Тут, у гурті, я помітив і своїх приятелів: гуцула Диська й полтавця Мельника, і в душі вилаяв їх, що не закликали мене.
На моє щастя, я ще не спізнився. Архип Султан докурив цигарку, уважно оббіг поглядом своїх слухачів і, переконавшися, що можна починати, рівним співучим голосом повів мову:
– Серед безмежного степу, на скосогорі розлогої балки, стояло заросле густими садками село Дешевці.
Слухали, ми Архипа Султана з півдня до самого вечора, удавали, ніби не чуємо кухонного дзвону, що настирливо закликав одержувати чергові порції вівсяної каші; удавали, ніби не відчуваємо й холоду, що ринув на нас хвилями з лісу, який поп'явся по крутій горі. Розповів нам Архип Султан бувальщину про заячого пастуха Василька Дерезу та його діда Данила. І коли заячий пастух розрахувався з паном Номікосовим, коли вже хлопець з дідом вирушили в далеку дорогу на Одесу, і їхні постаті зникли в осінній імлі, наш оповідач
Архип Султан сказав:
– На цьому, панове, можна б і скінчити. Але правду кажучи, боюсь, що без деяких пояснень, ви сприймете мою розповідь як казку.
– А це й є казка, – відгукнувся Пилип Мельник. – Такого в житті не могло трапитись.
– Нічого не вдієш, такий тепер час, що на слово не вірять, усе треба засвідчувати документами, – усміхаючись, мовив Архип Султан, витяг із бічної кишені маленьку книжечку сірого кольору з державним гербом на обкладинці, подав мені й попросив ознайомитися з нею. Та книжечка виявилась пашпортом, виданим громадянинові Федорові Івановичу Близнюкові, мешканцеві міста Одеси, 148 народженому такого дня, місяця й року в селі Дешевцях такого району й такої области. Я голосно прочитав усю сторінку від першої до останньої літери і слухачі були приголомшені, попідводилися зашепотіли, хтось навіть від здивовання вигукнув – ого–го!..
– То ти й є той самий Федько, що вирушив був з Васильком шукати теплих країв? – запитав Мельник.
– Так, панове, перед вами той самий Федір Близнюк, що свого часу злегкодушив, покинув свого друга Василя Дерезу й повернувся додому.
– А звідки ж ти дізнався, що трапилося з тим Васильком, якщо ти повернувся додому? – допитувався Мельник і, не чекаючи відповіді, сказав: "Не інакше, усе з зайцями приснилось тобі".
– Нічого, панове, мені не приснилося, – спокійно мовив Архип Султан. – А як повернувся я з Лиском додому, то дуже зажурився. Два чи три дні тинявся я по селу, як неприкаяний, никав скрізь, не знаходив собі місця, сумління турбувало, совість мені докоряла. І таки не витримав, кинувся наздоганяти Василька.
Скільки я тих сел перейшов, де тільки не бував, ніде не міг натрапити на слід мого товариша. Уже взимку дістався я до Одеси, пощастило там пристати до цирку, жив у стайні, доглядав худобу і вчився на акробата. Минуло три роки, я вже артист, вечорами виступаю на арені перед публікою, ранком у нас вправи, а вдень прогулююся по місту. Звичайно, я вже одержував поважні гроші, елегантно вдягався, почувався справжнім парубком. Отож іду якось вулицею, на мені біле вбрання, під ковніром снігової сорочки чорний метелик, на голові панамка, в руках стек вітрячком крутиться, пишаюся, як павич, не так на людей дивлюсь, як себе показую. Коли гульк, а назустріч мені гімназист, в уніформі, ґудзики блищать, картуз з кокардою, справжній гвардієць, і дуже подібний до Василька. Та чи мало є подібних до когось людей? І коли ми порівнялися, той гімназист раптом хапає мене за руку, дивиться в очі мені сміється. Слово чести, панове, з радощів я заплакав. І з того часу ми майже щодня бачились. Жив Василько разом із дідом Данилом у тих людей, що їх адресу дав коваль Семен. Добревелося їм на новому місці. Старого преобразили, одягнули в усе міське, хотіли навіть трохи вкоротити йому бороду, але він не дався, і коли виходив на вулицю в довгому чорному сурдуті і в капелюсі з вузенькими крисами, то дуже був подібний до побожного жида, що чимчикує до синагоги. Та хоч зовнішність свою й змінив дід Данило, а душа його залишалась тою самою, старий запевняв мене, що житиме на світі до того часу, поки на власні очі не побачить на нашій землі гетьмана Тараса Третього. Отож дід Данило з Васильком усе докладно розповіли мені про їхній побут у маєтку пана Номікосова, а я їхні розповіді звів докупи та оце й вам переказав. І знову ж я можу сподіватися питання: а далі що? На жаль, панове, на це питання відповісти не можу. Повела нас доля кожного своєю дорогою. Я скалічився, довго хворів, потім, оклигавши, перекваліфікувася на комівояжера, постачав нашим багатим хуторянам та німцям–колоністам різне приладдя, потрібне в господарстві. А Василько виплив на широкі води. Дізнався про нього в колишньому Катеринославі великий учений на прізвище Яворницький, спеціяльно приїхав до Одеси, знайшов того надзвичайного хлопця та й забрав його разом із дідом Данилом. Великому кораблеві велике плавання.
