Я тут живу гірше, ніж у таборових бараках, — попереджає він і вводить у фанерний мізерний будиночок із недокінченими стінами, без водотягу, без устаткування… якась допотопна залізна пічка стоїть… — Це тут стало ліпше, — продовжує о. Сивенький, — а вже було так, що через тоненькі стіни вітер гуляв по хаті й розкидав парохіяльні папери на столі. Я пооббивав, ось бачите, стіни плястером — "джіпраком", і хоч від вітру вже можна сховатися. Але я тут не все тримаюся. Маю ще чотири місії, все в роз'їздах.
Почувши, що я шукаю динозаврів, о. Сивенький подумав.
— Я й сам ще не бачив цих Бед Лендс, як слід. Але ми ось підемо до сусідів, вони тут давно живуть, може щось почуємо.
До сусідів було три хвилини ходу, якраз досить, щоб зорієнтуватися. Ми йдемо до колишнього лідера тутешніх червоних, тепер розчарованого в "світових ідеях", до голови місцевої Ліги Визволення України. Шахтар із професії. Тепер на пенсії. Жінка й діти працюють, а він провадить господарство. Дуже очитаний чоловік. Він через читання та участь у організаційних працях так високої себе підтягнув, що переріс своїх ровесників, А має освіту всього за четверту клясу народньої школи… Знайомтеся, це пан Петро Ґута!
— Ви нам дайте кави, — по-родинному попросив отець, вже прийнявши на себе ролю мого опікуна. Взагалі, я ось від якого часу та все під опікою отців. їхала до Келґарі під опікою о. Хрустатаки, православного священика, а тепер ось греко-католицький заопікувався.
Ми з паном Ґутою повели перші ознайомлювальні розмови, а о. Сивенький уже пішов дзвонити кудись телефоном. Потім ми пішли в літню кухню, що була в мініятюрному подвір'ячку, обсадженому квітами.
Таке все іграшкове, малесеньке тут. Домики всі збиті з фанери, мабуть, на живу нитку зліплені. Усередині в хаті є все, як і в місті, — вода холодно-гаряча, холодильник, ще й м'які меблі у вітальні, ще й килими. Але зовні! Чого це тут така біднота вилазить наверх? Цю злиденність халабудок прикрашують тільки рясно насаджені квіти. Але не всюди. Інші хати потопають у бур'янах.
— Оце, де ви бачите квітки, городці, то знайте, що тут живуть наші українці, — пояснює мені о. Сивенький. — Де поросло лопухами, там живуть англійці, айриші. Вони не люблять працювати біля хати. Тут майже весь Нью-Кестл — українці. Але все це комуністи. Є лише кілька родин, з якими можна знайти спільну мову.
А злиденні ці будинки тому, що ніхто тут не хоче гарних будинків будувати. Шахтарі живуть в непевності.. Копальні вугілля часто замикаються, наполовину невикористані, а в такій дірі ніхто гарного будинку не купить.
Ми за кавою розмовляємо, я дуже скоро освоююся, бо ця таборово-похідна обстанова для мене звичніша, ніж важка солідність люксусових мешкань з модерними витівками. З паном Ґутою легко розмовляти, він анітрохи не дивується, що я, людина з того краю континенту, забилася в Нью-Кестл і хочу бачити таке, що нікого тут не цікавить. Признатися, і він ніколи не був там, де розкопували динозавра, хоч і чув щось таке. Але велике враження справляє на нього те, що в нью-йоркському Природничому музеї стоять кістяки динозаврів із табличками "Дромгелер, Алберта". В очах у нього починає пробиватися така ж повага до науки, яку я бачила у нашого селянина в Україні, і якої не спостерегла у келґарійських дядьків.
Мій опікун знову зник, знову говорить десь телефоном, а за хвилину події розгортаються з кінематографічною швидкістю.
— Там уже нас чекає авто, ходімо! Знайомтеся, це ваш земляк, українець із Басарабії, містер Майк Робінський. Містер Робінсон, чи ви не знаєте, де тут влітку розкопували цього динозавра?
Містер Робінський, що перевернув своє прізвище на Робінсона, відновив українську мову лише недавно, а саме з появою новоприбулих. Він приїхав до Канади, як було йому п'ятнадцять років. Відбуваючи військову службу в Англії, він знайшов там собі дівчину з Велзу, протестантку, і привіз її до Канади. Син його недавно оженився з полькою римо-католичкою, а вінчав їх о. Сивенький греко-католицьким обрядом, хоч сам містер Робінсон охрищений православним. Оце такі ступні споріднення забезпечують дружбу між містерам Робінсоном та о. Сивеньким, і вже як хто подбає про священика, то це містер Робінсон. Протягом п'ятьох років він безінтересовно випрошує в копальнях вугілля для священика та привозить своїм тягаровим автом по кілька разів на зиму.
Отже, містер Робінсон каже, що все тут — Бед Лендс, а оце саме й їде він у один бік цих Бед Лендс, до шахтарського містечка Іст Кулі.
— Хочу побачити сина, він там працює, та й ще деякі справи маю там.
Ну, чи не щастить мені шалено? Лише пів години тому я ламала собі голову, як вхопити цю зачаровану країну на плівку зору, а тепер уже сиджу межи хорошими людьми, поруч старожила-українця добродушної вдачі та під опікою о. Сивенького. Розмова розмотується з клубка, я входжу в саме осереддя родинного та місцевого життя.
Ми проскакуємо Дромгелер. Їдемо вздовж ріки Ред Дір і заглиблюємося в Бед Лендс. У безпардонному безпорядку розкривається перед нами панорама ярів, горбів, гір, усічених пірамід, могил, — все що чорне, глинясто-біле, червоне. А попід цим хаосом ростуть родини глиняних грибків із гарними шапочками.
