістичне припущення відносно Владикіна виявилось необгрунтованим. В цьому Ольга Павліна переконалася того ж вечора й за тим же столом. Почервонілий Владикін звів розмову на приємну його тему про його заслуги перед партією і революцією. Три роки він нищив ворогів на фронтах; партія шанує його, він належить до тих працівників, яких без дозволу центрального комітету партії ніхто не має права зняти з посади. Як правило, йому дають керувати такими установами та організаціями, що були доведені попереднім керівником до цілковитого занепаду. І вже за кілька місяців Владикін доручений йому об'єкт міцно ставив на ноги. Скрізь і завжди він почуває себе в першу чергу більшовиком, а потім уже службовцем. У більшовика найкраща його зброя — партійна пильність. До людей треба ставитися з підозрою.
— Уперше мені доводиться приймати об'єкт у такому чудовому стані. Це я кажу про ваш клюб, Ольго Павлівно, — вів далі Владикін. — Працюйте зі мною всі і наш клюб буде зразковий, найкращий в усьому Донбасі. Давайте ж вип'ємо за нашу співпрацю!
Випили і сподівалися, що на тому Владикінова велемовність ущухне, але він, утерши губи, вів далі:
— Думаю, що буде доцільно порозумітися нам щодо вашої мови. Ви всі тут політично грамотні і мені нема потреби повчати вас, але порадити можу, навіть вважаю це за свій обов'язок і кажу категорично: досить вам бавитись отим українством! Перейдіть, поки не пізно, на загальнозрозумілу мову!
— Загальнозрозумілої мови взагалі нема! — обурився Олекса Петрович. — Ми живемо на українській землі, український хліб їмо, у наших жилах тече кров українська і цуратися своєї мови може хіба виродок!
— Давайте без пристрастей, — просив Владикін. — Я раджу вам виключно у ваших особистих інтересах.
— Вибачте, нічого не второпаю, — приклавши руку до чола, казала Ольга Павлівна.
— Що ж, в такому разі додам пояснення. Вам уже відомо, що останній партійний з'їзд визнав місцевий націоналізм за головну небезпеку, а ви, українці, хочете удати, ніби ця ухвала партії вас не стосується, — як і раніше захоплюєтесь своїми піснями, навіть намагаєтесь одягати вишивані сорочки, демонстративно їсте галушки та вареники, прилюдно по-своєму розмовляєте, і в душах потайки носите незалежну Україну.
— Ви ображаєте нас! — втрачаючи контролю над собою, вигукнула Ольга Павлівна. — Ми діємо в межах дозволеного.
— Нічого дозволеного не залишилося, — саркастично мовив Владикін. — Українська мова визнана мовою буржуазних націоналістів, вона гальмує розвиток соціалізму. Партія не зупиниться ні перед чим, аби заваду з дороги усунути. Я кажу вам, що ваші національні особливості разом з мовою приречені на знищення. Якщо ж це так, то висновок напрошується сам собою. Я кажу не про якісь абстрактні речі, а про людей, запаморочених націоналізмом. То пощо вам свідомо наражатися на поважні неприємності? Назагал у Донбасі, самі знаєте, з українством покінчили. У містах не залишилося нічого, навіть газети української не побачите — скрізь користаються мовою соціялізму. Лише ви, купка фанатиків, сидите в Підверб'янці і балакаєте мовою прадідів, мовою індивідуального селянства.