Золотий плуг

Гуменна Докія

Докія Гуменна

Золотий плуг

Розділ 1

1

Не знаєш, яку тему взяти? Та ось вона перед тобою.

"… В той час, як цар Кіяксар почав облогу асирійського міста Ніневїї, численна орда скитів під проводом князя Мадія, сина Прототієвого, вдерлася в Азію, переслідуючи кіммерійців, вигнаних із Европи, і ввійшла на територію Мідії…"

Микола Мадій, студент останнього курсу київського університету, і Мадій, скитський ватаг, що звоював Ніневію 614-го року до нашої ери… Вже сама пікантність такого співставлення приваблює. І хоч Микола в цю хвилину нічогісінько не знає про скитів, крім звичайних загальників, проте він, перелистучи Геродотову "Історію" і наскочивши на своє прізвище, вже ладен узяти собі за тему дипломної праці цього скита-Мадія. А справді!... Може предка?

Легко сказати. Але з чого почати? Та втім "предок" Мадій не на жарт зацікавив Миколу. Не зчувся, як уже й втонув у Геродоті. Перед очима проходили образи України двох з половиною тисяч років тому, якісь дивні звичаї людей, що могли бути й нашими предками, що справді жили на цій самій землі, їли з неї хліб і пили з її рік воду. Образи виникали й пливли перед очима… але й не витримували зелених тіней абажурів великої залі, розпливалися.

Він підняв очі і…

2

Учора Гаїна думала: сили мої великі, доля моя відмінна, не така, як у всіх. З дитинства свідомість: я не така, як інші, особлива, — я й не матиму долі, подібної до інших. І в цьому черпала свою силу.

А сьогодні… Наче й думки ті самі, та проте вони інші, безрадісні. Все здається нікчемним. Талант — він у неї маленький. Знання — вони бідні. Життьовости — ніякої. Успіхів — ні в чому. Скільки не пише — творів її не приймають. Ні, не вдам так, як вони хочуть! Жіночого лукавства — ні на шаг, особливо тоді, як Гаїна втягається в орбіту кохання. Але основне ж не кохання, а бажання творити. І свідомість, що не вийшло з Гаїни творчої індивідуальности, свідомість ця її вбиває.

Тільки ж... огидне все штучне. Чого викликати штучно смерть, як вона сама прийде? Чого тікати від неї, коли вона неуникненна? Правда, таке її життя більше подібне на повільне вмирання. Скільки ще років вмиратиме так Гаїна із пусткою в душі?

Оця нежиттьовість, нездібність заробити собі на щодень позбавляє Гаїйу зміни: подорожей, чи хоч би театру, — щоб розвіяти монотонію і цей супровід її, такі думки. Оця загнаність у безвихідь, що з неї ніхто не виведе! Вивели б нові краєвиди, яскраві вражіння, та ба! У злиднях усе недоступне. Гаїниного бажання працювати із словом нікому не треба…

І от Гаїна повинна напружити всю гнучкість своєї думки, щоб не стояти перед цією похмурою стіною без-виходу. Як нема смерти, то треба якось човпти. Може це не більшовицький спосіб думання — вона іншого вигадати не може...

Гаїни — дві. Одна живе, страждає, падає від ударів і гіркот, грузне все нижче й нижче в твань неуспіхів, плаче від нездійснення бажань. Друга ж — все те спостерігає. Коли з ким іншим трапляється біда — хіба мені так само пекучо боляче? Ні, я тільки співчуваю, а сама гостроти болю не переживаю. Так оцей "хтось інший" і с та перша я. А справжня непроймальна, непроникнен-на болям — не ця мала Гаїна, що корчиться в різнород-них емоціях. Справжня розглядає цю бідну першу, як би розглядала ще й інших довкола. Ну, ось так, як тут у книгозбірні розглядаєш: галерії студентів з різних вузів… дівчат, що вдають дуже зачитаних... моржові вуса, що глибокодумно перегортають по десять книжок заразом… А ось іще одна: в картатому пальті, особа сіро-негарна, невиразна, невідомого фаху й зайняття. Друга Гаїна вїд цього не страждає. Вона тільки зацікавлена. Подивимось, подивимось, до чого ж доведе тебе твоя натура! А що ж їй зосталось робити, коли навкруги крах, а жити ще, видко, довгі роки?

