Відтак він махає рукою в бік охоронців. Один іде попереду, Путін похнюплено – за ним, другий охоронець замикає стрій. Знову таке ж враження, що вони пройшли крізь стіну, бо дверей не видно.
Всі йдуть до виходу. Їхнього настрою я зрозуміти не можу. Лише з погляду Сергія Сергійовича, чи як там його насправді звати, усвідомлюю, що я і він приречені до страти.
– А вас, Тринадцятий, я попрошу залишитись.
Мені стає смішно, бо це нагадує знамениту фразу із відомого фільму "Сімнадцять миттєвостей весни". Тільки я не Штірліц, а той, хто доповідав Путіну про двійників, не Мюллер.
На мене дивляться, як на приреченого. Я намагаюся зберігати на обличчі олімпійський спокій, хоча всередині мене, здається, зараз вивергнеться вулкан.
23
– Іван Іванович.
Той, хто доповідав Путіну про двійників, подає мені руку. Міцно стискає мою. У нього веселі очі. Але думок годі прочитати.
Мабуть, бачить сумнів на моєму обличчі.
– Я справді Іван Іванович, – поспішає запевнити. – І прізвище в мене Іванов.
Мені легко з Івановим Іваном Івановичем, чи як там його насправді звуть. Розумію, що починається новий етап моєї гри з чоловіками у чорному.
– Що ж я маю з вами робити? – запитує Іванов Іван Іванович, чи як там його насправді звуть.
Здивовано дивлюсь на нього.
– Я мав завтра його, – киває в бік стіни, за якою зник Путін з охоронцями, – показати Володимирові Володимировичу. Ви сплутали нам усі карти.
– Покажете мене, – нахабно пропоную.
Іванов Іван Іванович, чи як там його насправді звати, усміхається. Ми приятелі, а не начальник і підлеглий.
– Ще рано. Говорити голосом Путіна мало.
Він натискає кнопку під столом. Далеко на дверях з'являється високий чоловік.
– Покличте, – робить паузу, – Сергія Сергійовича.
"Чи як там його насправді звуть", – хочу завершити фразу, але стримую себе.
За мить з'являється Сергій Сергійович, чи як там його насправді звуть, і йде до нас. Хочу прочитати в його очах ненависть до мене, але нічого подібного не бачу. Він дивиться кудись мимо, ніби не помічає мене.
– Я забираю в тебе Тринадцятого, – каже Іванов Іван Іванович, чи як там його насправді звуть.
Він підходить до Сергія Сергійовича, чи як там його насправді звуть, міцно тисне йому руку.
– Дякую за здібного учня. Завтра отримаєш новий екземпляр.
Я дивлюсь у спину Сергієві Сергійовичу, чи як там його насправді звуть, який іде до дверей. Так ось хто ми є для чоловіків у чорному. Екземпляри! А що я хотів? Щоби до нас ставились, як до людей? Ми ж лише двійники Путіна, яких мають використати за повною програмою. Використають – і викинуть. Все логічно. І чим чоловіки в чорному відрізняються від інших? Ми ж теж використовуємо людей, а потім викидаємо їх, коли вони стають нам непотрібними.
Услід за Івановим Іваном Івановичем, чи як там його насправді звуть, йду через бокові двері й заходжу до невеликого кабінетику. Повіяло чимось домашнім, а не службовим. Лише сейф у кутку псує обстановку. Іванов Іван Іванович, чи як там його насправді звати, дістає звідти пляшку, розливає горілку в склянки. На столі з'являються два яблука.
– Вибач, іншої закуски не маю, – каже Іванов Іван Іванович, чи як там його насправді звати.
Все зрозуміло. Доволі швидко він перейшов на "ти" і не скривився. Я ж для нього лише екземпляр, а не людина.
Наслідую його прикладу і випиваю склянку до дна. Ні тостів, ні цокання. Вгризаюсь зубами в яблуко. Солодке. Ледь паморочиться в голові. Просто давно не пив. І так багато відразу.
– Це повинен був тобі повідомити Сергій Сергійович, – каже Іванов Іван Іванович, чи як там його насправді звуть. – Вибач, що ця трагічна місія випала мені.
Що таке?
З'ясовується, що сьогодні вночі помер мій батько. Незабаром старому мало виповнитися сімдесят сім. Мій новий куратор співчуває мені й каже, що коли я маю бажання, то мене відвезуть на похорон батька. А потім без усякого переходу й не чекаючи відповіді, каже, що завтра починаються важливі практичні заняття, які приведуть мене до еліти світової політики. Я погано тямлю, що б це могло означати, а Іванов Іван Іванович, чи як там його насправді звуть, плете свої сіті. Його слова, немов важкі краплини води, падають мені на тім'ячко, і я з нетерпінням чекаю того часу, коли закінчиться ця екзекуція. З його слів я роблю висновок, що, звичайно, можу поїхати на похорон батька, але повинен розуміти, що державні інтереси слід ставити вище сімейних. Зрештою як я з обличчям Путіна виглядатиму в батьковій хрущовці? Здається, це сказав уже я, а не Іванов Іван Іванович, чи як там його насправді звуть. З'ясовується, що зректися можна навіть мертвих – і легше, ніж живих.
Ми підписали смертний вирок пляшці, кожний доїв своє яблуко – і вже охоронці ведуть мене до мого готельного номеру. Я єхидно посміхаюсь. Він мені співчуває. Кому? Екземпляру?
24
Стосунки з батьком у мене були погані, а в останні роки його життя, коли я всерйоз захопився Василиною, то взагалі ніякі. Я радше був маминим синочком, ніж татовим.
