Розмовляв я з нею не один раз. Вона прокляла всі ваші кісточки, казала, що навмисне вийшла заміж за енкаведиста ñ конче хотіла при допомозі свого чоловіка знайти вас і жорстоко помститися.
— Ви з мене кепкуєте, товаришу Гриво! — уже зовсім втративши рівновагу, голосно крикнув Микола. — Я навмисне поїду до Кадіївки, щоб зустрітися з Натою і спростувати ваш наклеп.
— Спробуйте, — байдуже відповів Грива. — Невже ви не чули про Натиного чоловіка? Оперативний уповноважений товариш Чайка — у нього кожен арештант визнає свої провини. Тож раджу до Кадіївки не квапитись. Настасія Іванівна мене дуже просила дізнатися, де ви знаходитесь. Та я людина чесна, моя совість наказує мені мовчати. Я хочу, щоб ми залишилися приятелями.
Грива підвівся й урочисто простягнув Миколі руку.
Вони вийшли з пиварні. Микола не вірив в те, що Грива обіцяв, одначе поводився обережно, адже Грива може дати тому Чайці Миколину адресу; Чайка до колишнього любка своєї дружини байдужим не залишиться.
Микола з чемности запросив Гриву піти до клюбу, але той відмовився через ту причину, що у нього за годину має відбутися побачення з секретарем партійного комітету.
— На цьому, товаришу Солоде, до побачення! Якщо мені колись доведеться потрапити до вашої Підверб'янки, то я з приємністю вас відвідаю. А тепер ідіть до клюбу, там уже, либонь, чекає на вас товаришка Віра. Перед вами широкі обрії. Я про все довідався.
— У нас відносини суто товариські, — відповів Микола. — Шкода, що не маю часу на балачки...
Микола поплентався, полум'яніючи від сорому за своє поводження. Міг же обмежитись двома-трьома словами й розійтись. Ні, треба було тягтися до пиварні, вислуховувати плітки та брехні, навіть погодитись на приятелювання. Який сором!
Микола сварив себе, але не довго. Він уже дивився на випадок іншими очима. Здається, Грива не відчув ворожого ставлення, тож хай іде до своєї Кадіївки чи ще кудись, лише щоб подалі від Підверб'янки.
Проте швидко позбутися Гриви не пощастило. Того ж таки вечора він приплентався до клюбу. Потерте пальто було йому таке просторе, що здавалось накиненим на тичку. В одній руці Грива тримав портфеля, а друга наче б не знаходила собі місця й писала в повітрі таємничі знаки.
— Ви працюйте, — заспокоював він Миколу. — Зайшов до вас з нудьги, посиджу трохи й змиюся. Правда, я маю намір запитати вас про щось, навіть просити дещо, але не зараз. Малюйте, товаришу Солоде, а я дозволю собі закурити мою дешевеньку й смердючу цигарку, бо на кращі не можу спромогтися. Заробітки аґентів союздруку менш, ніж поганенькі. Порівнюючи з нами-шахтарями, то ми злидарі, зате ж ви тепер наші пролетарські буржуї. Радію за вас, товаришу Солоде — не п'єсте, не граєте в карти, щасливою буде ваша майбутня дружина.
Микола малював, а Грива, ніби гайворон на дереві, крякав і крякав...
А коли прийшла Віра, Грива навіть зняв з голови шапку.
— Сердечно бажаю вам доброго вечора, Віро Юліянівно! — урочисто привітався він.
— Дякую... Вам також... — з цікавістю дивилася Віра на незнайому їй людину.
— Дозвольте відрекомендуватись, — підступив Грива до Віри. — Аркадій Грива, уповноважений союздруку і давній кадіївський приятель Миколи Степановича.
— Приємно чути, що Микола Степанович має приятеля, — відповіла Віра. — Я вже схильна була думати, що він не має ні роду, ні друзів, ні знайомих.
