У повітрі повисла страшенна напруга: зараз мало щось відбутися, так не могло тривати довго – кров ось-ось мала окропити землю.
Володимир це відчував не гірше за будь-кого із присутніх, але не міг відірватися від такого видовища. Досвідчений Путята, що стояв поруч із князевим столом, шепнув тривожно:
– Заради Перуна прошу тебе, княже: зупини, доки не пізно.
Володимир не без жалю, даючи згоду, кивнув головою.
– Стій!! – з полегшенням гаркнув Путята.
Йому тут же довелося повторити свій наказ і вдруге, бо зупинити розпашілих, злих гриднів було не так то й просто. Дружинники покидали коло, намагаючись нікому не дивитися у очі. Озарич залишився стояти сам, спираючись на свій чекан і важко дихаючи. Нарешті він не витримав, зняв з голови шолом, за ним здер із себе кольчугу та підклад і залишився по пояс голим. Його посивілі борода та волосся були мокрі, немов він щойно вийшов із води, та й по тілу піт тік цілими струмками.
Усі хто був, і городяни, і ратичі, витріщили на Озарича свої очі. Його худе тіло через високий зріст виглядало навіть худішим, ніж було насправді. Але не це вразило тих присутніх, хто уперше бачив його роздягненим. На тлі гриднів, що теж познімали свої обладунки – молодих, гладких: кожна часточка їх плоті так і пашіла здоров'ям, на грудях котрих м'язи лежали важкими брилами, на руках перекочувалися буграми, – худе тіло Озарича виглядало так, неначе було виковане з криці самим Сварогом – із якихось скручених поміж собою лемешів, смуг, цвяхів і ще різних інших залишків ковальського ремесла, а шрами на грудях, плечах і спині лише додавали його тілові схожості з крицею, що зазнала обробки від ковальського молота. Усе це з кожним його порухом щомиті ворушилося, бігало і перекочувалося під тоненькою, як у березневого зайця шкірою і кожен, хто дивився, розумів тепер: куди було встояти тій плоті проти такого хоролуга! Якщо навіть мускулясті тіла гриднів порівняти з кам'яними жорнами, то Озарич виглядав як той оскарб, котрим на жорнах насічки роблять. То вже, начебто, і дивного нічого не було в тому, що він вистояв один проти сімох.
В очах коропців Сивер був тепер уже й не витязем: за те, що згуртував городян на оборону від ковуїв, а нині – не мало, не багато – ще й переміг у герці сімох княжих гриднів (авжеж, в очах своїх родовичів він їх переміг!) він піднявся зараз ледь не до висоти самого Шамра і усі, хто був цьому свідком, дивилися вже на Озарича закоханими очима: аякже, знай наших! – і пробачили навіть, якщо у когось і була в душі неприязнь, і його чужу віру оту, і зверхність часом, і несхожість на інших, бо він відтепер був для них першим з перших.
– Підійди-но до мене, витязю! – велів князь.
Сивер підійшов і став за кілька кроків перед ним.
– Пощо худий такий?! – подив був у голосі Володимира. – Жони не маєш?
Зніяковілий Сивер збирався був повідати князеві про спеку пустелі, що висушує людське тіло на тріску, але той не став чекати:
– А ти як є – семижильний! Так я речу?! – звернувся Володимир до Путяти та сотників.
– Так княже! Вірно речеш! Авжеж! – поспішно погодилися троє дружинників.
– Як звати тебе, витязю?
– ... Озарич, княже, – трохи повагавшись, як саме себе назвати, мовив той.
Князь ще не встиг нічого сказати на це, коли старий Орм – одноокий та однорукий варяг, що відав у поході княжою скотницею, раптом, не стримавшись вигукнув:
– Та це ж Лісоруб, княже! Клянусь молотом Тора – Лісоруб! Гей, Лісорубе, ти мене впізнав? – він виступив з-за княжої спини.
Володимир невдоволено повернувся до варяга:
– Пощо поперед князя лізеш? Який лісоруб?
Старому Ормові прощалося багато чого: він був у дружині ще Володимирового отця – князя Святослава, втратив у Болгарії руку, на Хортиці око, дивом по тому залишився живим, не любив Ярополка і коли Володимир сів на київському столі, прийшов до нього і служив молодому князеві вірою та правдою, жодного разу не давши Володимирові приводу для недовіри і заслуживши тим самим право вести облік у похідній скарбниці князя.
– Це ми його так під Доростолом[150] прозвали: ох і насікли ж ми з ним тоді топорами ромеїв, княже, – цілі просіки поробили!
– То ти там був із моїм отцем? – звернувся Володимир до Озарича.
– Був трохи, княже.
– Ще щось зі своїм топором умієш, окрім того, що просіки поміж ромеїв робити?
– Авжеж, княже... – все відхекувався Сивер: – Тереми ось ставлю... Городок, було, ставив – не лише задля брані топори тримаю. Пам'ятаю... – несподівано навіть для самого себе розохотився раптом він, але не закінчив.
– А мене пам'ятаєш, сто чортів тобі в горлянку?! Це ж я тобі оті сліди на плечах полишив! – знову залементував варяг, вказуючи пальцем шуйці на широкі бугристі смуги опіків, що розходились на спині Озарича від лопаток до плечей.
– Знав я колись одного рудого банькатого варяга, Ормом звали, – придивившись до однорукого, відповідав Сивер. – Тільки ж у нього дві руки було і два ока, а в тебе усього по одному. Ні, тебе я не знаю...
– Га-га-га-а-а!! – зайшлися сміхом гридні, а найдужче – сам Орм.
Мимохіть усміхнувся й Володимир.
– Підеш до мене в дружину? Сотником зроблю! – князь умів і любив зманювати до себе тих, хто йому з якихось причин подобався.
