Знову дим сховав їх від очей присутніх і хоча навколо майбутньої могили його ставало все менше, зате несмілий димок почав здійматися і над кладою, до натовпу повернувся Шамро й досить швидко клада розгорілася як слід і люд відступив подалі від вогню, що палав на повну силу; лише Шамро з помічником не зважаючи на спеку, вже вели до Любимової останньої домівки варяга Ейлейва – так розпорядився сам великий князь: аби збити пиху з Местишиного отрока, нехай тепер рабом до сувира йде варяг-невдаха, що супроти великого князя посмів виступити й очей на допиті не опустив! Страшна Володимирова помста, але й справедлива – іншим в наук буде: Скеггі, вирішив про себе князь, буде ним відпущений, аби зміг усим повідати, як воно – супроти Володимира Святославича йти. Ще трохи часу й на місці майбутньої могили Любима теж здійнялося в небо велетенське вогнище.
Одне за одним до цих двох почали додаватися й решта погребальних вогнів, більше десятка полонених пішли в потойбічну прислугу для недавніх своїх жертв, велетенське вогнище палало, здавалося, на весь білий світ і жахало сусідній бір, що, безперечно, загорівся б від нього, якби вітер зі сходу не здував полум'я в протилежному від лісу напрямку, віючи жертовною скварою[153], забираючи з собою – вірили в те присутні – душі полеглих родовичів, котрі віддали життя в борні за рідну землю та відносячи їх у високу синю Сваргу – туди, де на вічних луках розкошують безсмертні пращури роду!
... Вогні догоряли. Ще пашіло жаром і вітер ворушив сизий попіл, який товстим шаром лежав на місці згорілих дощенту клад. Гріючись в теплі згасаючих багать, навколо майбутніх могил колами сиділи найближчі родичі небіжчиків. Жони розносили кутю, смагу й варене з корінням м'ясо – починалася Страва[154]. Вбрана в свій найкращий одяг, немов Додолиця на Перунів день, а не скорботна в желі жона, Волхитка вихопила з рук зовсім молодого волховича Волуя велику дерев'яну тацю з пригощанням – той від несподіванки навіть сторопів, бо призначалося воно для самого князя – і лебідкою попливла до могили Гордяти, навколо якої сидів Володимир зі своїм почтом – воєводою, сотниками та десятниками. Підійшовши, не злякалася, не опустила, соромлячись, очі, навпаки, ставши супроти князя, вклонилася йому в пояс і сміливо, невідривно поглянула в сірі Володимирові очі – той замовк навіть, неприховано милуючись дівчиною: чистим вродливим лицем з великими темними очима, гнучким станом – таке диво навіть йому, відомому жонолюбцю, нечасто доводилося бачити.
– Тебе як звуть, красуне?! – захват чувся в голосі князя.
– Волхитка, княже, – і зазирнувши, здалося Володимирові, в самісіньку його душу, повільно опустила очі з довгими чорними віями. Опустила, та за якусь мить знову так само неспішно підняла й Володимир побачив, що зіниці її раптом розширилися, очі заблищали й стали схожі на оленячі. Попри власну волю він вигукнув:
– Дістанеться ж комусь така краса!
– Тобі, княже.
На таку аж надто сміливу дівочу заяву князь тільки головою з усміхом повів, а дружина, не насмілюючись в розмову княжу встрягти, так і застигла з набитими стравою ротами: "Оце так!"
– Прийдеш до мене увечері? – спитав Володимир, начебто хтось міг би йому відмовити.
– Прийду, княже, – спокійно й упевнено сказала Волхитка й простягла свою ношу не комусь із дружини, а самому володареві.
****
Вже добре стемніло, коли родовичі, провівши Стравою схоронених небіжчиків, насипали над ними округлі пагорби могил. Князь, а за ним дружинники та городяни покидали місце поховання. Озарич, що добряче замерз, прихопивши з собою Орма, подався до двору. Метка Вишня, котра була вже вдома, забігала біля них: Озаричу подала кожуха і той натягнув його на себе, аби зігрітися; принесла з підкліті недопите барильце сур'ї, низку в'яленої риби, шмат солоної веприни, поклала на стіл житній хліб, поставила горнятко грушевого узвару і вклонившися варягові в пояс, запросила до столу.
Вони, запаливши скіпку, засиділися допізна. Діти вже спали, Вишня, аби не заважати розмові мужів, товклася надворі та в горниці – хтозна, що за роботу по-темному вона собі там вигадала. Сивер з Ормом тим часом згадували минуле. Аж дивно, як те коротке їх знайомство понад десять літ назад, але за обставин, що випадають хіба що одиницям із тисяч, чи й десятків тисяч, могло так врізатися у пам'ять обох, протриматися стільки часу і в потрібну мить спливти на поверхню взаємною приязню.
