Не поладив з отцем і старшим братом та й подався верхи з двору. Позаяк мав при собі лука зі стрілами, то бояриня, конюхи й сторожа вирішили, що на лови. А як до ночі не вернувся, підняли на ноги всих і котрийсь із боярських отроків провідав, ніби бачили люде Михайла разом із княжим сотником Любодаром.
Кинулись: де Любодар? У своїм теремі не знайшли; жона його, Христина переживала вельми, адже мав бути ще завидна, а нині година така страшна... Ратники в дитинці повідомили, що їхав сотник за Десну, бо Озимай, дозорець, примчав ще вранці зі звісткою про татарський десяток, що нишпорив по волості, тож Любодар хотів на власні очі побачити ворогів, аби вирішити, що далі робити. Рекли, заспокоюючи, що сотник їхній не з тих, котрі так легко в халепу втраплять і вернеться неодмінно.
Еге, хіба переживав би отак Жирослав Мироніжич за зятя свого, якби не було з тим Михайла! В темінь ночі сунутись на пошуки сина смислу не було, тож, не склепивши з бояринею до самого ранку очей, ворочались на одрині[252], прислухаючись: чи не стукне десь? Не приїхав?
Ранок настав, а Михайла так і не дочекались. Вже й поснідали, хоча і страва в горло не лізла – нема... Боярин знову зачинився з Будиславом.
– Що діяти будем, сину?
– Чекати, – не вигадав нічого іншого Будислав, не менш розгублений, ніж отець.
– Чого? Доки татари під стіни прийдуть? Сотника нема, я вже старий, аби за ратне діло братись, – злукавив Жирослав Мироніжич, бо прожив на світі літ хіба на шість більше від Любодара.
– То може й правда, упокоритись нам? – перемінив свою ж вчорашню думку Будислав: – Михайла, коли згинув, уже не вернеш, а про себе подумати слід.
– Ти ж мене вчора до іншого схиляв, – скривився боярин, вражений байдужістю старшого сина до долі брата.
– Так то ж учора... А хто вчив мене, отче: те, що гнеться, не ламається? Коли вже не вдасться впокоритись, будемо рятуватись. Що вчора намислили, нехай про запас лежить: їсти не просить.
І вже з розмислом глибоким продовжив:
– Треба градських старців[253] та сотників зібрати, пояснити їм, що Любодар пропав, а без нього надії вистояти в нас нема, тож лишається упокоритись. То вони з безвиході готові померти, а покажи їм стезю та направ – дякуватимуть, аж в ноги падатимуть. Щоб не нами, боярами, а обштиною, гуртом таке намислити. Вірно речу, отче?
– А таки вірно, сину: обштиною ліпше, – зрадів, навіть попри свою тривогу за молодшого, Жирослав Мироніжич.
– Ну ж бо, гукни там отроків, нехай борзо кличуть старців сюди: думать будемо.
Думка його спалахнула вогнем, мов та жарина, що тліла собі під шаром попелу, доки хтось не підкинув їй поживи – сухого хмизу. Надумав, що треба і пресвітера Овдія спитати: а що він мислить насправді про все оце? Бо кара Божа, про котру він у церкві рече, то одне, то зовні, а всередині що, в душі його? Та ще би Потапа цього долучити – не дурень же, їй-Богу! Пресвітера послухають. Ех, раніше би таке намислилось...
– Зібрав я вас, мужі, отця Овдія з пошаною до нас запросивши, ось для чого, – так почав розважливу свою промову хороборський боярин Жирослав перед двома десятками градських старців, що розсілися на лавах попід стінами світлиці боярського терема і зосереджено слухали свого волостелина.
– Ще вчора до обіду поїхали за Десну сотник наш Любодар і син мій Михайло... – Жирослав замовк, пожував сухі вуста, щоб не виказати перед простолюдом своє хвилювання, і справившись з ним, продовжив: ... – та й досі не вернулись. Боюся, що сталося з ними лихе, а тому хочу радитись із вами, як нам далі бути: чи готуватись таки до оборони, чи, може, й інше що гуртом намислимо?
Боярин так і не наважився одразу в лоб заявити про упокорення: хотілось так повернути справу, щоб думка про те прийшла в голову котромусь із простолюду.
Діди з городськими сотниками тихенько поміж собою перешіптувались, але вилізти зі своєю думкою поперед інших ніхто не хотів. Навіть троє купців, що й раніше були вхожі в боярський терем, мовчали.
– Що скажеш, отче Овдію? – спитав, не дочекавшись чужого слова, Жирослав.
– Усе в руці Божій: і порятунок наш, і смерті, – пресвітер перехрестився, – воля Його на все. Ми ж бо, яко християни, маємо бути готові щомиті постати перед Господом. І відповідь тримати за всі діяння свої, як праведні, так і гріховні. Відтак каймося в гріхах, аби в Судний день чистими тримати відповідь перед Отцем нашим.
Більшість із присутніх по цих словах зітхнули та мовчки осінилися хресним знаменням.
"Не те-е, – з досадою опустив очі боярин, – пощо ж одразу хоронити нас? Ет!"
– Отсе ось, – кивнув Жирослав на Патапія, що сидів коло самих дверей, – гість мій, божий чоловік, мудрістю від Нього наділений. Півсвіту обійшов, усе бачив і навіть у тих татар в полоні був іще сим літом. Ну ж бо, повідай нам, Потапе, що знаєш про татар.
Отець Авдій чув уже, що з'явився в Хороборі якийсь прочанин, про далекі краї оповідає нечувані речі, але пропустив повз вуха – хіба мало різного люду вештається світом? Тепер же з цікавістю дивився на пришлеця.