Зараз я взагалі нічого не міг згадати про батька, тим більше коли Іванов Іван Іванович, чи як там його насправді звали, сказав, що завтра маю приступити до виконання важливого практичного завдання. Це вам не суха теорія чи секс з учителькою. Чесно кажучи, я зараз не міг визначити, з ким мені було краще, – з тією, що схожа на Василину, чи ось з цією учителькою, впевненою, що займалася сексом із самим Путіним.
Мама вмерла, коли мені було двадцять шість. Тато ще більше віддалився від мене, а я – від нього. Він жив у двокімнатній хрущовці на околиці нашого містечка, зійшовся з якоюсь жінкою. Я бачив її двічі чи тричі. Вона була огрядною, вищою за батька і страшенно матюкалася. Тато був інтелігентом, і я гадав, як він міг поєднати своє життя з цією жінкою.
Практичне заняття уявлялося наступним чином. Мене ставитимуть у ситуації, в які щодня потрапляє Путін, а я буду змушений щораз розв'язувати нову проблему. Це подобалось. Не потрібно зазубрювати те, що вкладали вчителі в мою бідну голівоньку. Очевидно, мої дії доведуть до автоматизму, щоби я міг, як то кажуть, самостійно орієнтуватися на місцевості, не чекаючи на підказку Іванова Івана Івановича, чи як там його насправді звали.
Я був у тата двічі в лікарні, коли у нього спочатку виявили інсульт, а потім інфаркт. Та жінка, казали, днювала і ночувала біля нього, але на мене дивилась, як на ворога народу. Я волів відкупитися грішми на лікування, ніж перебувати в її товаристві.
Згадав Сергія Сергійовича, чи як там його насправді звали, і мені стало трішки шкода цього чоловіка, ніби він був винен, що я потрапив до загребущих лап Іванова Івана Івановича, чи як там його насправді звали. Насправді я робив усе всупереч бажанням Сергія Сергійовича, чи як там його насправді звали, і завжди зчитував невдоволення на його обличчі. Але ж я знав, внутрішньо відчував, що рано чи пізно обжену на повороті свого куратора. Так і сталося.
Два роки тому померла жінка, яка знаходилася біля тата. Я телефонував йому декілька разів, запитував яка допомога йому потрібна, але з відповідей розумів, що він нічого від мене не потребує, а самі розмови дратують його. Знав, що декілька разів у нього була Вікторія. Коли запитував у неї, як там дідусь, вона відводила погляд і відбувалася загальними фразами. Так я розумів, що батько говорив про мене, і його слова були не на мою користь.
Я бачив перед очима Сьомого – такого ж Путіна, як я сам. Що, братчику, втер я тобі носа? Мною займається сам Іванов Іван Іванович, чи як там його насправді звати, а твій Віктор Вікторович, чи як там його насправді звати, є лише підлеглим мого куратора. Звичайно, злорадство переповнювало мене, бо я почав усвідомлювати, що переміг не лише Сьомого, а й того, який зображав Путіна на зустрічі з двійниками і так ганебно провалився завдяки мені. Завтра почне з'ясовуватися, чи зможу я бодай на практичних заняттях, а потім дійсно грати першу скрипку в цій складній грі чоловіків у чорному.
Ще декілька днів тому я хотів запитати у Сергія Сергійовича, чи як там його насправді звали, чи можу я зателефонувати батькові й привітати його з днем народження. Звичайно, як ця думка з'явилась у моїй бідній голівоньці, так відразу там і вмерла, бо я розумів, що назад дороги нема, і коли мені сказали забути про моє минуле життя, то й ніяких дзвінків до батька не могло бути. А те, що Іванов Іван Іванович, чи як там його насправді звали, запропонував відвезти мене на похорон батька, було звичайнісіньким випробуванням на лояльність до чоловіків у чорному. Я не потрапив у капкан і вийшов переможцем із цієї ситуації.
Тепер я остаточно переконався, що хочу бути не просто Першим у когорті двійників, а Путіним. Злидар хоче стати Принцом. І ви, чоловіки в чорному, самі мені допоможете в цьому. Я ще не знав, як проверну цю оборудку, але був упевнений, що мені вистачить снаги і хисту.
Засинаючи, я подумав про те, хто ж поховає батька. Можливо, Оксана з Вікторією? Чи їм допоможе в цьому Василина? Я їй розповідав про тата. Вона знала, де він живе. При цьому я робив маленьку похибку: якщо Оксана, Вікторія чи Василина ще живуть на білому світі. Зрештою, до їхнього життя чи не-життя я ставився ніби до нереального. Тепер усе для мене було зовсім іншим. Я хотів стати Путіним. Похорони батька виглядали дріб'язковими на цьому тлі.
25
Іванов Іван Іванович, чи як там його насправді звуть, вбиває мене відразу, без попередньої підготовки. Він каже, що через три дні в Росію прилітає президент однієї малюсінької африканської держави. Її унікальні корисні копалини потрібні нам для нових розробок військової техніки. В подробиці мене, звичайно, не посвячують. Роль Путіна на цій зустрічі виконуватиму я, бо у Володимира Володимировича є більш важливі справи.
Поки я трохи оговтуюсь, Іванов Іван Іванович, чи як там його насправді звуть, продовжує, що мене навчать декілька фраз французькою, хоча в школі й університеті я вчив англійську. За ці дні маю засвоїти основні правила дипломатичного етикету, чи як там це правильно називається. У них є класні спеціалісти, так що вимуштрують мене за повною програмою.
– А головне – по телевізору покажуть, – підкреслює Іванов Іван Іванович, чи як там його насправді звуть, пильно вдивляючись у мене.