Побачивши їх, Неля Ковальчик сказала, що в неї нема часу на пусті балачки і демонстративно вийшла, але ніхто не надав цьому особливого значення. Ніхто, крім хіба що Женьки, яка, дивлячись услід Нелі, якось загадково всміхнулася. Напевне, тієї миті в неї народилася ідея, як спочатку самій помиритися з Ковальчик, а вже потім помирити її з усім класом. І поки самотня у своїй невизнаності "хронічна відмінниця" тюпала до трамвайної зупинки, ми з хлопця— ми-корабелами обговорювали захоплюючу акцію — похід на Дністер, де неподалік заводської бази відпочинку, на одному з плавневих острівців, хотіли влаштувати свій туристський табір. Ясна річ, це мала бути грандіозна вилазка на природу, з наметами, нічівлею, музикою та рибальським знаряддям.
II. Женька Гайдученко
1
Чи треба пояснювати, як я була вражена, впізнавши в бригадирові судноскладальників того самого рибалку, який зустрівся мені колись на березі лиману? Ото вже справді несподіванка. Поки Вілен знайомився з нами, мужньо вислуховуючи репліки "пупо-еліти", більшу частину часу я сиділа, нахиливши голову Не дуже мені й хотілося, щоб він упізнав у моїй особі оте "принтелепкувате" дівча з-над лиману
Та коли всі розійшлися, я все ж таки дочекалася його біля вчительської. Мені здалося, що, зізнавшись у нашому знайомстві, я хоч трішечки підсолоджу оте прикре враження, яке залишилося у бригадира після відвідання нашого класу.
— Добридень, ви впізнаєте мене? — досить несміливо мовила я, щойно Вілен у супроводі піонервожатої з'явився в коридорі.
— Чого тобі, дівчинко? — чомусь озвалася першою піонервожата. Здається, їй не дуже сподобалося, що я зустріла їх тут. А може, побоювалася, що ще й ця семиклашка бовкне щось "не те", а з неї досить було почутого в класі.
— Ні, не пригадую, — досить сухо відповів невдаха-вожатий, якому після влаштованого нашою "пупо-елітою" "гарячого прийому" було не до посмішок, та нічого, нехай звикає. Мені, он, доводиться терпіти Глудова і його компанію щодня. — А ти щось хотіла сказати?
— Що, справді не пригадуєте? — не повірила я. Досі мене запам'ятовували одразу. І дехто — надовго. — Ми зустрічалися на березі лиману. Ви рибалили. Ну і підійшли до мене, ми говорили...
— Дивно. Ти щось плутаєш. Років зо два вудлища в руки не брав, — неуважно якось відповідав бригадир.
— Слухай, дівчино, як тебе... — знову втрутилася старша піонервожата.
— Женькою мене звуть, — в'їдливо нагадала я. — Євгенія Гайдученко.
— Слухай, Єв-ге-ніє, — провадила своєї вожата. — Невже ти не розумієш, що помилилася. Тобі ж усе пояснили. І взагалі, після всього того, як ви поводилися в класі, я на твоєму місці не наважилася б морочити людині голову. — І, вже майже прошипівши, з в'їдливою посмішкою додала: — Теж мені: знайомого знайшла! "На березі лиману говорили".
І самовіддано, майже закохано глянула на невдаху-вожатого, що зупинився за кілька кроків од нас.
"Невже я помилилася?! Так, справді... Той був... Як же це я могла?! — обличчя моє спалахнуло від сорому. — Яка ганьба! Але ж вони справді наче двійники!.."
— Ага!.. — раптом подав голос Вілен. — Я все зрозумів. То це ти, дівчинко, мабуть, маєш на увазі мого брата. Молодшого, Ігоря. Він у нас запеклий рибалка. У нього тільки з ластовинням щедріше, ніж у мене. А так — ніби близнюки.
