Благиня щодня носила з лісу коли не губи, то горіхи, а найчастіше – і те, й інше. Овдій таки одужав і якось попросився з нею. "Аби на самоті не нудитись" – пояснив. Весь була би подивована, що чужинець іде збирати якісь горіхи – не мужнє то діло. Кришень, зачувши таке, відмовляти Овдія не став, а вирішив за краще перебрати діло до власних рук:
– Горіха поблизу вже не знайдеш, пущу скраю немов підмели. Ось покажу вам одну місцину, де всього доволі.
Узяв лук, стріли, сокиру і повів своїх углиб пралісу, в полунощну сторону. Благиня з Овдієм, прихопивши козубки[243] та кропив'яний міх на горіхи, ішли за ним. Кришень тоді схотів придивитись до Овдія – цікавити почало, що ж вони являють собою, ці християни, котрі таку владу над людьми взяли: від простолюдина й до князя.
Овдій у лісі був чужий – геть чужий. Ішов останнім, та варто було ступити в гущавину, як мало око собі не виколов, напоровшись на суху зламану гілку. Казав, що відсахнувся в останню мить, тож тільки вилицю собі до крові розідрав. Благиня одразу ж забідкалась, хутко знайшла кропиву, розтерла листя, приклала до подряпини, щоб спинити кров. Кришня те страх, як злило, – дитя мале, чи що? – проте змовчав.
Поставили Овдія другим іти, одразу ж за волхвом. Кришень лука взяв недарма і склавши перед пущею пожертву Лісовикові, ще на узліссі його й супружив[244] у надії щось-таки підстрелити. Та Овдій ломився хащами наче той ведмідь: куди не ступить, там щось і трісне під ногою. Шикнув на нього – не помогло. Не втямить чужинець, що від нього хочуть і все тут. Спинились, і Кришень узявся показувати, як слід у лісі скрадатись.
– Не поспішай. Ступай поволі: спершу на п'яту зіпрись, потім ступню опускай. Відчуєш під постолом хоч найтоншу гілочку – перестав ногу, щоб тріску не було. З п'яти на носок, з п'яти на носок – ніби перекочуєшся, втямив? А ще ліпше, йди за мною, слід у слід – легше буде.
Рушили далі. Трапилась їм на шляху гілка – Кришень її відігнув і притримав, щоб не хльоснула Овдія по очах. Ну, а той, звісно, не подумав навіть. Стьобнула лозина онуку; добре, хоч встигла відвернутись, та все одно лишився на ніжній дівочій ланіті[245] червоний слід від удару. Не образилась на грецького невструйла[246], хоча комусь із ровесників не спустила би. Правда, бачив Кришень і те, що вибачався Овдій перед Благинею, як міг, так старався, що навіть спітнів від напруги. Дуже ніяковів через невдатність свою до лісового життя. Якби не це, зневажив би його Кришень, а так лише терпів, як міг, бо розумів: хіба ж Овдієва вина у тім, що лісу вдома не бачив?
Пройшовши версти зо три, вийшли на ріденьке узлісся: береза вперемішку з сосною. І білих там – хоч косою коси. Одні стояли кремезні, з темно-бурими шапками, а деякі, навпаки, високі, світлоголові. Видно було, що в Овдія від побаченого і очі розбіглись, і тихий вигук сам собою вирвався.
– Беремо тільки молоденькі, – попередила його Благиня, – не більші курячого яйця.
– А чому ж так?! – дивувався Овдій, не в змозі відвести очей від пузатого велетня біля своїх ніг.
– Вони смачніші.
– Ну, ви збирайте, а я піду поникаю: дивися, щось і встрелю, – зачувши в хащах гавкіт[247] козулі, не втерпів Кришень.
І вже трохи відійшовши, озвався до Благині:
– Коли затримаюсь – вертайтеся. Дорогу назад знайдеш?
– Знайду, діду. Весь час на полудень.
Кришень, пройшовши через галявину, розчинився поміж сосен. Тільки замість піти далі, обігнув прогалину і ставши за кущами ліщини, почав спостерігати. Зі своєї хованки йому було добре видно, як збирала білі його онука і як Овдій намагався їй помагати. Тільки, певно, не надто те в нього виходило, бо Благиня постійно над ним підсміювалась:
– Ну, от, знову роздушив... Ха-ха-ха-а! Та стій же, незграбо, не топчи!
Овдій, певно, не помітив серед моху шапку білого, розчавив нещасного ногою, а потім, задкуючи, пішов топтати й інші. Кришень скривився: як може вижити в світі отакий чоловік, котрий не здатен розгледіти навіть того, що прямо в нього під ногами?
Він тоді довгенько стояв за ліщиною – хотів подивится, чи не наважиться часом Овдій щось лихе скоїти: до онуки чіплятися абощо. Станься таке – не здригнулася б рука волхва. Та тільки чужинцеві, схоже, байдуже було до краси Благині: знай, рачкував собі по мохові, вишукуючи маленькі грибки. Зате розмова між ними не змовкала, тільки була вона зовсім не такою, як зазвичай трапляється між небайдужим молодиком та унотькою-красунею. Хтось би почув, геть сторонній, подумав би, що то брат із сестрою гомонять, або й узагалі дві унотьки... Хоч би тобі вогник який вчувався в Овдієвих словах – Кришневі навіть образливо стало: це що ж виходить, дівка-квітка, онука його Благиня, ніяк чужинця не зачіпає?! Та ліпшої краси, – все Задесення обійди, – не знайдеш! Чи може цей Овдій теє...