– І прибився той великий корабель до чужого берега або затонув у чужому морі, – в тон оповідачеві додав Пилип Мельник. – Будували наші люди державу свою, а про Тараса Третього щось тоді не чували. Воювали наші повстанці проти росіян та німців минулої війни і знову ж ніяких чуток про дешевецького Тараса.
– Нічого в тому дивного немає, – підвівшися на затерплі ноги, відповів Архип Султан. – Це означає, що ще не настав час його.
– А надійде час його не раніше, як у Тараса Третього виросте, борода довша, ніж у діда Данила, – приховуючи свою подратованість, спокійно, але ущіпливо мовив Пилип Мельник.
– Наш Тарас ніколи не постаріє. Він невмирущий, як і козак Мамай.
– Коли вже ми дійшли до козака Мамая, то нам нічого не залишається, як іти вечеряти, – підводячись, сказав Мельник.
Уже поночіло. На заході догоряла вечірня зоря, там над горами простяглася рожева смужка, але гори вже вкуталися а темні шати, здавалися вищими, ніж завжди, і своїми верховинами діставали неба. Касарень не видно, а симетричні латки освітлених вікон були подібні до дверей, якими можна ввійти з прірви темряви в царство соняшного світла.
Обіруч мене йшли мої приятелі, Пилип Мельник та Ілько Дисько. Полтавець ніяк не міг угамуватися, все бубонів і бубонів, картав Архипа Султана останніми словами, ніби той сповідач чимось завинив або образив його.
– Пашпорт він показує, – обурливо мовив полтавець. – Він, мовляв, і є той самий Федько Близнюк, товариш Васильків. Знаємо ми ціну тим паперам. А чого ж ти називаєшся Архипом Султаном, якщо ти Близнюк? Скринінги, дяка Богові, вже минули. А якби колупнути того Архипа як слід, то побачили б ми справжнісінького турка Султан–бея. Всі вони такі, оті одесити. Там у них порядна людина не затримається. Знайшовся розумник коваль Семен, спровадив до Одеси хлопця з дідом! То ж злодійське місто! Хотіли забрати собі Одесу румуни, і хай беруть. Тільки не раніше як туди повернеться Архип Султан...
Може б і далі просторікав Пилип Мельник, та ми вже опинилися біля дверей касарні, і він вимушений був позбавити нас приємности дослухувати його надхненний монолог.
І коли ми втратили свого супутника, Ілько Дисько сказав:
– Файний хлоп цей Мельник, але втратив віру. Уже ніц його не зможе схаменути. Навіть не вірить у того слічного пастуха.
– А ти? – запитав я цілком недоречно.
– Аякже! Бо то все правда. Ого! У нас у Карпатах і не такі люди си трапляють. Ось хай колись я повім тобі про Довбуша.
Ця обіцянка, була мені довподоби.
Уже згодом, у розмові з Архипом Султаном, ніби між іншим, я запитав, що наштовхнуло його скомпонувати легенду про заячого пастуха.
– Легенду? – здивовано видивився на мене Архип Султан. – Ні, Василю, це не легенда, а справжня дійсність. Якщо тобі ніколи не доведеться почути про Тараса Третього й побачити його на власні очі, тоді назви мене містифікатором, фантазером або й фанфароном. Але не квапся, май терпець
І я не кваплюся, терпеливо вичікую.