У нього є люди, які уміють помогти, а у нас транспорт.
— Тату, нема потреби телефонувати, цю справу я полагоджу сама, — сумно відказала Віра.
— Якщо хочеш... якщо хочеш... — відповів батько, приглядаючись до ніби ображеної доні.
Так, цей раз образилась. Він міг би хоч зрідка відірватися від копальні, видобутку плянів і побути годину не головним інженером, а чоловіком своєї дружини і батьком дітей своїх. Поїхати на станцію і забрати хвору матір Віра вважала батьковим обов'язком; батько ж мав іншу думку. Копальня для нього — як для дикого звіра залізна клітка, опинитися за гратами не можна. На те клітку й споруджено, щоб там щось сиділо.
В цей час задзеленчав один з трьох телефонів, що отаркою збилися на кінці столу. Юліян Адріянович підніс слухавку до вуха і, щось почувши, рвучко схопився на ноги.
— Вибач, Віро, я кваплюся. Мене кличуть до копальні.
Віра повільно вийшла в приймальню, де біля оббитих цератою дверей сиділа за друкарською машинкою батькова секретарка Галя, вродлива, з великими добрими очима, колишня Вірина співучениця і приятелька. Погомонівши з нею, пригнічена Віра пішла до Миколи, щоб разом з ним поїхати на станцію.
Незабаром вони вже ввійшли до вокзалу, де стомлені люди сиділи на своїх лантухах, скринях, лавках — де тільки дозволяли вимогливі доглядачі порядку.
Віра звернулася за допомогою до чергового станції, молодого службовця в червоному картузі й новенькому мундирі. Черговий глянув на телеграму, потім на Віру, і на його обличчі розквітла усмішка.
— Я вас, Віро, не пізнав. Може пам'ятаєте мене, я кидав списи на районовій олімпіяді. Ми з вами перші місця зайняли.
— Аякже, пам'ятаю...
На безлюдному пероні сновигало кілька залізничників та рипів чобітьми міліціонер. За станційними вогнями починалася безмежна прірва темряви, ніби там кінчався світ.
Довгождана година приближалася. Пасажири виходили назустріч світлим очам машини. Микола з Вірою заходилися шукати хвору Ольгу Павлівну. Десять карбованців допомогли їм; кондуктор негайно повів їх до хворої.
Ольга Павлівна сиділа, схилившись на саквояж. Побачивши своїх рятівників, спробувала підвестися.
— Я дуже хвора, — на виправдання казала вона ледь чутним голосом.
Дорогою Ольга Павлівна мовчала, щось заважало їй дихати.
На приїзд Ольги Павлівни чекали Юліян Адріянович, Санька і лікар Сергій Сергійович. При огляді хворої виявилося, що Ольга Павлівна мала незаперечні ознаки черевного тифу. Усі члени родини запитливо дивилися на лікаря.
— Серце в Ольги Павлівни міцне — вона витримає. До того ж у горлівській лікарні Ользі Павлівні приділятимуть виняткову увагу.
Присутні зрозуміли, що лікар бентежиться, бо має на те підставу.
Раптом тишу порушила служниця Санька. Вона тримала кінець свого фартуха й витирала сльози.
Сергіє Сергійовичу, — розпачливо мовила вона. — Не беріть від нас Ольгу Павлівну, лікуйте її тут, ми з Вірою будемо доглядати якнайкраще. Ми не заразимося... У лікарні Ольга Павлівна загине... В неї таке ж добре серце, таке добре... — ледь стримувала себе Санька.
— Сергіє Сергійовичу, — підтримала служницю Віра, — навіщо маму везти до лікарні? Якщо на перешкоді стоять якісь формальності, то ми з татом дамо вам писемне зобов'язання, пов'язане з недугою.
Лікар не відважувався на таку пропозицію вже тому, що на випадок невидужання хворої, на нього будуть дивитися як на винуватця. Краще, щоб усе відбулося в горлівській лікарні. Але треба рахуватися з обставинами.
Ольгу Павлівну залишили вдома.
* * *
Хворобливе марення не давало Ользі Павлівні спокою. То вона бачила себе малою дівчинкою, з ще меншим братіком Захарком, то кам'яну стіну, ніким не муровану, створену самим Богом. Між величезними брилами каменю де-не-де чорніють щілини, порослі кущами покрученого чагарника та колючим бур'яном. На горі височіють мури турецької фортеці з вежами, з бійницями, щоб звідти стріляти на тих, хто наважиться заволодіти цим місцем.
Давно вже немає турків у фортеці, натомість оселилися там чорні душі злих людей. Звідти ночами літають вони до міста, щоб добрим людям чинити капості. Про все це діти вже довідалися. А про те, що чорні душі у фортеці тримають у себе їхню маму, діти самі здогадалися. Знали достеменно, інакше де ж їй бути? Не було іншої ради, як видертися по стіні до фортеці й забрати звідти маму додому.
Хапалися руками за чагарник, за бур'ян, ногами шукали опертя в нерівності каменю й підіймалися все вище й вище, щоб цілком виснажившись, скотитися. Боліли на тілі рани, але не плакали, бо рятували маму. Відпочивши, діти знову дерлися на стіну.
Коли Ольга Павлівна приходила до свідомости, їй здавалося, що нема можливости видертись з провалля. Але при чому тут Захарко? Невже він ще існує на цьому світі?.. Потім марення починалося знову — бачила, що біля її ліжка сидить не Санька, а якась чужа жінка, світла, прозора, з голубими очима. Вона без сумніву була Олі й Захаркові за маму, тільки чомусь сумна й мовчазна, а ласкавість її й догідливість штучні. Звичайна працівниця органу державної безпеки, та ще й невправка...
