Із цього стану його вивела поява Волота, котрий, зачувши крик Сивера, прибіг, не забарившись. Він швидко дорізав сохатого і підняв на руки мертве понівечене тіло Борині. Сніг, там, де той лежав, перетворився на калюжу крові, обличчя брата було білим, без жодної кровинки...
Коли вони принесли Бориню додому, Жадан підхопився з лави, хоча вставати йому ніяк не можна було, перехопив від Волота мертве тіло сина, котрого любив чи не найбільше від інших, але скоро від пекучого болю всередині ледь не звалився і сам. З того часу йому лише гіршало і наступного дня після того, як тіло Борині спалили і поховали у невисокій, бо нікому було насипати таку, як слід було б по його походженню, могилі, їхній отець Жадан помер.
Присівши, Паоло якийсь час ще дивився на лося, а потім підвівся і відійшовши, щоб не турбувати велетня, сажнів на двадцять від берега, рушив далі, до покинутого городища.
Вони були десь за півтора перестріли[103] від мети, коли попереду почувся тихий тоненький подзвін, що наближався до них, і Бримо тихо загарчав та вишкірив зуби, попереджаючи господаря про можливу небезпеку. Спершу Паоло вирішив, що то заблукала котрась корова і він чує дзвін її ботала[104], але дзвеніло набагато тонше і скоро розгадка відкрилася сама собою: по лісовій стежці, що навскіс перетинала їм дорогу, рухався середнього зросту мерт у білому, лляного полотна, плашті і з високим посохом у правій руці. Причіплені до зігнутого гаком навершя посоха маленькі дзвіночки при кожному кроці подорожнього дзвеніли тоненько, немовби то якась лісова пташина розливала у повітрі свою пісню.
Волхв! – зрозумів Паоло і мимохіть знітився, бо не очікував цієї зустрічі сам на сам з віщуном і волшебником, котрий знає усе наперед і кожну людину бачить наскрізь. Не вистачало ще тримати йому тут відповідь чому відрікся віри пращурів...
Їхні шляхи таки пересіклися. Паоло, зупинившися поряд зі стежкою, бо перейти дорогу волшебнику було б не просто неповагою, а викликом Долі, мовчки вклонився волхвові, що наблизився. Зупинився і той. Стояв, теж мовчки дивився на Паоло, на Бримо. Він мав темні очі і пронизливий погляд, від якого ніщо не сховається. Був ще не старим широкоплечим мужем літ тридцяти, мав світло-русе волосся – на скронях коротке, зверху довге: зачесане назад, воно з тімені широким пасмом звисало аж на спину; підборіддя було гладко виголене і два довгі вуса ледь не сягали грудей.
Паоло, попри те, що спочатку, коли побачив волхва, був у легкому сум'ятті, швидко себе опанував і дивився тепер тому прямо у вічі, не відводячи погляд. Волшебник якийсь час мовчав, потім з легеньким поклоном мовив:
– Сва з тя[105], Сивере! Кожен птах повертається туди, де вилупився з яйця; що вже там про людину казати. Потрібно Богам пожертву скласти: маєш їм дякувати за ласку.
"Звідки він усе знає?! – у Паоло аж холодок пробіг поза шкірою, проте він твердо відповів:
– Християнин я єсмь – вірую в єдиного Бога. Віра моя...
– Знаю! – перебив волхв Паоло. – Токмо скажи мені тоді: пощо ж повернувся назад?
– Тут дідизна моя і отчина: хочу смерть свою біля рідних могил зустріти...
– Це правда: тут дідизна твоя і отчина! – голос волхва став суворим: – І вони по Праві тобі належать: такий покон, що дали нам Боги та пращури-старотці! – з притиском вів він далі. – Та лише тоді прийме тебе рідна земля, як шануватимеш Богів наших і пращурів своїх: вони ж бо, суть – одне ціле!
Запала мовчанка. Нарешті, пересиливши себе, Паоло з належною повагою запитав:
– Як звати тебе, волше?
– Шамро – коротко відповів волхв і рушив далі.
Усе життя роду, мов діжа обручами, скріплене поконом. Легко і просто жити тому, хто діє так, як велить він. Але варто комусь відступитися від нього, чи від власного роду-племені – і кара Божа не забариться, настигне порушника.
Покинувши свого часу рід, Сивер, немов той пуцьвірінок, що голим випав з горобиного гнізда, опинився у злому, холодному, байдужому та ворожому світі, де щоденно чигала на нього небезпека або й смерть. У тому світі замість покону панували закони – не те, що слід робити людині, аби по Кону жити, а те, що буде їй карою, коли вона Кон переступить. Він би ніколи там не вижив, якби не зумів швидко до тих законів прилаштовуватися; швидше за все, з його однолітків-родаків те навряд чи кому вдалося б взагалі.
Ніколи над цим не замислюючись, він вважав, що живе так, як те і має бути, аж доки його життєва дорога не перетнулася з Трифілієм. Саме коли Сиверові набридло жити, коли смерть для його стомленої душі видавалася порятунком, саме тоді Трифілій розповів йому про Єзуса. Диво, що сталося тоді із Сивером, коли осоружний світ перевернувся раптом у його очах і замість мороку пітьми з-за хмар блиснув промінчик сонця, повернуло до нього і радість життя, і бажання йти далі.
У тому світі, де він донедавна знаходився, його нова віра давала йому і сили, і, що головне, опору, котрої потребувала душа. Та ось колишній пуцьвірінок, повернувся до рідного гнізда дорослим, опереним птахом і відчув, що тепер він уже тут, попри теплу першу зустріч зі своїми родовичами, є чужим, не таким, як усі.