... За першої ж нагоди, ще під Преславом, після перемоги ромеїв над руською залогою міста, коли переможці святкували своє християнське свято – Пасху, темної, хоч в око стрель, безмісячної дощової ночі вони нишком покинули ромейський стан, примудрилися викрасти із табуна, що належав якомусь банду[155] малоазійських трапезитів[156], чотирьох коней і помчали, не знаючи дороги, у напрямку Доростолу, де, як почули ще в ромейському стані, стоїть руська рать. Аж на третій день, добре потинявшись по чужій країні, вони пізно ввечері, майже поночі, зіткнулись із двома Святославовими дозорцями-болгарами. Етеріоти[157] так швидко їх обеззброїли та, приголомшивши, скрутили, що ті навіть голосу не встигли подати. Побратими могли накласти головами прямо під брамою Доростолу, але боги вберегли обох від люті сторожі і Сивер із Фрейваром постали на ранок перед київським князем. Їм довго не вірили, проте, на щастя, знайшлося кілька ратичів із Ольжиного погосту, котрі підтвердили правдивість Сиверової розповіді про свій рід, бо, як з'ясувалося пізніше, усі його родовичі, а їх було аж чотири десятки, полягли у Преславі. Все ж таки обом довелося під розпеченим залізом присягатися, що не мають лихих намірів і кажуть правду. Саме рудий лупатий Орм пік тоді Сиверову спину смугою розпеченого до червоного заліза, а потім, коли Святослав, повіривши перебіжчикам, дав згоду на те, щоб вони залишилися під наглядом у його стані, пригощав свою жертву болгарським вином, бо уподобав сувира за те, що той навіть не здригнувся, коли на його плечах задимилося горіле м'ясо.
Святослав кілька разів по тому розпитував їх про ромейське військо. Фрейвар та Сувир розповідали, що знали, але, певно, багато чого із їх розповідей князеві було відомо, тож відчувалося, що особливої довіри до них не було. Тим часом підійшло ромейське військо і одразу ж почалася важка для обох сторін битва, в якій побратими участі не брали.
Дванадцять разів того дня таксіархії[158] скутатів – ромейської піхоти, ходили в наступ на русів, котрі стояли могутньою стіною; пря тривала із поперемінним успіхом, кілька разів візантійська кіннота намагалася вдарити з обох боків, але руська рать вистояла і ввечері відійшла у місто: Цимісхію так і не вдалося перемогти Святослава.
На другий день обидві сторони відпочивали від важкої брані, ховали вбитих, ромеї як слід отаборилися, по Дунаю до Доростолу підійшли три сотні їхніх морських суден зі страшним грецьким вогнем і перекрили росам шлях до відступу рікою, а ще через день Цимісхій послав своє військо на приступ. Як не змогли ромеї нічого втнути з росами у чистім полі, то за високими кам'яними стінами – і поготів. А на ранок наступного дня Святослав знову вивів свою рать із Доростолу.
Коли три дні назад тут зійшлися дві раті, на місці їх майбутньої брані зеленіли поля: під весняним сонечком піднімалися густі, мов щітка, посіви пшениці, вівса та грецького жита. За день лютої січі сто тисяч пар людських ніг, десятки тисяч кінських копит перетворили зелені поля на сіро-жовту неживу пустку. Більша частина росів, що виходили нині на ці поля, були хліборобами. При вигляді перетовченої голої землі, нехай і чужої, але все одно близької, що ще донедавна була нивою, а тепер на ній ніщо не нагадувало про весняне буяння життя, серця їх обливалися кров'ю. Що вже казати тоді про болгар з Доростолу, багато з яких ще зовсім недавно рясно поливали її власним потом!
Перед ромеями знову постала стіна із високих червлених руських щитів, що закривали воїв від землі до плечей. П'ятьма рядами в глибину стояла ця стіна: тисячі складалися із сотень, сотні – з десятків. Поляни, сіверяни, древляни, словени, тиверці, дреговичі, уличі, навіть дехто із болгар стояли кожен своїм племенем або родом, кожне плем'я чи рід – зі своїм знаменом. Кожен десяток виставив попереду двох найкращих своїх воїв у шоломах, кольчугах, зі щитом, копієм та мечем. У другому ряду стояли не такі достойні, молодші, але теж досвідчені ратники, що побували не в одній січі: вони мали допомагати першим у протиборстві, коли дві ворожі лави напирають одна на одну, намагаючись зрушити ворога з місця; вони підсобляли першим у січі і оберігали від підступного неочікуваного удару мечем чи списом; приходив час – вони заступали місце вбитого чи пораненого свого родовича із першого ряду. Часто це були сини, небожі чи молодші брати тих, хто стояв у них попереду. І в третьому ряду також були вої з мечами та списами, хіба що без дорогих кольчуг, лише в саморобних, зі складеного вдесятеро сурового полотна, кольчужних сорочках. У четвертому і п'ятому рядах стояли наймолодші, уноші і отроки, із луками, сулицями та пращами, котрі мали засипати ворога дощем стріл, сулиць та каміння. Кожен із десятка чи сотні знав, що попереду нього стоїть старший родович – отець або вуй, і життя старших залежить від хоробрості та ратного вміння молодших. Але і отці пам'ятали кому служать вони прикладом, а тому на очах молодших своїх родичів показати ворогові спину – таке було б для них гірше смерті.
Ця червлена стіна не була єдиною – за нею на відстані півтораста кроків стояла інша, на випадок, якщо хитрі ромеї спробують зайти з боків, або перекинуть якесь крило першої стіни. Тоді друга, розвернувшись, або і надвоє розділившись при цьому, мала прикривати спину та боки першій стіні Святослава.