Заячий пастух

І мені б хотілося, щоб слідком за ними побіг і їхній пастух. І якщо побачиш, що він залишає нас, то побажай йому щасливої дороги. Тож попереджаю тебе, Гичко, хлопця не чіпай, удавай, що нічого не сталося.

– А все ж, Карле Францовичу...

– Досить, Гичко. Поводься так, як я тобі наказую.

Трохи охоловши, Гичка вже був і радий, що управитель не погодився з ним, інакше знову довелося б мати справу із заячим пастухом, а тут ще й стара халепа не загоїлася.

Ні, обережність людині аж ніяк не шкодить.

14. Від весни до свята мученика Галактіона

Про зимові пригоди із зайцями потроху забувалося, хіба інколи ще, як вискочить куций десь із– під ніг, то хтось жартома свисне вслід і скаже:

– Потяг на хвості п'ять карбованців.

Василько рідко коли ночував у чабанській хаті зникав часом і на тиждень, і на два, і дід Данило не раз турбувався, щоб хлопець, бува, знову не надумав податися до тих своїх теплих країв. Але Василько таки з'явився, обіпраний співчутливими руками, облатаний і викупаний, охоче розповідав дідові Данилові, де він бував, що чував і що довелося бачити. А бував він у багатьох селах і хуторах, що лежали за десять чи й п'ятнадцять верст від маєтку Номікосова, набув тамдрузів і приятелів серед місцевих хлопців, скрізь уже знали, що він, Тарас, чекає на пана із столиці, і, як пан з ним розплатиться, то він піде з дідом Данилом в Одес учитися. Про теплі краї Василько вже не каже нікому, а розповідає про Україну та її гетьманів, і люди слухають його й стверджують, що так воно й було, і так воно ще й буде, дай Боже, дожити до того щасливого часу.

Уже надходила й осінь, з польовими роботами покінчено, зайвих наймитів звільнено, залишилися ті, що потрібні в, господарстві на зиму. Дівчата вже чепурили покої панського будинку, готувалися до зустрічі гостей. Управитель часто їздив і до Єлисавету, і до Одеси, і до Миколаєва, іноді сам, іноді з Гичкою, із станції приходили хури напоїв, добірного харчу, солодощів і ласощів. Усі в маєтку метушилися, квапилися, мов на пожежі. Першими із сторонніх людей прибули музики, всі в довгих, але легких пальтах, укапе люхах, і в кожного в руках потертий футляр із струментом. А за музиками почали прибувати й гості.

Як і завжди, пан Номікосов прибув із своїм другом Протопоповим, помітно постарілим і схудлим. Дорога стомила його настільки, що довелося підтримувати під руки, допомагати вийти сходами на другий поверх будинку. Одначе, за ніч Протопопов відсвіжився, ходив покоями без чужої допомоги, а спіткавши управителя, поручкався, про те–се поговорив з ним, навіть не забув і про заячого пастуха.

– Програли ви заклад, Платоне Аркадійовичу, – сказав йому управитель. – Накупили ми Тарасові сто зайців, сподівалися, що з того щось станеться, якась дивовижа. А вийшов пшик. Зайці порозбігалися, та й пастух кудись подівся, либонь, утекло стерво.

– Дуже приємно чути ваші слова, Карле Францовичу, – висловив своє задоволення Протопопов.

– 3 приємністю заплачу Галактівнові Калістратовичу тисячу карбованці. Я радий програшеві. Навіть на душі полегшало. Але ви мовчіть, Карле Францовичу. На бенкеті в честь іменинника цей виграш буде Галактіонові Калістратовичу сюрпризом Чудово! Але – таємниця! – І Протопопов, конфіденційно моргнувши оком, приклав до своїх уст вказівний палець.

Ця розмова з Протопоповим збентежила управителя. Він уже давно забув про того заячого пастуха, навіть не знає, чи хлопець справді втік, чи ще й досі тут вештається. Запитав про це Панька Гичку. Ні, хлопець нікуди не тікав, а тиняється по навколишніх селах, хоч часом навідується й до чабанської хати.

– Що ж йому тут треба? – здивувався управитель.

– Дітись нікуди. А ми, ж годуємо, – сказав Гичка.

– А мені здається, що не харчі його тут тримають,

– мовив управитель. – Тож пам'ятай, Гичко, якщо той хлопець щось тут у маєтку наброїть, то відповіси ти своєю головою. Але знов попереджаю – хлопця не займай. Можливо, що його ще захочуть побачити наші пани,

– То що ж маю робити? – спитав розгублений Гичка.

– Стеж за ним, як за своїм оком. Головне, щоб коло нашого маєтку не тхнуло й духом заячим, побачиш хоч одного – зразу ж стріляй.

– Це інша справа. З рушницею воно не так моторошно. І Гичка перетворився на пристрасного мисливця. З рушницею в руках, підперезаний патронташею, никав він по лісі недалеко від чабанської хати, поглядаючи на її двері та вікна. І день відходив, і другий, а нічого підозрілого не надибав, не траплялися йому ні зайці, ні якась інша звірина, навіть миші не довелося помітити, ліс порожній, готувався до зимової дрімоти, тільки пожовкле листя шелестить під ногами в мисливця та іноді крякне десь сумовито ворона. З димаря інколи клубочився дим, увечері показувався в вікнах вогник каганця, оце й усі ознаки, що в хаті животіє якась істота. Повертався до маєтку Гичка, як уже поночіло, щоб ніхто не помітив його.

А дід Данило ходив навколо маєтку, калатав і калатав, аж поки пани вгомоняться й полягають спати, далеко за північ.