Те, що йому згадувалося, що гріло його спогадами, а останніми літами так манило до себе, – усе те виявилося ледь не оманою: прагнув зустрічі зі своїми браттями, найближчими родовичами, а виявилося, що так і залишився самотнім, знову одинаком на усьому білому світі; хоча й тут його дідизна і отчина, а от нині не має де й голову прихилити, не те, що зиму пережити.
Усі ті чужі закони, не покон, про котрий йому, зовсім малому ще, уперше розповідав Рожден, а закони, по яким він жив два десятиліття в далеких землях і той новий закон, що йому дав Трифілій – усі вони не годилися для цього ось життя, життя, яким стільки літ, та що там літ – поколінь!, жив його власний рід, племя його. Покон – це те, як треба жити. Закон – це те, чого не можна робити. Начебто, і невелика різниця, та тільки ледь не прірва між ними.
Чужим, незрозумілим для родовичів було б його нове ім'я і тим більше – його віра. Він лише оце зараз почав з відчаєм усе більше і більше усвідомлювати, що не зможе заново вжитися у рід не як Сивер, онук Жадана і син Рождена, а як Паоло-християнин, людина нізвідки, без свого роду-племені.
Серед ромеїв і потім, в Ломбардії, він був чужим, язичником, бо усі навколо вірували в Христа, себто Єзуса, йому ж не було жодної можливості звернутися там до своїх Богів (а інших він і не знав), попросити їх про підтримку; до того ж, через свою самотність після втрати Фрейвара ще й власне життя стало тоді для нього не вартим нічого. Так само собою сталося, швидше за все, через ту важку рану, через його тілесну неміч, що не маючи змоги хоч до когось прихилитися, але відчуваючи в тому непереборну потребу душі, він прихилився до Єзуса і той прийняв його у свої обійми, не відштовхнув чужинця, варвара. То було справжнє диво, бо він раптом став своїм серед зовсім ще недавно чужих йому людей і це дало сили не лише жити, але й бажати: повернутися в рідні землі, до власного роду, наприклад.
Доки він жив у монастирі, Паоло здавалося, що після його хрещення у світі між усіма людьми запанувала братня любов, і що відтепер буде так завжди. Нині він уже не пригадав би, якби й захотів, чому так сильно потягло його після хрещення на рідну землю; мабуть, гадалося йому, що увесь світ змінився разом із ним і дивлячись на взаємини між монахами-бенедиктинцями[106] в монастирі, необоримо захотілося повернутися до власних своїх родовичів: лише там він знав колись таке ж тепло, що проливалося тоді на нього від рідних людей – діда, прабаби, отця і матінки, братів та сестер. Повертаючись з протилежного кінця світу, він дві зими й літо прожив у Києві: зустрівся там йому древоділ Тихота, брат у Христі Петро, дав притулок у власній хижі, навчив топором прокорм собі добувати – разом тереми та стіни зводили; з ним і до церкви ходив купно з іншими киянами і ще більше стверджувався в думці, що світ змінився разом із його хрещенням і все, що було в його житті до того, то лише сон.
Та варто було покинути Київ, від'їхати від нього, щоб зрозуміти: з кожною верстою віддаляючись від церкви, він не по власній волі віддалявся від Єзуса; навзамін назустріч йому рухалося те життя, до якого він хоча й прагнув, але з яким порвав давним-давно. Воно заповнювало тепер усе навколо, не залишаючи місця для того, чим ще зовсім недавно жив Паоло. Лише у його серці і мав прихисток Єзус, а в навколишньому світі... ні, тут, мабуть, Його не було. І виходило нині, як не крути: він, Паоло, знову самотній, один такий на цілому світі, знову нікому не зрозумілий і усім чужий. Пес, що ганяється за власним хвостом і ніколи його не наздожене...
Він навіть не помітив за роздумами, як дістався старого городища, де вони так недовго жили колись великою сім'єю. Місцями згорілий, місцями струхлявілий частокол де-не-де ще стояв, стояли ще поодинокі дубові стовпи і горожі їхнього двору, але воріт не було, певно, хтось знайшов їм краще місце. Так само, як воріт, не було і дверей у чотирьох їхніх хижах, покрівля яких провалилася та й усе покинуте дворище так само, як і спалене городище в межах своїх стін, поросло кущами малини вперемішку з бузиною, сосновим молодняком і крушиною, навіть кілька сосен, що виросли вже доволі високими з занесеного вітром чи птахами насіння, виглядали тут більш доречними, аніж напіврозвалене людське житло. Паоло трохи потовкся надворі і, так і не наважившись, аби не будити важких споминів, зазирнути всередину котрогось із жител, вийшов за стіну. На схід від городища на сосновому узліссі у кілька рядів починалися могили роду, а за ними простерся сосновий бір. Прямо навпроти городища під високим, проте, пологим піщаним берегом лежала деснянська протока Короп, трохи одесну, на згині русла, жовтів перемитим піском плес – отам переплив він колись із конем протоку, щоб на довгі літа щезнути з цього світу...
Паоло, огинаючи покинуте городище, завернув до лісу: тут була рівна, вкрита негустою шовковистою травичкою, невелика площина; ближче до стіни вона де-не-де поросла молодими берізками, під котрими травичка була вже інша – ріденька, не соковита, зате поза її межами, там, куди діставала навесні прибутна[107] вода, там трава була густою та високою.