– Старий я вже, княже, навіть для сотника... Не поневолюй мене і не гнівайся – не можу я...
– Старий! Супроти сімох моїх гриднів встояв, а рече, що старий, – по всьому було видно, що князеві сподобався Озарич, бо Володимир з притиском повторив:
– Сотником будеш!
– Не гнівайся, княже, не можу я: обітницю дав.
– Обітницю? Що це таке?
– Слово, роту дав – поклявся, тобто.
– Кому поклявся? – видно було по всьому, що Володимир почав закипати гнівом, бо не звик, щоб йому відмовляли. – Хіба є хтось вищий від мене, від роти кому я волею княжею тебе не звільнив би?!
– Християнин я єсмь. Богові своєму обітницю дав: на брань не ходити.
– Пощо ж на стінах стояв? Нехай би знесли торки твою голову!
– Віра моя, княже, обороні від ворога не перечить.
Володимир знав, з якого тіста зліплені ті християни: якщо зійде коса на камінь – ніщо не змусить їх зректися сказаного слова. Навіть якщо звелить він цього Озарича закатувати чи вбити отут на місці за непокору князеві – усе одно вийде не по його княжій волі, а в очах присутніх виглядатиме перемогою цього витязя. Та й сподобався він йому!
Але сила молодого князя була у тому, що умів він навіть свою поразку обернути врешті-решт собі на користь.
– Бачу, що ти сміливий не лише у борні. Тому скоро послужиш мені в іншому. А за звитягу твою – желовання моє: срібна гривна[151]!
Орм, котрий умів розуміти свого князя з півслова, тут же подався до Володимирового шатра і скоро вже приніс звідти важку фунтову гривню – довгастий, по колу вигнутий, срібний злиток, що звужувався від середини до своїх кінців.
"Ого! За що ж це туземцеві така ласка княжа?!" – думали злі та присоромлені гридні.
"Оце так! Сподобався Озарич князеві – що ж далі буде?" – замислились Путята й сотники.
"Отак і боярами стають!" – промайнуло в голові не одного родовича, а найперше – у Видути і ніхто не міг сказати напевне, що саме почало коїтись в душах коропців: радість, острах чи в деяких, можливо, навіть заздрість; певно, усе це змішалося там докупи.
Володимир був великим хитрецем владарювати над людьми: жодним словом не дорікнувши своїм гридням, він тією гривнею показав, чого вони варті в його очах поряд із Озаричем. Князь знав, що відтепер дружинники, котрі любили і шанували його, землю ритимуть, аби довести і свою звитягу, і свою віддданість аби, врешті-решт, знову повернути собі княжу ласку.
Туземці ж, сіверяни, побачили, що князь є справедливим і щедрим володарем. Давши сьогодні одному з них гривню, завтра матиме з них сто, бо розголос про ту гривню, Володимир був у цьому впевнений, розійдеться по усих сіверських землях, а те, що замислене було ним майже безсонної минулої ночі, вимагало, аби у підвладних землях панував мир та спокій, без невдоволення люду.
Родовичі оточили Озарича щільною юрбою: обіймали, хвалили, плескали по голих плечах та спині; він зніяковів, бо не очікував таких теплих до себе почуттів від тих, стосунки з ким часом ставали досить прохолодними.
Шамрові геть не подобалося, що хтось інший, а не він визначає порядок на тризні, бо щоб поховати більш, як два десятки родовичів, часу потрібно ого-го! Та супроти великого князя, котрий лише позавчора врятував город від чужинської навали, не виступиш. Лишалося тільки змиритися, що волхв і робив, очікуючи зручної миті, аби скерувати обряд в потрібне русло. Щойно скінчився герць Озарича та гриднів і вражений побаченим натовп змішався, Шамро заволав на всю міць своєї горлянки:
– Роде мій! Прощаймося з тими, що нас покидають! Учора були родовичі нам, завтра ж пращурами стануть! – І обернувшись до клад, мовив уже до небіжчиків: – Час відпливати вам! Розкажіть пращурам нашим, що не забули тут Кону, роту їхню не переступили й матір-Славу не зганьбили!
Зачувши волхва, мужі знову ставали в коло, лицем до могил. Шамро узяв за повід Любимового вороного й підвівши разом з Хотеном до човна всередині клади, перерізав коневі горлянку. За тим те ж саме зробили з конем Гордяти. Біля решти родовичів рубали улюблених псів та червоних півнів. Тим часом волховичі вже вели сп'янілу веселу Любонігу, що співала пісень та прощалася зо всіма:
– Не згадуйте мене лихим словом – і ті, кому відмовила колись у злюбі й ті, з ким любилася вже нині! Ха-ха-ха-а! Луки Сварожі чекають мене і тому весела я, бо уздрю вже завтра отця свого й братів моїх старших! А вам усім – долі щасливої! Ха-ха-ха-а!! Веди мене до судженого, волхве, злюб у мене нині! – І знову дзвеніла веселим щасливим сміхом.
За помахом Шамрової руки молодий волхович підпалив краду[152] навколо Гордяти, волхв, узявши Любонігу за руку, повів її до небіжчика і густий білий дим, кільцем охопивши місце майбутньої могили, скрадав їх обох від очей присутніх. На якийсь час навколо клад запала мовчанка, чути було тільки веселий спів Любоніги, що раптом урвався – там, за димом, творилося таїнство смертного злюбу, самопожертви.., аж ось з-за диму кради вийшов нарешті Шамро – сам, бо Любоніга залишилась навіки біля свого судженого.
Негоже сотникові великокняжої дружини, звитяжцю йти до Пращурів без прислуги, тож услід за Любонігою Шамро повів до клади й молодого, зі зв'язаними руками, ковуя.