Ось побачите, Владикін наші гуртки перетворить на військові підрозділи.
— Мені здається, що Віра ставиться до Владикіна упереджено тому, що його військове обмундирування її спантеличило; так тепер одягаються всі, хто належить до начальства, — втрутився Микола.
— Чи ви, Миколо, звернули увагу на те, з яким здивуванням він оглядав наш гербарій? — Діткнувся до рослини, а потім швидко витер руку об шинелю. — Яка з ним може бути співпраця? — питала Віра.
Я впевнений, що він намагатиметься знайти з нами спільну мову, — підбадьорююче відповів Микола.
— До речі й про мову. Це ж нахабство, мамо, — збуджено мовила Віра. — Не встиг переступити поріг, а вже зразу попередив, що він української мови не розуміє.
— Отже, діти, мені здається, що клюбні справи близькі не тільки моєму, але й вашим серцям, — дійшла висновку Ольга Павлівна. — Тож давайте умовимось поводитися стримано й приховувати почуття. Який би Владикін не був, ми повинні взяти його до своїх рук, у клюбі мусить зберегтися український дух, — це буде наша таємниця. Якщо ми не хочемо бути трісками, якщо наважуємось пливти проти течії, то треба використовувати кожну найменшу можливість. Я маю на увазі вас. Ви щойно розпочинаєте життєву подорож. Мій обов'язок — давати поради та висловлювати свою думку, бо я маю великий життєвий досвід. Він вам знадобиться, передчасно мене не цурайтесь. Клюб нам потрібний.
— Таких, як Владикін, легко не візьмете, — сказала Віра.
— Треба намагатись! — додала Ольга Павлівна.
12. КЛОПІТКІ ГОСТІ
Зранку почав падати лапатий сніг, подібний на пелюстки квіток, що обсипалися десь у небесному саду. Інколи вулицею пробігав пустотливий вітрець, здіймав білі хуґи й зразу ж ховався за рогами будинків та в подвір'ях. Повз вікно нечутно проходили шахтарі, залишали за собою в снігу рвані сліди.
Закутана теплою хусткою, Ольга Павлівна дивилася через не зовсім обмерзле вікно й милувалася великим, урочистим дійством природи, і в той же час думки її кружляли навколо повсякденних справ. Сьогодні увечорі з'явиться новий завідувач клюбу Владикін. Добре, що він не квапився з відвідинами; за той час Ольга Павлівна змогла дещо довідатися про свого заступника і скласти про нього певну думку. Тепер вона уже достеменно знає, хто він такий і як з ним поводитись. У цьому в значній мірі допоміг їй Юліян Адріянович.
їй відомо, що Владикіна призначив до Підверб'янки, на настирливе домагання секретаря партбюра товариша Рябова, обком партії. Владикін і Рябов — давні друзі, разом були в червоній армії, воювали і проти денікінців і проти петлюрівців, навіть ганялися по українських степах за невловимими махновцями. Ще за громадянської війни обидва вступили до комуністичної партії, ні разу не заплямивши цього почесного для них звання. Рябов при кожній нагоді з захопленням розповідав про Владикіна, справжнього політично загартованого, принципового, вимогливого до себе і до людей, комуніста. Цілком зрозуміло, що деякі люди побоювались Владикіна і намагалися вижити його з праці. В мандрах повиростали його діти. Його останнє місце праці було в Слов'янському, де він керував кравецькою майстернею. Понад тридцять колишніх кустарів, загнаних фінансовим органом до артілі, шили на замовлення, як було з чого, одяг власникам таємничого походження ордерів, а також спеціальний одяг для робітників. В таких майстернях чесна людина довго не працюватиме. Рано чи пізно, а тебе зроблять злодієм і впакують до тюрми. Цього дуже боявся не Владикін, а його друг Рябов... Тому вирішив забрати Владикіна до Підверб'янки, байдуже, що той не знайомий з клюбною роботою.
Уже з цієї характеристики Ольга Павлівна уявляла нового завідувача клюбу, — решту інформацій додавали спостережливі діти. Удень він устатковував свою квартиру, а вечорами мовчки приглядався до всього того, що робилося в клюбі. А коли Вірі здавалося, ніби він боїться братись до незнайомої йому справи, тоді навмисне підходила до Владикіна й намагалася підтримати його на дусі. Микола запевняв, що Владикіну приємніше сидіти у пиварні й смоктати пиво, ніж нудьгувати в клюбі...
А сніг усе падав; безліч білих пелюсток лягало на простелену білу ковдру... Було дуже боляче усвідомлювати, що серце твоє засмучується думками про ріжних Владикіних. Хто він такий? Маленька тінь великого лиха, мізерний чоловічок з усіх поглядів, якого доведеться приймати, садовити за спільний стіл, запобігати, намагатись викликати його прихильність до дітей і вимолювати у нього терпимости до їхньої мови. Сором і ганьба! Але кому? Не їй особисто, а всьому народові, особливо національно свідомій інтеліґенції. Наші нашадки матимуть підставу ставитися до нас зневажливо, бо того ми варті.
Від плутаних, до краю безладних думок у Ольги Павлівни болісно стискалося серце.
Аж ось з'явилася рухлива снігова баба; вона переступала з ноги на ногу й поволі присунулась до самого вікна, перетворившись на справжню людину з бородою. Та це ж не хто інший, як невгамовний дідусь Безпалько!
Ольга Павлівна радісно замахала рукою, запрошуючи до хати. Яка лиха година пригнала старенького в таку погоду?
