Семенові не доведеться ковалювати, обов'язки його досить складніші, він має бути механіком, ремонтувати двигун, косарки, снопов'язалки, молотарки та інший реманент, що з ним ковалі звичайні ради не дадуть.
– А раніше ж якось давали раду? – запитав майстрів Семен.
– Не давали, – мугикнув коваль Рак, колупаючи вугілля в горні.
– Раніше у нас був такий майстер з Єлисавету на прізвище Цвіркун, – хитаючи ручку міха, пояснив молотобієць Спиридон. – Та втік. Він любив вечорами гомоніти з наймитами. А Гичці це не подобалось. Гичка вважав його за бунтівника. І привів був урядника, щоб заарештувати того Цвіркуна. А Цвіркун не в тім'я битий. Крутнувся і вже нема, як крізь землю провалився. Перевернули ввесь маєток, шукаючи, а не знайшли.
– І що ж той Цвіркун, справді був бунтівник? – запитав молотобійця Семен.
– А хто ж його знає, може й бунтівник. А головне, що не любив Гичку і в очі йому казав, що він панський прихвостень, лакиза, падлюка, негідник, мерзотник, наволоч і провокатор.
– І Гичка не погоджувався з цим? – спитав Семен.
– Страшенно сердився за провокатора, кричав на всю пельку, що він чесно служить Богові, цареві й батьківщині.
– Досить уже, – сказав коваль Рак молотобійцеві. – Бери молот.
Увечері коваль Семен посидів з наймитами в їхній спільній хаті, там же крутився серед молоді й Гичка. Наймити балакали про свої болючі селянські справи, у когось уже дома отелилась корова, у когось дитина хвора, ще, не дай, Боже, помре, у когось курка почала співати, як півень, і кожен цей випадок викликав у наймитів цікавість, зразу ж пригадувались інші подібні випадки, що від них Семенові нестерпно хотілось позіхати.
А ранком, щойно благословилось на світ, коваль Семен у кожушку, з лантухом за плечима помандрував до залізничної станції. Виходячи з подвір'я маєтку, він зустрівся з дідом Данилом.
– Чи варто було так далеко забиватися, щоб тільки переночувати? – сказав йому старий.
– Варто, діду, бо я приніс вам адресу моїх одеських приятелів. Обов'язково ж приведіть свого Тараса.
– Восени прийдемо, Семене.
– То в Одесі побачимось, діду. Вітайте хлопця. Прощайте.
І Гичці довелася знову їхати до міста, шукати нового майстра. Василько шкодував за ковалем Семеном. Мріялось хлопцеві, що ось покінчить він поратися з зайцями й почне вчитися в коваля, і до осени напевно вже вмітиме читати й писати. Але коваль покинув маєток, з навчання нічого не вийшло, та й з зайцями знову ж клопіт, ще до сотні бракує немало, сорок вісім голів, а дядька Мусія нема в живих, то нема й ловців. На Василькове прохання дід Данило пішов до управителя.
– То як же воно буде? Хлопцеві зайців треба!
– А де ж я візьму, – виправдувався перед старим
Карло Францович. – Хіба Мусія відморозити.
– То вже ваш клопіт, паночку.
– Скажи хлопцеві, хай трохи зачекає. Я щось вигадаю, – пообіцяв управитель.
А вигадка управителева була не надто мудра, він вирішив цей клопіт перекласти на Гиччину голову, молодшу й спритнішу.
Вислухавши управителя, Панько Гичка сказав:
– За цю справу доведеться взятись мені особисто.
– Підеш сам ловити?
– Ні, Карле Францовичу, досить нам полювання. Я розжену тих зайців, що в кошарі, а пастуха доручу залізничникам, щоб завезли його аж до Харкова чи Ростова, і на тому кінець.
– Це не піде, Гичко.
– Піде! – запевняв Гичка. – Якщо я берусь, то на півдорозі не зупиняюсь. Як треба буде, то не завагаюсь підпалити і кошару, і хату. Хай іде все за вітром.