Тепер, — думає собі Гаїна, — записуватиму в цей зошит переживання останніх днів. Багато чого уплило за водою, але ж пишеться це для себе, а мені початок відомий…

3

Так, не виходячи із книгозбірні, подорожує Микола Мадій разом з Геродотом по краях Північного Причорномор’я, гостює у різних племен і одного разу забрів до Гіпербореї. Що воно за країна така — щаслива вітчизна богів? Люди там не знають хвороб і війни, вони праведні і не бояться помсти Немезіди. Гіперборейські дівчата, у вінках із золотого лавру, співають хором пісень. Лебеді прилітають і замітають своїми крильми долівку храму Аполлона, бо це ж тут його батьківщина. А потім ті лебеді й самі прилучаються до хору та так же ж удатно, що з того не витворюється ніякого дисонансу. Аполлон щороку приїздить у свою милу Гіперборею в колісниці, запряженій білими лебедями, із далекого Делосу. Делосці-греки збудували йому пишний храм, а він і храм той відвіз до Гіпербореї! Що воно за Гіперборея така?

Що воно за країна така поза вітрами? Де це росте дика маслина й золота пшениця? Маслину приніс Геракл до Геллади із Гіпербореї, а пшеничні початки-ко-лоски щороку приносили гіперборейські дівчата до Делосу в дар Аполлонові й сестрі його Артеміді. "Дари ці, жертвоприношення, загорнені у пшеничну солому, висилали гіперборейці до Делосу, де були боги й патрони цього міста, Аполлон і Артеміда. Перші дари від гіперборейців принесли дві дівчини, Гіпероха і Ляодіка... Велику шану віддавали їм у Делосі… "Я сам знаю, — каже ще Геродот, — такий звичай серед жінок Тракії та Пеонії. Вони в своїй жертві царственній Артеміді завжди приносять пшеничні колоски із своїми дарами. З мого власного досвіду я можу ствердити, що так воно є".

Миколі примерещилися безмежні простори-лани жовтої пшениці, хвилі-брижі на них, мариво над ними, — наче невидний вогонь горить… То це й дві з половиною тисячі років так воно було, що найвиразніший символ чорноземлі — пшеничне колосся? Крізь мариво казковости й леґенди прозирає мирний хліборобський нарід у країні Позавітрами, вище Скитії... Вдивившись у те мариво, побачив крізь нього дівчат-жриць… Вийшовши з Гіпербореї, вони перейшли через Скитію на захід, дійшли до Адріятики, а звідти на південь до міст Греції, аж поки не дісталися до Делосу...

Він сполошив помахом вій це видиво, але на своє зчу-довання — не все. Частина марива явно й матеріяльно сиділа в читальній залі книгозбірні, так трохи навскоси від нього, й читала книжку. Він впізнав її. Це була Ляодіка. Чистий клясичний профіль, суворо зімкнуті уста з малими виразними вигинцями і пшенична хмара волосся над високим чолом.

4

Ми такі маленькі й безсилі перед стихією кохання!

Сильна своєю незалежністю, зневажаючи весь цей прилизаний світ навколо, йде Гаїна просторим, убраним у мармури та пальми, вестибюлем угору до читальної залі книгозбірні. Цей світ її не обходить.