Виплутавшись з верхнього одягу, Олекса Петрович Безпалько стояв уже біля Ольги Павлівни й зворушено мовив:
— Дивлюсь я на вас і мені хочеться кинути докір Богові за його несправедливе ставлення до деяких людей, але мовчу. Моя дзвіниця, що з неї споглядаю на світ, надто низенька. Бог — це всесвіт, а я у всесвіті піщинка. Чув, Ольго Павлівно, про ваше нещастя, та раніше відвідати не міг.
— Гаразд, що саме тепер, а не раніш завітали до нас. Тоді було зі мною таке, що я вже на себе рукою махнула.
— Оце я саме й дістався сюди, щоб допомогти вам, Ольго Павлівно. Якщо слухатиметесь мене, то від вашої недуги і сліду не залишиться. Шкода, що я не жінка і не можу лікувати вас власними руками. Зате ви маєте симпатичну Саньку, вона швидко поставить вас на ноги.
Дідусева упевненість змусила засміятись і Ольгу Павлівну і Саньку, що стояла біля дверей.
— Не думайте, що я прийшов до вас тільки поспівчувати, — мовив далі з таким же завзяттям дідусь. — Раніше, ніж їхати сюди, я відвідав деяких людей, що колись були слабі і хворі.
Дідусь чомусь нахилився до Ольги Павлівни й притишено сказав, мабуть з розрахунком, щоб і Санька все почула.
— Вашу хворобу можна вигнати з тіла тільки силою!
— Оце й усе? — приховуючи кпини, запитала Санька.
— Ні, це не все, — відповів дідусь. — Треба знати, як лікувати. Щодня будете розтирати Ольгу Павлівну так, щоб її тіло почувалося, ніби живцем потрапило до пекла, а потім запровадьте руханку. А ви, Ольго Павлівно, дуже добре знаєте, що бабу гріє не кожух, а веселий теплий дух. Усе залежатиме від вас і від Саньки.
— Не розумію вас, — звела плечима Санька. — Чи ви навсправжки, чи жартуєте?
— Хто з цим жартує, — сердито гримнув дідусь. — Ви, мабуть, не знаєте, хто така наша Ольга Павлівна, — її всі потребують.
— Кінчайте консиліум, — запропонувала Ольга Павлівна. — Краще, Олексо Петровичу, сідайте проти мене, щоб я надивилася на вас. Ви дуже змінилися, зовсім не такий, яким бачила вас у Харкові. Ніби помолодшали чи що...
Дідусь не сів, а заклавши руки за спину, почав ходити по просторій кімнаті.
— Ви влучно зауважили, Ольго Павлівно. Я вже не той Олекса Безпалько, якого знали раніше. Я позбувся страху й нікого не боюся. Навпаки, я вимагав від енкаведистів, щоб мене арештували. З мене сміялися, назвали китайським мандарином, казали, що і ільки там можна знайти таку бороду, як у мене.
Та ви сядьте й розповідайте послідовно.
Погані в мене новини, Ольго Павлівно: енкаведисти забрали мого сина Олександра, що жив у Лисичанському. Забрали та вже й засудили на п'ять років. За що? За моє ім'я! Не думайте, що я великої думки про себе. Безпалька і його родичів тільки за те, що вони Безпальки, ніхто не братиме. Схопили мого Олександра не за прізвище, а за моє ім'я. Дивно?
Справді дивно, — погодилася Ольга Павлівна.
Гак, через моє ім'я, — повторив дідусь. — Працював мій Олександер інспектором районового відділу освіти. Там, як і в кожній тепер установі, почали провадити чистку від націоналістичного намулу. До того намулу потрапило моє ім'я. Присікались до сина, чому він називає себе Олександром Олексовичем, а не Олексійовичем? Син каже комісії, що його батько Олекса. Тоді комісія тиць йому під ніс якийсь, ще царського режиму документ, де написано, що я раб Божий Алексей. Олександер назвав комісію великодержавно-шовіністичною, а голова комісії в свою чергу зачитує довідку контори союздруку, де чорним по білому написано, що громадянин О. Безпалько передплачує такі й такі газети та журнали. Яскравішого аргументу й не треба. З роботи сина вигнали і зразу ж заарештували. Залишилася його дружина з двома дітьми. Нещасна жінка в розпуці, і що в усьому винен я — ніби я намовив сина бути українцем. Дивна жінка. Хіба ж в українці можна записуватись як у профспілку? Але розтлумач їй, коли до неї нема приступу. Та ми розуміємо її. Усі від неї відсахнулись, ніхто не пізнає, люди відвертаються, кожен боїться накликати лиха.
Олекса Петрович зустрівся поглядом з Ольгою Павлівною і винувато посміхнувся.
— Втік я з Лисичанського і вирішив поїхати до старшого сина Данила, — казав він далі. — Він у мене вибився в комерсанти, керує базою Донпромторгу. Зустріли мене там не дуже привітно, але запросили обідати. За столом розповів про Олександра все так, як було. Данило слухає і мовчить, а пообідавши дає мені гроші на квиток і каже: "їдьте, тату, до Харкова і з своєї Чоботарської вулиці нікуди не рипайтесь. Тепер не той час, щоб родичів відвідувати. Як треба буде, то я вас покличу".
Отак зачинилися передо мною двері моїх синів. Тоді я подався до зятів; вони ніби умовилися з Данилом — тим самим дихом дихають. Нічого мені не залишалося, як вертатись до своєї хати. Злий, як вовк, особливо на самого себе, впав я в розпуку. Одного ранку, до краю пригноблений, чвалаю до обласного управління державної безпеки й у чергового, що сидів за віконцем, вимагаю побачення з якимсь начальником. Мене починають допитувати у якій справі я прийшов. Одначе дістався до начальника, хоч і не легко. Сидить він за столом і поїдає мене очима.