Цієї ночі дід Данило приніс Василькові горщик галушок, свіжого хліба, цибулину і від дівчат з панської кухні жменю ласощів.

– Як воно тобі тут? – спитав старий. Василько таки добре зголоднів, їв – аж за вухами лящало, тому й не відповів зразу дідові нічого.

– Гичка сюди не навідувався? – знову спитав старий.

– Сюди – ні, – спромігся сказати Василько.

– Щось негаразд із Гичкою. Як піде зранку десь із рушницею, то лиш увечері повертається. Де він вештається, – не розумію. Адже раніше ніколи не полював. І раптом, саме як пани тут, потягло його на мисливство. Щось у цьому криється погане.

– Нічого в цьому поганого немає, – сказав Василько.

– Гичка стереже мене. На узліссі вже доріжки попротоптував і накидав недокурків – біліють скрізь, як білий ряст. Пильнує, бач, щоб до мене не позбігалися зайці та щоб я не повів їх до пана.

– Це халепа нам, хлопче, – стурбовано сказав дід.

– Ніякої халепи. Вони хитрують, а ми їх перехитруємо. Якої ви думки, на завтра дощ не з заповідається?

– Дощі почнуться не раніше, як за тиждень, на молодику.

– І добре. Зараз ви, діду, підете до маєтку, відкалатаєте панам востаннє. А я ополудні, саме як пани повстають, приведу туди зайців. Пильнуйте мене, діду, в подвір'ї. Як побачите, що я з отарою наближаюся, зразу ж розчиніть псярню й випустіть усіх собак. Вони можуть мені знадобитись. А тоді йдіть до пана Номікосова, підведіть його до вікна й вимагайте, щоб негайно заплатив п'ятсот карбованців. Якщо буде комизитись, махніть мені рукою, і я з усією отарою й псюрнею присунусь вам на допомогу, гуртом будемо правити гроші. Я знаю, пани на обіцянки щедрі, а на віддачу тугі. Та нічого, ми своє візьмемо. І зразу ж гайда в степ, і тільки нас бачили.

– І ти певний, що все так станеться? – запитав дід Данило, томлений сумнівами.

– Так має бути! – упевнено відповів Василько.

– А як не пощастить тобі наскликати зайців?

– Цим не переймайтесь, діду Даниле.

– А як Гичка зустріне твоїх зайців і почне на них стріляти з рушниці?

– Собаки не дозволять, йому стрільнути.

– А як Гичка перешкодить мені випустити собак із псярні?

– Діду, я бачу, що вашим запитанням не буде кінця до самого світанку. Зробіть усе, як я прошу вас, тоді ніяких перешкод не виникне.

Дід Данило пообіцяв виконати сумлінно всі хлопцеві вказівки й пішов до маєтку.

Василько цієї ночі спати не лягав, боявся проспати, сидів біля вікна, поглядав на крайнебо, вичікував світанку. І зрештою простяглася над лісом сіра смуга, ясніла вона, поширювалась, меркли зорі й погасали, порожевіло небо, незабаром виткнеться з–за обрію й сонце. Василько підпалив у печі хмиз і крадькома зиркав на узлісся, хотів побачити між стовбурами дерев Гиччину постать з рушницею за плечима. Сьогодні Гичка запізнився, помітив його Василько вже, як сонце цілком повисло над лісом, мабуть, вилежувався чолов'яга, не квапився витоптувати стежки.

Ще вкинув Василько хмизу в піч, усунув туди й кусок пенька, довше тлітиме, більше йтиме з димаря диму й надаватиме Гичці віри, що хлопець у хаті. А Василько з протилежного від лісу боку хати виліз через вікно надвір, шаснув через горбок і пішов собі вибалком, куди хотів.

Докалатавши своє навколо маєтку, дід Данило також не відважився хоч трохи здрімнути, вештався по подвір'ї, никав з кутка в куток, ніби шукав учорашнього дня. А перед полуднем не відходив від воріт, навіщось тримав у руці калатало і раз–по–раз зазирав у щілини між дошками високого паркану. Старий непокоївся, хвилювався, йому здавалося, що хлопець бариться, коли б чогось з ним не сталося, а трапитись може що завгодно.

Та нічого з ним не сталося. Ішов його Тарас, вигравав на сопілку, а навколо хлопця і попереду, і по боках, і позаду зайці й зайці, не одна, а багато сотень, плигають, і спини їхні здаються хвилями розбурханого вітром ставка.

Дід Данило широко розчинив ворота, потім підтюпцем подався до псярні й повипускав з усіх переділків собак. Відгодовані й засиджені пси з гавкотом і вищанням кинулись були бігти, та, почувши сопілчаний голос, враз присмирніли, повільно йшли назустріч хлопцеві, привітно махаючи хвостами. А тим часом дід Данило був уже біля панського будинку, розгладив на грудях бороду, обсмикав на собі чумарку, зняв з голови шапку й переступив поріг. Тільки но зійшов він нагору й опинився в тій кімнаті, до роздягаються пани, як до старого звідкись підскочив Карло Францович.

– Даниле, а ти чого тут? Зразу ж тікай звідси! – гримнув управитель.

– Я до нашого пана в дуже важливій справі, – твердо й голосно відповів старий.

– Схаменися, Даниле! Хіба ж тепер можна до пана! Він саме сідає з гістьми снідати, – прошепотів управитель і своїм огрядним тілом заступив старому дорогу.

– Нічого з паном не станеться, як поснідає й пізніше, – відрубав старий, простягнув поперед себе руку й відсунув убік управителя, як сніп.

У великій залі, справді, панство вже всілося за столи.