— Правильно! — зраділа я. — Це ми з братом... з Ігорем — он, виявляється, як його звуть! Я помилилася. Пробачте. Передавайте йому вітання. Скажіть, що з ним дуже цікаво. Кращого оповідача я не зустрічала. А скільки історій знає!
Я побачила, як видовжилося обличчя у Білена — таланту оповідача у свого брата він, мабуть, не помічав. І почула, як фиркнула вожата. Чому це їй так сподобалося, що в нас із Віленом виявилися спільні знайомі?
— Та вже передам, передам.
— І не сердьтеся. Це в нас у класі такий психологічний експеримент проводиться. Кожному, хто навідується до нашого сьомого "А" вперше, ми спочатку ґрунтовно псуємо нерви — хоч учителеві, хоч піонервожатому, а хоч кому завгодно. І якщо людина сприйме цю зустріч з гумором, ми її одразу ж визнаємо. Настільки визнаємо, що під час наступної зустріч стаємо ангелами.
— Ти ба! Хто б міг подумати? Тоді передай: від зустрічі з вашим сьомим "А" в мене залишилися найприємніші враження, — нарешті спромігся на якусь-там благеньку посмішку новий вожатий. І я відчула: якби такий експеримент справді проводився (дивно, що досі нікому з педагогів не спало таке на думку?!), то довелося б визнати, що з гумором у Гротенка не все гаразд.
— Нічого, ми з вами ще поговоримо на цю тему, екс-пе-ри-мен— та-то-ри! — пообіцяла старша піонервожата, рішуче постаючи між мною та Віленом. — І декому перепаде.
— Приходьте до нас іще! — все ж таки спромоглася гукнути навздогін. Ясна річ, Гротенкові, а не старшій піонервожатій. — Ми з вами обов'язково подружимося!
Не знаю, що з цього приводу подумав сам бригадир судноскладальників-ремонтників, але я вирішила, що він неодмінно навідається сюди ще раз. Не захочеться ж йому "завалитися" на такому відповідальному експерименті! Й екскурсія на завод, яку він запропонував (хіба можна втрачати таку нагоду?), теж відбудеться, мені б тільки ще раз побачитися з його братом-рибалкою. Нехай розплачується за своє необачне знайомство — допомагає в переговорах із вожатим.
2
Сусідка не помилилася. Дмитра Федоровича Лозинського ми справді розшукали у мініатюрній бухточці, майже фіорді, неподалік рибальського причалу. Старий конопатив човен, що лежав на піску догори днищем. Човен був старий, облуплений, а борти його взялися тріщинами, наче старечими зморшками. Мабуть, він був такий же старий, які його господар, хоча й проіснував значно менше літ, ніж людина.
Поруч із човном палало невеличке багаття, над яким висів казанок зі смолою. Напевне, старий мав намір одразу ж і просмолити свою "шхуну". На якусь мить мені здалося, що ми знаходимося на малесенькому острівці посеред океану. І цей човник — єдина надія на порятунок. Тепер усе залежить від того, як ми підготуємо його до далекого і ризикованого плавання.
— Добридень, дядьку Дмитре! — привітався з ним Вадик. Бо старий так захопився своєю справою, що й не помітив нас.
— Ось човна полагоджу, вийду в море, тоді й дізнаюся, який він, день наш насущний. А ви, мабуть, хочете покататися на човні? — уважно оглянув нас усіх чотирьох, ніби прикидав, чи готові до морської подорожі.
— Ні, прийшли допомагати. І не тільки ми. Зойка і Льонька залишилися у вас вдома, докопують грядки, які не докопали вчора.
— Невже?! — щиро здивувався відставний моряк. — Оце молодці! Чесно кажучи, я думав, що навідаєтеся раз, удруге — і зникнете.
— Та що ви? Вони ще й борщ вам наварять, — докинула я. — До речі, Зойка добре вміє варити.
— Знаю, знаю! — вдоволено розім'яв груди Дмитро Федорович. — Минулого разу суп зварила флотський. Сам навчив. Але куди мені до неї. Та ж тільки я просив не приходити більше, — вже стиха мовив він. — Хіба у вас своїх справ нема? А я чоловік, до бурлацького життя звичний...