Зникло й це видиво. Ольга Павлівна вже могла відрізнити ту далеку, знану в дитинстві няньку, від теперішньої Саньки, що ні на крок не відходила від ліжка. Ольга Павлівна ловила Саньчину руку, з вдячністю тулила до свого гарячого обличчя. Усе з'ясовується дуже просто: одна Санька уводила в життя маленьких сиріток Олю та Захарка — іншій припадає вивести на довшу життєву стежку.
Хто бачив Ольгу Павлівну, той не надіявся на її одужання. Від енергійної жінки залишився кістяк, обтягнений шкірою, та це не була ознака безнадійности. З бігом часу хворій покращало, з'явився апетит. У будинку головного інженера відчувалося свято. Зраділий лікар проголошував перемогу над смертю. Відвідувати хвору йшли усі, хто поважав і любив Ольгу Павлівну.
Поволі нудотні пахощі ліків вивітрювались, у кімнатах попросторішало й ніби посвітлішало; уже ніхто не розмовляв пошепки.
Надійшов день, коли Ольга Павлівна відчула сильне бажання рухатися, але треба було примирятися з обставинами й пристосовуватись до них слабому організмові. Вона квапила чоловіка дістати такий візок, щоб можна було пересуватись з кімнати до кімнати. Візка зробили теслярі; хоч не такого, як хотіла, та Ольга Павлівна була дуже вдячна й за цей. Тепер вона могла сидіти біля вікна й дивитись на подвір'я, покрите пухким килимом снігу. Попискуючи, з гілки на гілку перескакували барвисті синиці, а на стежці під будинком цвірінькали настовбурчені горобчики. Спостерігаючи красу природи, пригадуючи своє дитинство, вона відчула непереможну потребу помолитися...
Спокій починав Ольгу Павлівну дратувати. Санька перевезла її до передпокою, звідки видно головну вулицю селища і все, що там відбувається. В буденній заклопотаності один за одним тягнуться до копальні шахтарі, жінки з кошиками ідуть до крамниць; з відрами йдуть по воду до водогінних колонок, ідуть до контори, на пошту... Життя вимагає руху.
Поринувши в думки, Ольга Павлівна глибоко зітхнула. Над доцільністю свого існування Ольга Павлівна задумувалася усе частіше й частіше. Куди поділася молодість, краса, здоров'я? Усю себе віддала чоловікові, якого дуже любила. Тепер досліджувати й аналізувати минуле нема потреби. Мають дітей, продовжувачів людського роду, дітей таких, що не доводиться соромитись. Син Вячеслав уже цілком сформувався, працює інженером на металюргійному заводі, батько власної родини, національно свідомий. Є для кого жити й працювати. А клюбна молодь?..
Вона знову подумала про Віру й Саньку. Тільки вони допоможуть їй стати на ноги, особливо Санька, про яку з вдячністю думала кожної хвилини. Може колись Саньки-українки оновлять запаскуджену землю, лише селяни здатні оновити її. Лише вони, або ніхто.
Віра влаштовувала все так, щоб у їхній хаті було якомога більше сторонніх людей. Невдовзі будинок головного інженера, просторий і затишний, перетворився на клюбну філію, де молодь вчилася співати або вивчала нову п'єсу. Інколи заходили до хати й шахтарі, щоб посидіти з Ольгою Павлівною і сказати їй обнадійливе слово, втішити.
Ольга Павлівна розуміла Вірину витівку і вважала за доречну. Чи не однаково молоді, де грати або декламувати? Зате Ользі Павлівні не однаково. Вказівками та порадами вона допомагала молоді вчитися. Це їй давало велику душевну насолоду й підтримку. З молоддю вона почувалася також молодою. Хлопці й дівчата цікавилися усім тим, що належить до мистецтвом, тягнулися до нього, як рослина до сонця; Ольга Павлівна вважала, що це і її заслуга. Клюбна праця була для неї священнодіянням; почувалася серед молоді жрицею, здатною творити чудеса.
Але тому, що клюбну роботу любила і вважала дуже важливим чинником у житті робітничої родини, вона не могла спокійно сприйняти клюб без керівника. Якщо там тепер і працювали деякі гуртки, то лише за інерцією. Ольгу Павлівну заспокоювали тим, що Микола, крім малювання, взяв на себе обов'язок керувати драматичним гуртком, а Коля Сухотеплий мордував себе і товаришів своїх легкоатлетичними вправами. Віра вчилася сама і вчила інших грати й співати; бібліотека була також під її керівництвом. "Це все добре, діти, але вашого завзяття вистачить до весни. Пригріє сонечко, заспівають жайворонки і клюб можете замкнути, бо нікому буде ходити до нього", — думала Ольга Павлівна.
Вона вважала, що зволікати далі не можна. Почала домагатися від товаришів Рябова і Потєхіна, щоб вони, як політичні керівники селища, запросили до Підверб'янки на завідувача клюбу відповідну людину.
Наслідки заходів не забарилися. Одного пізнього вечора до Ольги Павлівни прийшла Віра з Миколою, збентежена й розгублена.
— Дочекалися, мамо, дочекалися, — хвилювалася Віра. — Прибув начальник культкомбінату. Йому тільки револьвера бракує.
— Не розумію, про що мова, — призналася Ольга Павлівна. — Який начальник? При чому тут зброя?
— Маємо нового завідувача клюбу, — спокійніше мовила Віра. — Віктор Митрофанович Владикін. Вигляд у нього, як у начальника політичного відділу державного господарства, одягнений у все військове, шинеля майже волочиться по землі, чоботи блищать і порипують. Дивишся на нього і кожної миті сподіваєшся, що він почне командувати "крок вперед!" "руки по швам!".