— Навпаки, Віро Юліянівно, дехто з його кадіївських приятелів сумує за ним.
— Напевне якісь дівчата, — жартувала Віра.
— Схилившись над гаслом, Микола напружено чекав Гривиної відповіді.
Грива подивився на його зігнуту постать і сказав:
— Такими тюхтіями кадіївські дівчата не цікавляться.
— Тюхтіями? — спитала здивовано Віра.
— А як його назвати? — показуючи пальцем на Миколу з деякою зневагою в голосі, мовив Грива. — Отак, як тут, поводився він і в Кадіївці. Ріжниця хіба в тому, що тут гне спину над плакатами, а там сліпав над книжками.
Микола був вдячний Гриві за таку відповідь, але не цілком.
— Ви не ображайтесь, — відгукнулася Віра. — Товариш Грива не жартує, а каже правду. Якби не поруйновано монастирі, ви давно були б ченцем.
— А ви? — спитав Микола. — За вами зітхають усі підверб'янські парубки й до цього часу ще ніхто не удостоївся вашої уваги. Шахтарі кажуть, що у вас залізне серце. Не заперечую. Шахтарі часом досить доречно кажуть. Я — людина доби соціалізму, сантиментальні романтичні пригоди вже давно належать до минулого.
Більше не кажу ні слова, — додав Грива до веселої розмови. — Боюсь, щоб мій приятель не вилив мені на голову баньку фарби, я добре знаю, що таке ревнощі.
— Це вже зайві балачки, — сказала Віра й пішла до бібліотеки.
В розмові ані Микола, ані Грива не згадували Нату. Микола не мав потреби в тому, а Грива й далі дотримувався тактовности, можливо, мав певні розрахунки. Він, ніби між іншим, натякав про якісь свої труднощі, щось у нього не клеїлось, і що йому мабуть треба затриматися в Підверб'янці на декілька днів.
Наступного вечора кадіївський приятель знову навідався до клюбу. Цього разу розмовляв він мало. Скорше за звичкою, ніж з цікавости, обійшов він усі закутки, заглядав у кожну кімнату і, натинявшись досхочу, зник.
А третього вечора Грива з'явився до Миколи розхрістаний і вкрай збентежений. Миколі здалося, що Грива захворів.
— Товаришу Солоде, Миколо Степановичу, на вас уся надія, — зворушено говорив мнучи портфеля Грива. — Я буду з вами відвертий, як сам з собою, інакше ви не зрозумієте мене. Почну з того, що викрию деякі свої таємниці: як я здобуваю засоби на прожиття. Необізнані люди думають, що я живу з відсотків, намовляючи шахтарів передплачувати ріжні журнальчики. Еге, з того хліба я давно б ґеґнув! А у мене ж на утриманні моя мати і сестричка. Змушений, Миколо Степановичу, на хитрощі пускатися — їжджу скрізь і винюхую, де й що можна дістати, звичайно, тишком-нишком. Іноді такого коропа впіймаєш на гачок, що боїшся за жилку. Ви не дивіться, що я такий недолугий. Це щось інше, ніж намовляти людей читати журнальчик "Техніка в маси". Скажу просто: недалеко звідси натрапив я на золоту гору. За тисячу карбованців купив стільки електричного дроту, що ним можна заснувати земну кулю. За цей матеріал завтра я матиму значно більше. У мене до вас прохання...
— Та я нічим вам не допоможу, — рішуче відрубав Микола. — Не можу і не хочу!
— Ви не дослухали...
— Бо не маю бажання!
— То слухайте поза бажанням! — злісно й вимогливо вигукнув Грива. — Я до вас ставлюся як до приятеля, а від мого ставлення залежить ваша доля. Моя ж доля у ваших руках. Тепер розумієте? Тож не поспішайте з висновками. Я заплатив за матеріал п'ятсот карбованців. Позавчора, тоді, як зустрівся з вами на пошті, я послав матері телеграму, щоб вона десь позичила потрібну суму грошей для мене. Оце сьогодні одержав відповідь.