Патапій хоча й здогадувався навіщо покликаний був сюди боярином, а все ж не очікував, що муситиме першим про покору мовити. Багато де був, багато чого й бачив, а тому завше волів шепнути комусь одному, ніж переконувати одразу багатьох. Поживши кілька днів при дворі Жирослава Мироніжича, шкірою, здається, відчував, як невблаганно сунуло в цю сторону вороже нашестя і не один уже раз мірився дременути, доки не пізно, куди очі дивляться; жаль, нагоди такої не сталося – весь день на виду. Зараз гарячково метикував про себе, чого саме боярин від нього чекає і що буде вигідніше йому самому: лякати городян чи вспокоювати?
– Кгм... – прочистив для початку горло Патапій, – кгм... Татари тії суть безбожнії моавитяни, рекомі тауменами ще, а числом язиців дванадесять[254]. Від дщері Лотової[255] суть вони, іже зачаті нею від отця і тому нечисті. Царем Олисандром заклепані були в камінь між сходом і полунощною стороною, де пустеля Етривська[256], з тим, щоб вийшли звідти перед кінцем світу. І несть числа їм. Прийдоша на землю Переяславську і гради мнозі взяша, туземний[257] люд, яко половці, не пленячи, но до ноги усіх посікоша.
У світлиці кучеряві, незвичні словеса прочанина слухали уважно, дехто навіть з подивом, а коли той скінчив, присутні стримано загули. Вдоволений тим, яке враження справила на мужів його оповідь, Патапій приступився до головного.
– Сії татари від усіх земель вимагають покори. Хто упокориться, той і лишається жити. Позаминулої зими винищили усе Залісся: і Рязань-город, і Суждаль, і Владимир тамтешній. Кипчаки втекли від них за Дніпро, а чорні клобуки[258] так ті підкорились, тож заодно тепер з ними, – і поглянувши на Авдія, насамкінець додав, – хто ж упокориться, там храми не руйнують, чужих богів шанують, вірних їхніх не чіпають.
Переглядались спідлоба в боярській світлиці, але поки що мовчали; та нарешті хтось не витримав, несмілим тихим голосом, мов би сам до себе міркуючи, почав:
– Хтозна, чи не ліпше би й нам...
– Що, Завиде? – оживши, ніби підштовхнув того боярин. – Речи.
– Та ж... Ну, теє... Дітисьок жаль: хоч би пожили.
Слова Завида стали неначе та деснянська вода, що берег підмила – заговорили всі й одразу.
– Що ти мелеш?! Під чужинців лягти?
– А в землю?!
– Боягузи!
– Рів поглибили, стіни зміцнили, кряжів навезли – коту під хвіст усе?
– Померти ніколи не пізно, – розсудливо почав Завид, – а спробувать можна.
Ніщо так не руйнує людську волю до відчайдушного, хай і безнадійного спротиву, як підкинуте кимось раптове сподівання, що порятунок може бути зовсім не в опорі, а геть навпаки. Почули ліпші мужі Хоробора, що сотник поїхав за Десну та й не вернувся, і їхня слабенька надія, що вдасться вистояти перед ворогом, безсило опустила крила. Коли ж Патапій, нібито й мимохіть, заговорив про покору перед татарами, як можливий порятунок, спільна воля градських старців до оборони Хоробора пом'якла, наче віск на печі, натомість зажевріла слабесенька надія, що все може обійтися і не треба вже ладнати оборону, і не буде погибелі роду, а життя, яке б не було, триватиме й далі. Загомоніли врізнобій, без ладу й порядку.
Жирослав Мироніжич, відчувши потрібну йому переміну настроїв, звів догори обидві руки:
– Доста, доста! Так ми до заутра воду в ступі товктимемо. Збирайте, старотці, віче: нехай обштина вирішує. Вдарте в била, кличте городських і посадських. Борзо! Не та година, щоб до вечора тягтися.
Зітхнув з полегшенням та думка знову вернулась до пропалого Михайла. Бояриня, ледь побачивши, що чужі покинули терем, завела свої бабські плачі, тож мусив Жирослав, аби те голосіння не краяло душу йому, податися геть з терема. На ґанку вже подумав, що негоже буде пішки йти на віче і велів сідлати собі й Будиславові коней. Потім намислив, що й отроків треба би з собою туди взяти: хтозна, куди воно вивернеться на тім віче. Понуривши голову, ходив по двору, коли під ворітьми зчинився раптом галас і щойно стулки прочинились, усередину влетів комонний, мало не збив боярина, проте пізнавши, не своїм голосом заволав:
–Татари-и!!
– Де? – обмер Жирослав.
– За Лисою горою!
У боярина віднялись ноги. Стояв, наче грець[259] його вдарив. Зате Будислав не розгубився:
– Треба з поклоном вийти, отче! Повинну голову меч не січе.
Жирославові майнуло було в думці, що волость вини ніякої перед татарами поки що не має, відтак пощо ж голову свою повинною вважати? Втім, які думки, коли тут таке діється! І боярин з сином та десятком учти[260] з острахом у серці подався через Лугові ворота з города до Плавучого мосту, забувши через своє хвилювання дати сторожі на стінах хоч якусь настанову.
А тим часом з-за верб викотилась раптом велика хмара куряви, постала на луговій дорозі і з тупотом десятків кінських копит хутко посунула до мосту. Полунощний вітер дув комонним в спину, гнав поперед них пилюку й не давав змоги хоч щось розгледіти.