— Нехай це вас не хвилює. Ми — тимурівці. І раді, коли вдається хоч чимось допомогти ветеранам. Скажіть, а навіщо ви ладнаєте човна, просмолюєте його? Адже осінь. А човни смолять навесні.
— А щоб йому тепло спалося взимку. Та й, правду кажучи, я люблю осінній лиман. Тільки-но зачую шторм — виходжу на човні. Комусь це, напевне, здається дивацтвом. А мені вийти на човні у штормовий лиман — все одно, що в морі відштормувати. Стихія... — зітхнув він.
І раптом спохопився.
— А ти ж хто така і чия будеш? Бо Вадька знаю, тих двох, що в городники записалися — теж...
— Це — Женя Гайдученко, — жестом конферансьє представляє мене Вадик.
— Гайдученко? — вражено перепитує старий. — Рибалки Гайдученка?
— Капітана сейнера, — ввічливо підказала відставному морякові.
— Та ми з твоїм батьком на одній шаланді в море виходили. Хороший рибалка, вдачливий. Йому б великий сейнер водити, Атлантику випробовувати. Оце так, оце так! І тебе теж знаю, — скуйовдив волосся Ромки Дрованя. — Зубного лікаря нашого син — хіба ні?
— Лікаря, — кивнув Рома. — А ми принесли папір і клей. Вони там, у дворі, залишилися, в сумці. Хочемо вікна на зиму заклеїти.
— Ну?! — знову здивувався Дмитро Федорович. — Ти диви! Як ви здогадалися, що треба зробити це? Молодці. Ви вже й так стільки допомагаєте старому. Просто не знаю, як віддячити.
— А не треба віддячувати, — мовила я. — Якщо вже хочеться зробити щось приємне, то розкажіть про якийсь випадок зі свого фронтового життя. Адже ви — ветеран війни, правда?
— Та ніби ветеран. Тепер уже й не віриться, що воював колись, — старий облишив човна, випростався і я побачила, як під запраною тільняшкою окреслився опуклий щит грудей. Я вже давно помітила, як одразу змінюються літні чоловіки, щойно нагадаєш, що вони фронтовики, нагадаєш їм про молодість.
Тим часом обличчя старого було в зморшках, коротесенько підстрижене волосся — геть сиве, і взагалі вся постать його була втіленням старості. Тільки довгі, обвислі, "козацькі" вуса залишалися ще напрочуд чорними і помітно молодили його.
Йому я теж розповіла про нашу рукописну книжку, кожен розділ якої становитиме розповідь ветерана про щось таке, надзвичайно цікаве, про що ніде ніхто не писав. Одначе якогось особливого ентузіазму це йому не додало. Цікава річ: про цю книжку ми розповідаємо для того, щоб заохотити ветеранів. Але виходить навпаки: вони охочіше розповідають, не знаючи ні про які наші літописи. З них досить того, що ми уважно вислухаємо їхню історію. І не розповідь це насправді, а ніби сповідь.
— Та ви знаєте, — посмикав свого вуса старий матрос. — Я, звичайно, воював мало не од першого дня війни та й до останнього. Починав заряджаючим у танкові, потім до артилерії потрапив, а по тому, як захопив у полон двох німецьких офіцерів, перевели до розвідки. Командир роти розвідки, кажуть, помітив у мені якийсь особливий хист до цієї військової професії. Але щоб траплялося в моєму фронтовому бутті щось аж таке цікаве, про що можна було б у книжці вашій розповісти — то не скажу. Тому вибачайте.
— А ми вважали, що ви служили на флоті, — розчаровано хмикнув Ромка.
— Отож. Хотів на флоті. Просився. Я ж до війни теж рибалкою був. А про рибалок ви знаєте як кажуть: "рибалка — двічі моряк".
— Що правда, то правда, — погодилась я.