Нехай дивляться на її вбивчо-убоге вбрання, нехай думають, що вона така ж сита, як вони… Ось оцей із вилизаним проділем, оцей із сніговим комірцем, оцей... Оцей, що уважно приглядається — може до її пальта влітку? — цей зовсім уже підніс у ній хвилю протесту. Яке їм діло? Так, до неї, з її нудьгою, що облягла душу мороком, що посипала все мертвущим попелом…

Читальна заля сьогодні майже порожня, лише зрідка сидять у фотелях читачі, тихо шерехотять де-не-де листки розрізуваної книжки. Світло лине із скляного даху, з величезних вікон. Затишність і сумирність обняли Гаїну. Так, тільки тут, тільки тут опадають кліщі шаленої нудьги, на якийсь час.

Раптом — вся задумана, втихомирена, роз’яснена, далека думкою від цього місця — Гаїна стенулася. Хтось їй перешкодив бути у власному світі. Чи щось?

Ні, нічого не сталося. Їй просто треба відпружитися. Пішла до полиць із енциклопедіями, щоб розвіятися. Гаїні сьогодні поспішати нема куди, вона чудово й страшно одна в цьому світі.

Це серпень і тому людей у книгозбірні мало. Якісь учительки, підготовляють шкільні програми на осінь. Якісь науковці... Хто ж той мугиряка? У білому комірці, їз штучно закучерявленою чуприною і навіть із правильно оформленими рисами, — а таки мугиряка. Він весь час пасе її очима, а Гаїна не хоче цього помічати. Якийсь технік, мабуть... Так і видно по безвиразі очей. Це, мабуть, із тих, що "Мадам Бровари" не читали, а "Адісеї" якоїсь там то й увічі не бачили...

Гаїна вернулась на своє місце й намоглася зосередитися. Все ж — нікого нема такого щасливого, як вона. Може ходити собі в книгозбірню, вибирати яку хоче книжку, будувати навколо себе свою атмосферу. А...

А-ах… Сліпучий промінь раптом прорізав довколишній морок нудьги й затопим Гаїиине серце потоками сяючого щастя. Це сталося м ту коротку мить, як Гаїна ненароком озирнулася і зустрілася із чиїмось незвичайним, багатим емоціодумками і замріяно-зачарованим її красою поглядом. Проте, цей вловлений ненавмисне і зненацька відданий чар подіяв так, що чарівник зразу ж і зібрався, й вийшов. Поки Гаїна опам’яталася, там позаду було вже порожне місце.

5

Трамвай на хвилину спинився біля книгозбірні і всмоктав у своє горло натовп та разом і Миколу Мадія. Досада його ще не пройшла, досада, змішана із соромом. Він занадто захопився.

Вона, та сліпуча красуня у картатому пальті, що її вже знає давно Микола з вигляду, та Ляодіка із пшеничними колосками, перешкоджає тепер йому милуватися нею. Поки не знала своєї влади над ним, вона приходила із виглядом жриці-священнодійниці повз нього, сідала, розгортала книжку й зошита, — а він заспокоювався. Як її не було, — однак увесь час чекав її появи. Приходила — і не знала, що комусь справляє свято.

Він і не квапився довідуватися, хто вона. Не квапився звернути на себе увагу, боявся навіть цього. Вона ж випливла з маривної казкової щасливої країни богів, з країни, що й місця її на мапі жоден вчений ще не встановив, із Гіпербореї. І так те мариво розвіяти?

Та й от одного пам’ятного дня почалася страшна напруга іх сердець. Треба ж було їй озирнутися!

Три дні він не приходив. Потім не встояв.

Може вона вже забула? Щось було у цьому всьому таке, що не дозволяло порушувати дотеперішнього етапу. Чи ця досконала краса лякала, чи боявся розчару-иання, чи... згубити те право милуватися нею, що собі иже присвоїв?

Вона сиділа на свойому звичайному місці. Микола н же знайшов своє, згідно з числом вхідного нумерка — і це прийшлось якраз навпроти неї. Читав-читав, очей не підводив.

1 2 3 4 5 6 7