Аж тут на якусь мить у хаті засяяло все блідим білим світлом і прямо над нашим дахом, над головами торохнуло так, що забряжчали у вікнах шибки і хата затрусилась, немов якась нещасна собача будка. Кіт від порога прожогом влетів під шафу, баба, зойкнувши, впала, неначе її щось підкосило, на диван, а дід перелякано захрестився.
Останній удар грому неначе пробив дірку в небесному мішку – звідти линув такий дощ, що через вікно за суцільним потоком води, яка лилася з неба, годі було хоч щось розгледіти.
Не на жарт розходилось: блискавки раз по раз на мить єднали небо із землею, краяли і краяли навпіл білий світ, грім гуркотів, мов сотні гармат і вода падала на землю суцільним потоком. Наша хата видавалась такою маленькою та ненадійною серед цього первісного розгулу, що ми втрьох, не кажучи вже про кота, почувались маленькими комашками під вербовим листочком.
А дощ лив і лив, тільки тепер між блискавками та гуркотом грому поволі зростав проміжок часу – гроза віддалялась. Пішов уже густий рясний дощ і можна було розгледіти наш двір, що перетворився на суцільну глибоку калюжу.
З часом посвітлішало на вулиці, менше лилося з неба води, вітер вщух і ми з дідом виткнули носи на ганок. На добру долоню стояла у дворі вода, та все рідшали дощові краплі, все меншими вони були, а потім дощ і взагалі припинився так само раптово, як і почався.
Повітря було напрочуд свіжим, з легенькою прохолодою і ця раптова, після місячної спеки, переміна була настільки приємною, що ми, одразу позабувши недавні наші жахи, раділи неймовірно.
А тут ще й зблиснули із заходу, звідки насунулась була хмара, золотисті промені від сонячного диску, що вже майже торкався землі і враз немов хтось чарівний міст перекинув на небі з півдня на північ. Веселка мінилась барвами від краю до краю на фоні темної хмари, котра зависла десь над Вільним чи Жорнівками, вже там даруючи всьому живому життєдайну небесну вологу. На душі, незрозуміло від чого, було легко і радісно: чи від такої приємної прохолоди після тривалої спеки, чи від чистого, свіжого після грози, повітря, чи від веселки в останніх променях вечірнього сонця...
Земля жадібно вбирала у себе довгоочікувану воду і аж сичала при цьому, тож до того часу, як стемніло, і в нашому дворі, і на вулиці калюжі поменшали, хоча грязюки було чимало. Баба, правда, побивалась за городом, бо злива поваляла і кущі картоплі, і навіть невисоку ще кукурудзу, але видно було, що то вона так, – "для порядку". Вже присмерком, забрьохані, дістались домівки і тато з мамою, що перечікували зливу де довелося: мама на роботі, а батько – у знайомих.
Наступного дня майже всі, хто тільки мав, а хто й не мав ніякого відношення до риболовлі, всі в один голос говорили, що "на Десні брудна йде і риба не бере". Злива, яка після тривалої спеки та засухи пройшла по всьому Придесенню, змила з деснянських круч сухий пісок та глиняну пилюку, від чого вода в Десні одразу стала каламутною: "Палець у воду встромиш – пальця не видно, – говорили рибалки. – Брудна йде".
... – Вкрай потрібно сьогодні до пасіки навідатись, – хвилюючись, каже наступного дня батько. – Хтозна, що там злива могла наробити.
– Авжеж! – радію я, бо маю вже власного велосипеда і, хоча до сідла ще не дістаю, але до Десни своїм ходом вже доберусь.
Ну, а яка ж пасіка без вудок, коли стоїть вона не де-небудь, а на Десні? Горох не варимо, бо ніколи, та й який там горох, коли брудна йде? Обмежуємось черв'яками і нашвидкоруч запареною в термосі пшеницею. Всім же відомо: коли на Десні брудна, тоді риба не клює, а якщо і клюне, то хіба на черв'яка: "Такий закон", – каже батько.
Їхати важко. Кожна ямка на лугових стежках наповнена водою, інколи калюжі трапляються такі великі, що навіть доводиться розбуватись і переходити їх вбрід. Крутити педалі часом дуже важко і я вже, – чи то від задушливого та важкого лугового повітря, до краю насиченого випарами, чи від напруги, – весь спітнілий і захеканий, проте сповнений рішучості дістатися пасіки за будь-яку ціну. Навіть веломоторові часто не вистачає потужності і батько час від часу допомагає йому, крутячи педалі. Ми тільки мовчки хекаємо, долаючи важку дорогу.
На Філоновім бродку води додалося стільки, що штани мені довелось зняти зовсім: колеса велосипеда майже повністю ховаються під водою, а свого веломотора батько переносить на руках "наче малу дитину".
Діставшись пасіки, переконавшись, що все в порядку та нашвидкоруч проглянувши вулики, батько нарешті промовляє довгоочікуване:
– Ну, ходімо, посидимо трохи...
А в мене ж все вже приготоване, тож вудки та кошики рибальські в руки – і гайда в кручу.
В Десні вода піднялась на добрих півметра; всі гатки затоплені і лише двоє дядьків-рибалок, догативши по кілька в'язок лози, аби підняти гатки, мовчки сидять на своїх місцях. По їхньому вигляду одразу можна зрозуміти, що справи кепські і вони тут лише тому, що мають примарну надію на вечірній кльов: ну, а якщо все ж таки повезе?
Вода і справді світло-коричневого кольору і така каламутна, немов у вуличній калюжі, по якій щойно проїхала вантажівка.