– То роби, – погодився управитель – Роби, та не наклич на наші голови лиха. ІІозбавиш мене клопоту з зайцями – матимеш сто карбованців.
– Сто п'ятдесят і ні копійки менше.
– Хай буде й так. Але попереджаю, що за наслідки відповідатимеш ти. Моя хата скраю, я нічого не знаю.
І темної ночі Гичка взяв з собою двох вовчурів, Лютру й Цербера, і повів їх до кошари. Собаки слухалися свого господаря, не гавкали, не скавулили, вони передчували, що всі свої властивості ще встигнуть проявити тоді, як почують перед собою ворога й одержать наказ кинутись на нього. Коли Гичка розчиняв у кошарі двері, йому здалося, ніби щось переливчасте просвистіло, птах якийсь абощо. Але які взимку птахи, учулося та й годі. Він узяв собак усередину в кошару, 130 темно там, як у льоху, навпомацки повідстібав ланцюги від нашийників і сказав собакам розігнати зайців. Собаки ніби зникли, але на нього зразу ж з усіх боків щось накинулося, шматувало на ньому одежу, рвало тіло, гризло, кусало, дряпало, і Гичка, відбившись від тварин, з несамовитим ,Рятуйте! Ґвалт! Рятуйте!" – ледве вискочив надвір і щодуху погнав у поле. І не догнали б тоді його ні коні баскі, ні хорти, ні ластівки, біг, скільки вистачало сил, поки не зашпорталися ноги й не впав, устрягши головою в сніг, сподівався що зайці його знову обляжуть і загризуть остаточно. Але вже більше ніщо не чіпало, і, очунявшися, поплентався він до маєтку.
А на ранок з костуром у руці із своєї хаті ледве дошкутильгав до управителевої контори, обмотаний увесь білим ганчір'ям, самий ніс визирав на світ Божий та одне око підсинене.
– На мені живого тіла не лишилось, – трохи не плачучи, скаржився Гичка управителеві. – Як вони мене кусали! А Лютру та Цербера напевно загризли на смерть!
– Хто це – вони? – не розуміючи, про кого мова, питав управитель.
– Та хто ж, зайці!
– Зайці! Лишенько! Дожилися! Людей їдять! Собак їдять! Що ж воно робиться!....
– Як вовки, гризуть, – додав Гичка.
– Я буду писаги Галактіонові Калістратовичу, хай або мене звільняє, або Тараса, – казав управитель.
– Пишіть, хай звільняє, – розчулено мовив Гичка...
Увесь маєток уже гомонів, мов потурбований вулик.
Поспішив прийти до Василька й дід Данило, приніс йому їсти й надзвичайну новину.
– У нас щось трапилось, – сказав він хлопцеві. –
Гичка побитий, мов сніп, а синій, як печінка. Каже, ніби впав з горища. А люди не вірять. Подейкують, нібито дали йому чосу коваль Семен з отим попереднім майстром Цвіркуном. Ніби помстилися за кривду.
– То не ковалі, а панські собаки його пошарпали, – сказав Василько.
– А ти звідки знаєш? – здивувався дід Данило.
– Бо бачив.
– Бачив?!
– Еге ж. Чогось мені довго не спалося, сидів я біля вікна та думав, як воно буде в тому Одесі. Коли бачу, щось сунеться до кошари, і два собаки з ним. Еге, міркую, зайців моїх хоче подавити. Але того не може статись. Я тихенько сказав собакам, щоб зайців не займали, а господаря свого провчили, як шкодити, та нагнали звідси. Собаки його й насіли. Я не знав, хто в гості до мене приходив. Думав, хтось із перещіпнян чипокрівчан. А воно Гичка. І чого він прителющився – не розумію!
– Знівечив ти його, хлопче, як Бог черепаху.
– То не я, а собаки його, – виправдувався хлопець.