Грива ткнув у Миколину руку телеграфний бланк, де було написано: "Негайно приїзди, все полагодимо дома".
— Божевільна жінка! — злостиво коментував телеграму Грива. — Своєю філософією вона хоче зробити і мене і себе жебраками.
— Я не маю часу, — сказав Микола й хотів іти.
Грива заступив дорогу.
— Не кваптеся! — суворо сказав він. — Я потребую п'ятсот карбованців. Прошу позичити мені цю суму по-приятельськи. Ви нічим не ризикуєте, а виграти можете багато. Не заважайте подіям розгортатися послідовно. Може думаєте, що Віра Доценкова є на кожній копальні? Наток є досить... Ви ще маєте можливість утримати наше приятельське знайомство, від якого залежить ваше буття.
Микола зрозумів Гривину тактику й запропонував розмову перенести на завтра.
— Мені потрібні гроші сьогодні, байдуже чи каса відкрита, чи ні.
Микола мовчки пішов до своєї кімнати, взяв старанно заховані гроші, призначені на випадок необхідної втечі, й віддав немилому приятелеві, що саме насичував залю цигарковим димом.
— Це вже вдруге виручаю картяра. Одного разу тут харківський грач Сюрчок програвся до останньої нитки і почав обвинувачувати партнера в нечесній грі. Дійшло до сутички; якось мені пощастило запобігти різанини. За це мене обидва супротивники, помирившись, почастували горілкою. Надіюсь, що й ви мені за допомогу віддячитесь.
— Яв карти не граю, — старанно ховаючи гроші, казав Грива.
— Мені вже всього досить. Якщо хочете, то я завтра вам скажу з ким ви грали і де саме.
— Завтра мене вже тут не буде. Давайте, товаришу Солоде, залишимось з найкращими думками. Тому, що я поспішаю, а мені прикро не висловити Вірі свої сердечні побажання, прошу, зробіть це за мене.
І з діловим виглядом, розмахуючи портфелем, подався до дверей.
Микола з полегкістю зітхнув. Не треба бути дуже кмітливим, щоб зрозуміти цього аґента союздруку. Ніяких дротів він не купував, як і не одержував від матері телеграми — все це була його спритна брехлива вигадка. Микола міг би грошей не дати, тоді розлючений Грива напевне удався б до помсти. Чайка знайде причину на арешт, але заважатиме страх. Грива боятиметься потрапити до в'язниці разом з Миколою. Дуже часто трапляється, що державне політичне управління садовить і донощиків як спільників якогось політичного злочину. Дуже легко буде з них двох сформувати контрреволюційну групу, додавши й Нату, якщо Чайка вже не потребує її. Грива все це знає добре і на донос не наважиться, лише треба буде обминати Підверб'янку.
Миколу турбувала інша думка: як він розповість Вірі про цю неприємну історію з позичкою грошей? Адже суть справи не в грошах, а в минулих відносинах з Натою. У нього не вистачить наснаги розповісти про все щиро й відверто, боявся, що Віра від нього відсахнеться і стане він їй не тільки байдужим, але й чужим. Віра — єдина близька йому особа, яку не хотів втратити.
Довго думав Микола над цим, здавалося б простим питанням, і ніяк не міг дійти остаточного вирішення. Краще, мабуть, зважитися на щиру розмову, не думаючи про наслідки. Та несподівано сталась нова подія. Ольга Павлівна надіслала чоловікові телеграму, повідомляла, що тяжко захворіла й просила забрати її на станції.
— Аж так погано мамі? — запитливо дивилася Віра на батька.
— Наша мама пересічности не терпить, навіть і в хворобі, — відповів Юліян Адріянович.
— Що нам тепер робити? — питала Віра.
Зараз я зателефоную до Сергія Сергійовича.