Вражений Кришень подався геть. Він того дня дістався весі не з пустими руками – встрелив-таки козу. Збирачі вже повернулися; Благиня чистила білі та різала на кружальця, Овдій нанизував їх на нитку. І все про щось безугавно торохтіли. От уже ж! Молодик називається...
Отак усе починалося.
Усим добра старість: довго жив, багато бачив, чимало звідав і не спіткнешся на якійсь дурниці, як у молодості. Бо молодий спіткнеться та й далі піде, а старому ще підвестися треба... Ти ба, як ноги в довбанці затерпли! Колись, бувало, півдня просидиш і хоч би тобі що, а нині вже й терпець уривається.
Кришень підправив веслом хід однодеревки і скоро та ткнулася носом у пісок лівобережного плеса. Закректавши, з натугою перебрався до носа й сяк-так спромігся ступити на берег. Важко розпрямився, спираючись на посох, підтягнув до себе довбанку, аби підступна течія Бистриці не забрала її з собою, і щоб трохи розходитись, подибав від води.
За неширокою смужкою верболозу почулось торохтіння підводи, що прямувала, вочевидь, уздовж Бистриці кудись на північ, а з кущів раптом з гавкотом вискочило двоє чималих псів. Рвонули було до волхва та під поглядом Кришня наче знітились, спинились за кілька кроків і не насмілившись накинутись, взялися затято оббріхувать чужого. Розсунувши поріділе віття верболозу, на прибережний пісок ступив немолодий поселянин, а за ним іще двоє і всі з сокирами. Побачивши перед собою старезного, сивого, мов туман, діда з довгою, до пояса, бородою і посохом в десниці, відігнали собак, за тим, з поваги до старості, низенько вклонились і один з них мовив:
– Гой єси, діду!
– І вам хай Боги помагають.
– Не сердься, що питаю, отче. Чи не до Десни прямуєш?
– До неї.
Той, що питав, похитав головою:
– Не варто... Вертатись треба. Ось-ось татари наскочать.
Кришень не зрозумів:
– Хто?!
– Татари, лихеє плем'я... Навалились на нашу землю в силі тяжкій, спалили все од Чернігова й до Сосниці, скоро тут будуть. Полону не беруть, пощади нема нікому. Тікаємо, куди очі дивляться. Кара ся, речуть люде, за гріхи наші, – втікач ревно перехрестився, – тож і настає кінець світу...
Дивлячись на нього, почали хреститись і два супутники.
Очі Кришня звузились і недобре блиснули з-під нахмурених кущуватих брів:
– Як же се? Рідну землю покидаєте, чи що?! – неприхований осуд був у волхвових словах.
– Сила солому ломить...
– Та ні! Сувири, бачу, перевелися. Рідних Богів зреклись були, а тепер вже й Матер боронить не хочете, – Кришень пристукнув посохом і срібний дзенькіт, відганяючи нечисту силу, заплутавсь у верболозі.
Чи бачили троє тих задесенських поселян хоч коли небудь в своєму житті волхва, чи лише здогадались, хто стоїть перед ними, тільки наче аж поменшали: опустивши очі, мовчки стояли перед Кришнем.
Старий же, остаточно тепер усвідомивши, що Кінець часів не вигадка його, а дійсно одкровення Сварги, став лицем неначе з кременю.
– Кінець світу, кажете? Нащо ж тоді втікаєте? Куди?!
Троє, дивлячись собі під ноги, мовчали.
– Тьху! – волхв сплюнув на пісок і розвернувшись, почвалав до води.
Навіть собаки припинили гавкіт, коли він сідав у довбанку і відштовхувався веслом. Поплив далі, не озираючись, а ті троє так і стояли непорушно, не наважуючись поглянути один одному в очі.
Він плив, аби прийняти смерть там, де ще сочиться з-під землі родове джерело – біля могил далеких пращурів коропського роду. Там – там! – де оселився пришлець Овдій, хай і русич, а все ж християнський жрець, той, родичі якого ще чи не в десятім своїм коліні вчинили святотатьство, зрікшись Богів, що породили їхніх пращурів, а через тих і їх самих. І вийшло так, що той Овдій забрав у Кришня чи не все в житті, лишивши його самотнім у глибокій старості, бо саме після його появи Кришнева весь почала швидко втрачати людей – так швидко, ніби їй пороблено було на порчу: за двадесять літ опісля того лишився він у пущі сам-один, а було ж у весі до сотні людей!
Пояснити таке Кришень за всі ті літа не зміг навіть самому собі й лише тепер, після зустрічі з втікачами, зробив остаточний висновок, що Старий Світ, вочевидь, дійшов таки свого кінця; усі сувири, хто жив по Кону та лишився вірним рідним Богам, мають вернутись до власних витоків, аби біля могил пращурів зустріти ту годину, коли Чорний Пес[248] перегризе чеп, що ним прикутий до Пакола цей світ і тоді Сокіл-Род[249] здійметься з верхівки Прадуба[250], щоб укотре перетворившись на Всевидяче Око[251], полинути в морок рождати зі своєї сльози Новий світ. Бо все при Роді йде по колу, нескінченному колу буття, де між Добром і Злом панує рівновага і немає смерті, а лиш великий перехід від земного життя до Вирію – Краю вічних ловів.
На боярськім дворі Жирослава Мироніжича колотилось ще зі вчорашнього вечора: пропав наймолодший боярин.