– Але він тобі цього не подарує. Мстивий він.
– То правда, – мовив Василько. – Від Гички всього можна сподіватись. Та не встигне він нічого уброїти. Зайців я розпущу на волю. Хай собі гуляють, де хочуть. Яке ж воно їм життя в кошарі! А коли треба буде – знову скличу. Та це не скоро, аж восени, як пани поз'їздяться.
Подумав дід Данило та й каже:
– Як уже на те пішло, хлопче, давай ми з тобою заберемо в управителя гроші і за тих зайців, за яких він ще не платив. Наскликай з поля зайців, скільки ще не вистачає, а я піду до нього й скажу, ніби то я наловив. Однаково німцеві, кому платити. А в місті нам кожна копійка знадобиться, місто не любить безгрошівних.
– Ні, діду Даниле, – поміркувавши над пропозицією цією, відповів Василько. – П'ятсот карбованців від пана Номікосова я візьму, бо така наша з ним умова. А шахраювати нам не личить.
– Отаким завжди будь, Тарасе! – похвалив хлопця дід Данило. – Свого доправляйся, чужого цурайся.
І одного гожого ранку, коли на небі не було жодної хмариночки, а з–за лісу показалося величнесонце і під його промінням засяяв, мов спаленів, сніг, защебетали синиці, зацвірінькали горобці, тоді Василько вивів із кошари своїх зайців, посідали вони навколо хлопця, нашорошивши гострі вуха, а ві витягнув з–за пазухи сопілку й заграв:
– Зайчики, мої братчики, друзі мої милі, біжіть зараз в ліси та діброви, в байраки та вибалки, в степи та поля, живіть, як вам хочеться, і бійтеся та стережіться людини, бо часом вона лихо коїть, сама не знаючи, навіщо, тож біжіть і до побачення...
І закурився за зайцями сніг, проводив Василько їх ласкавим поглядом, постояв, поки не зникли вони всі до одного, а тоді повернувся до себе в хату, ліг на піч і ще раз заснув спокійним сном. А за день чи за два люди в маєтку вже знали, що в кошарі ні одного зайця не залишилося, напевно повтікали, і заячий пастух тепер сидить та сумує, плакали його грошики, опинився, як баба з розбитими ночвами, то бо. воно й є, що розумний думкою не багатіє. Наймитам подобалося, що хлопцеві не доведеться одержати від пана купу дурних грошей, щойому треба буде злидарювати не менше, як злидарюють вони. Дивувало їх хіба те, що дід Данило ні трохи не переймався хлопцевим нещастям, ходить собі та загадково посміхається.
Довідався про цю радісну йому подію й Панько Гичка, і зразу ж пошкандибав до управителя.
– Нема ні одного! Як віником вимело! – засапавшися, вигукнув Гичка в конторі перед управителем.
– Привчайся, Гичко, розповідати спочатку, – повчально мовив Карло Францович.
– А це все зразу, і початок і кінець. З кошари всі зайці повтікали.
– Так, це гарна вістка, – сказав управитель і від задоволення обома долонями погладив своє черево. – А як же воно сталося?
– Як сталося – не знаю, бо там не був. Та то й байдуже. Головне, що вже не доведеться нам голови морочити з тими зайцями.
– Ти впевнений?
– Цілком!
– А я ні. Після того, що довелося зазнати біля чабанської хати мені, і після того, що трапилося там з тобою, легковажити не можна. То не випадки й не збіг обставин. За тим щось нам незрозуміле криється. Тож треба бути обачними.
– А на мою думку, Карле Францовичу, треба того заячого пастуха разом із його опікуном замкнути в чабанській хаті і вікна позабивати дошками, щоб не повтікали, і тримати їх під замком, аж поки приїде пан Номікосов. Тоді їх добре відшмагаємо батогами й проженемо звідси.
– Якщо це правда, що зайці розбіглися, – відповів запальному Гичці управитель, – то це дуже добре.