Від нашої гатки на поверхні води навіть кілків не видно, вода вільно несеться вздовж берега і швидкість у неї зараз більша, ніж звичайно. Ясно, що нема чого тут і час марнувати, тому ми сідаємо на вільних чужих місцях, там, де течія залишилась повільною.
Не клює. Дорослі стиха ліниво перемовляються між собою, розмірковуючи, з якої ж це причини "так виходить, що риба в брудну не бере".
– А ти оце дуже хотів би їсти, якби в повітрі пилюка стовпом стояла? – запитує один зовсім сивий дядько, майже дід.
–Я б з горлечка пив, – відповідає інший.
– Отож. А риба з пляшки не п'є.
– Та навіщо їй та пляшка? Встигай лише рота відкривати – сама натече.
– Га-га-га!
Немов і риби у воді немає. Ще й небо затягло суцільною сірою пеленою. Похмуро і круча сира, і риба не клює... Почепиш на гачок три пшеничини – не клює, почепиш одну – теж не клює. На черв'яка й то не хоче. Сидиш над каламутною водою, під низьким сірим небом, поглядаєш у смутку по сторонах: сидять нерухомо твої сусіди, – "нема діла".
Терпець мені вривається. Взявши одну вудку з насадженим на гачок черв'яком, обережно переходжу слизькою, розмоклою кручею до сусідньої, теж затопленої, гатки. Просто так, аби час згаяти, аби щось робити, щоб не було так нудно. На новому місці навіть присісти нема на що – ані тобі сінця, ані сухих галузок, ані якогось полінця, чи дощечки. Все змив дощ, – лише одна гола та мокра глиняна круча. Ще й сошки під водою – нема навіть куди і вудку покласти. Тож, закинувши, тримаю її проти всіх деснянських правил просто в руці.
Пластмасовий купований поплавець, червоний верх, білий низ, стримить із каламутної води, течія його майже і не зносить, бо не так вже й далеко лежить він від берега, ледь не в половині ближче, ніж мав би лежати. Ну жодної ж надії, що клюне. Краще б я вже на Панське подався. Толя, мабуть, рибу там нанизує, бо брудної на озерах не буває, а я тут... Тільки час марную. А ще як згадаєш, що доведеться по розмоклому лугові додому добиратись...
О! А де ж це мій поплавець? Ще здивування не минуло, а рука сама підсікла, і – важке там, під водою! Таке важке, що я обома руками хапаюсь за вудку і хоча й очей не можу відвести від того місця, де волосінь йде в глибину, але і не бачивши, відчуваю, як зігнулась моя вудка. Поволі щось таки тягнеться нагору..., ось грузило піднялося над водою.., і раптом – голова. Виткнулась із води трикутна риб'яча голова, я пізнаю – лящева, авжеж, і губи в довгу трубочку витягнуті, і гачок видно в куточку верхньої губи...
Коли трапляється таке вперше в житті малого ще рибалки – всі батькові настанови і правила: як ляща виводити, що, та як робити, – геть чисто все враз вивітрюється із його голови. Не один рік чекає кожен малий деснянський рибалка цього моменту, але завжди він настає несподівано та неочікувано.
Побачивши лящеву голову, я проти всіх правил смикаю обома руками вудку догори, бачу, як чимала широка рибина вилітає із води і важко гепається об сиру деснянську кручу, аж виляски розлягаються над водою. Ошелешена ударом об землю, рибина якусь мить лежить нерухомо і дивом утримується на крутому голому схилі.
Я знаю, що зараз буде, тому з розвороту кидаюсь на неї, немов кіт на мишу, намагаючись животом притиснути до кручі, вхопити руками, та лящ провалюється нижче і я миттєво сідаю прямо на нього біля самої води, ще й руками перекриваю йому шлях до втечі.
– Не біжи, вже не треба, – зі сміхом каже старий рибалка батькові, котрий зірвався зі свого місця мені на допомогу з підсакою в руці.
Батько все ж приспів вчасно. Ляща я тримаю мертвою хваткою, він лише втомлено відкриває та закриває рота, але що робити з ним далі, поки що не можу навіть зрозуміти: зі мною нема ані кошика, ані торбини, щоб було куди його покласти. Тож батько допомагає запроторити мою здобич до підсаки. Звідти вже точно не вибереться.
– Ну що там, Іване? – цікавиться у батька молодший рибалка і навіть мені чути в його голосі приховану за вдаваною байдужістю рибальську заздрість, мовляв, отак завжди – малим та неукам щастить не по заслугам.
– Підлящик. Грамів п'ятсот законних буде, – в батьковому голосі, навпаки, чується задоволення: як не як, а ми тепер з рибою.
Підлящик... Не лящ... І мені навіть зрозуміло, що справжнього ляща я таким чином із води аж ніяк не висмикнув би. Просто волосінь не витримала би. Але ж міг він бути всього лише на якихось сто грамів важчим – і це вже був би лящ. Деснянські рибалки кажуть: до шестисот грамів це ще підлящик, а от коли більше – тоді лящ.
" Ну і нехай. А для мене все одно – це лящ. Бо він перший у моєму житті і спіймав я його сам. Хай навіть і невеликого, але ж ляща. Не плітку, не густірку, чи плоскирку, не синця, чи підуста – ляща. Толя такого не ловив і Сашко Журавльов не ловив, а я спіймав. І доказ у мене є – он все крісло моїх старих рибальських штанів в густому лящевому слизі!"
Отака вона, рибальська доля. Якихось десять хвилин назад нудно було, додому хотілося, а нині я вже герой, обставив трьох дорослих рибалок: ач, сидять, похнюпились. Сидіть, сидіть – я зараз ще спіймаю.
Та не клює більше, що я вже тільки не роблю.