Містер Робінсон чудово знає, чого мені треба. Зупиняє своє авто якраз біля величезних таких "грибів". Товстий стовбур "гриба" накритий шапкою. Під ним людина — тільки кузка. Це гори, а форму гриба вивітрили вітри! Звуться ці "гриби" "гуду". І вони не гляняні, як спочатку здавалося, а з твердого мінералу, що зветься бентоніт і не піддається ерозії.
Як містер Робінсон показав приклад, що можна по цих горах теребкатися, а вони не обсипаються та не обвалюються, то й я подряпалася до "гриба", он саме до того, що на шапочці має чобота. Та воно тверде, як камінь, цей бентоніт, або мильна глина, розчин вулканічного пилу й попелу. Кажуть, індіяни вживали його, як мило, а тепер він вживається в промисловості, зокрема при відчищуванні нафти.
Не тільки гриби бачимо ми навколо, себе, але множество інших кручених фігур, як тільки в'їхали в Бед Лендс. Місцями ці фігури видаються лапами велетенського мамута, іноді кучерявою пінкою морського припливу. Часом — цікавими гномиками, що посідали в рядок у своїх каптуриках, позавішувались під горами і показують нам язики. Найбільше ж є грибків, родин опеньок, сказати б… Але ці грибища уродили нівроку!
Містер Робінсон з насолодою порпається під ногами, він зовсім не поспішає побачити свого сина. Він підносить чималу пласку каменюку.
— Мені здається, що це — скам'яніла лопатка мамута, — каже він, пильно розглядаючи. — Я її візьму, віднесу до музею.
Еге-ге! Я дивлюся й собі під ноги, а там цілі скарби. Скам'яніле дерево, уламки більші й менші. Греби, скільки хочеш. Структура й колір його збереглися, а субстанція замінилася на камінь. На камінь воно й неподібне, але важке як камінь, і не кришиться. То це тут колись буяв ліс?
Широка ця долина Червоного Оленя. Погані Землі розтягнулися на 200 миль завдовшки, з розгалуженнями, рукавами-ярами у всі боки. Ярі тут тягнуться милями. Повноводна колись ріка прорила оцю долину, вимила все, що можна було; вітри вивітрили, залишили ці химерні гори, горби та могили… і безмежні можливості для експлуатації та наукових дослідів. Сотні динозаврів, шестидесяти різних порід і видів тут розгубили свої кістки, а ще тисячі заховані під шарами нерозмитого ґрунту, на якому тепер сіють першорядну пшеницю, де відкрили поклади нафти і природнього, газу. Гори ці повні кам'яного вугілля. Так багато його тут є, що компанії-власники не використовують до кінця копалень — поексплуатувавши шахту, закидають її. Не зацікавлені. Особливо ж тепер, коли Алберта стала найбагатшим у Брітійській імперії джерелом нафти. Може й зовсім закинуть це дромгелерське вугілля? Ось горить воно у надрах, а ніхто не звертає уваги.
Себто як це горить вугілля?
Та горить же ж! Ось ці червонаві гори — це вже перегоріле вугілля, має воно вигляд побитої цегли і ніколи не промокає. Ми його возимо до Келґарі, ним посипають доріжки перед домами, спортові майдани, різні інші площі.
Я пригадую. Так, дуже ефектно виглядають ті червоні майдани і доріжки.
Ми товчемося вже саме на такому червонавому горбі. Всі троє ми захопилися геологією й палеонтологією, вишукуємо скам'янілості, а крім того я побачила ще й кактуса. В Канаді, де вже видно відблиски північного сяйва, ростуть кактуси?
Та дивіться ж, їх тут повно росте! Це, мабуть, звироднілі нащадки мезозойської доби, тих лісів-гігантів, що з них тепер зробилося кам'яне вугілля. Вони свою живучість зберегли і пронесли через сотні мільйонів років, щороку відроджуються вони на теплі своїх предків. То що, а хіба знані нам ящурки не являються також нащадками динозаврів?
Але містерові Робінсонові все таки треба їхати шукати сина — і ми котимо далі, повз закинуті шахти, повз діючі конструкції. Переїжджаємо залізницю, мости. Селища Роздейл та Камрія — ще з меншими домиками за ті в Нью-Кестл. Хатки приліпитися в горах, — сміливі хатки, бо тут же навіть воду нелегко добути. А все навколо — похмуро маєстатичне, гори не зеленіють, тільки виграють химерністю, що її накрутила колись широченна доісторична ріка. Дивно тільки, до чого тут цей зерновий елеватор при залізниці, тут же нема ніякої рослинности?
І раптом… виїхали ми з чорної похмурої долини вгору — де й поділася пекельна панорама? Навколо — рівні степи, засіяні буйною жовтою пшеницею. А про Бед Лендс і уяви нема. То був сон.
Нам випадає переїхати через залізничні рейки, а там саме працює група робітників. Отець Сивенький відразу заглядів знайомого, перегукується з ним. Але решта робітників повідверталися, вороже мовчать, на привітання не відповідають.
— Це все — українці, але вони всі — комуністи. Вони вірять, що в Совєтському Союзі робітникам дуже добре, що там — робітнича влада. Про мене вони кажуть, що я сію опіюм для народу. Мене вони так ненавидять, що як зустріне котрий із них мене, то візьме та й сплюне.
Приємна парафія! Але о. Сивенький каже це з усмішкою. Діти! Спантеличені люди із мрією. Почасти, самі компанії винні, що тут розвівся такий комунізм. Вони дуже визискували робітників, юнії тут не було, платня була мізерна, робочий день тут був довгогодинний.