Багаття не палахкотіло, тільки жевріло: видно було, що поживу вогню давали скупу, аби лиш не гасло. Майже спиною до Любодара сидів біля нього чужинець у лисячій шапці; зігнувшись, ладнав щось при слабенькім світлі вогнища. Де була решта татар? Мали би спати десь поряд, проте світло багаття робило темряву навколо нього непроглядною для ока – як не вдивлявся Любодар, роздивитись щось напевне не зміг.
На сторожових заставах Посулля не один раз підкрадався він отак до ворога – часом іще ближче. Кілька разів брав у полон половців, що стояли на варті. Придушити оцього татарина й потягти з собою? А на біса? Що він розповість таке, аби від цього зиск був, користь для оборони Хоробора? Хтозна, чи й зрозумієш татарську мову. А от... Вирізати їх, сплячих, до ноги – ото діло! Бач, куди вивершилась врешті Любодарова думка ще відтоді, як помислив, що зайди ці на руській землі в безпеці почуваються.
Тільки... Роздивитися б, де ж вони, гаспиди, сплять? Бо з поривом вітру почувся далекий-далекий півнячий спів – це що, вже перші півні[221]? Чи навіть другі? Так і світанку можна дочекатись за цією вербою. І вирішивши підібратися ще ближче до вартового, сотник дістав з чобота свого захалявника[222], опустився у високу, ніколи й ніким не кошену лугову траву та знову поповз, підбираючись до татарина зі спини. Зараз на кону був увесь його задум, тож схибити Любодар вже не мав права. Повз лише під час поривів вітру, щоб не чути було шурхотіння трави. Повз повільно, наче рись, що підкрадається в лісі до зайця. На подолання тих нещасних півтора чи двох десятків сажнів у нього часу пішло більше, аніж на обхід озерця.
Він уже чув кислий, противний запах татарина – спина того була за якихось півтора аршини. Любодар, готовий уже в будь-яку мить кинутись на ворога, повільно й нечутно звівся на коліна, міцною своєю долонею затис вартовому рота і смикнувши на себе, тут же вдарив того ножем у шию біля ключиці. Гаряча ворожа кров пирснула на сотника; татарин виявився страх, яким жилавим: Любодарові ледве вистачило сили втримати його – сучив ногами, викручувався тілом та скоро все ж таки пом'як і спливши кров'ю, завмер.
Тепер можна було роззирнутись. Татари спали, повлягавшись широченьким кружком. Коли б ватра була всередині того невеликого кола, чорта лисого щось у Любодара вийшло би. Ну що, зайди, спите? Спіть, спіть...
Сотник накрив наполовину згасле багаття шматком повсті, на котрій сидів вартовий, почекав, коли його очі знов призвичаяться до темряви і з ножем у десниці підібрався до найближчого сплячого. "Сонного ніколи не ріж, – давно колись повчав Любодара берендей[223] Укит, – обов'язково закричить. Ти його розбуди і тут же вдар у серце."
Він обережно, майже ніжно, накрив долонею рот і ніс татарина, почекав, коли той від нестачі повітря прокинеться й відкриє очі, а потім враз щосили стиснув рідкобороде лице і вдарив ножем у груди. Вороже тіло посіпалось трохи і завмерло – назавжди. Любодар хижо озирнувся: чи ніхто не прокинувсь і перебрався до наступної жертви. Зо всієї сотні Хоробора навряд чи хтось іще спромігся би на таке холоднокровне вбивство прямо серед десятка сплячих ворогів – щоб і не поспішити, і в ударі не схибити, і не розгубитися в разі чого.
Зате Михайло на узліссі біля Берестового почувався розгубленим далі нікуди. На луговому просторі вже почало сіріти, а сотник так і не з'явився. Згинув, щез, пропав... Як не страшно було уноші сприйняти цю очевидність, проте й іншого якогось пояснення такої тривалої відсутності Любодара він не мав. Бо інакше би той, пішовши по темному, щоб лишатись невидимим для ворога, і повернутись мав би ще в темряві. А тепер як вертатися?
Нема нічого важчого, ніж чекати в невідомості та ще й на самоті. До того ж у нічному лісі. Скільки простояв тут Михайло з луком в руках та накладеною на нього задля власного спокою стрілою, стільки й ліс за його спиною жив своїм нічним життям: десь, не так і далеко, ревіли тури-бики, а з-за Десни навіть почулося було вовче виття; навкруги безупинно щось невидиме тріщало гіллям, сопіло, шурхотіло й шаруділо, дзявкало й пирхало. Михайло шкірою відчував, що його чують і бачать усі, тоді, як він один – нікого, окрім, хіба, зеленавих вогників, що часом світилися поміж кущів.
Він укляк на місці; виступити ж наодинці з луком та стрілами супроти татар вже й гадки в нього не було. Десь насподі своєї думки він каявся і жалкував, що так наполегливо ув'язався був за сотником. Спав би собі в отчому теремі... Там уже, певно, схаменулись, шукають його і матінка побивається за своїм найменшим. Йому хоча би до дозорців повернутись. Та як це зробиш, коли стане зовсім видно? Лісом круг озера він ще обійде, а як лугом перейти до пущі, коли татари бачитимуть його, мов на долоні?
– Михайле-е! – почувся раптом із лугових сутінок знайомий голос.
Невже Любодар?! Живий! А пощо не ховається? Михайло не знав, що йому діяти – відгукнутися, піти назустріч, чи чекати тут? І лише коли помітив, як у сутінках проявилася темна постать, забувши про обережність, кинувся назустріч.
– А я вже подумав, що ти пішов звідси, – пробурчав сотник.
– Т-ш-ш-ш... – Михайло аж зіщулився, – татари ж! Чи вже подалися?
– Сплять, – махнув рукою Любодар.
Боярчук помітив перемазаний чимось темним, майже чорним, одяг сотника: "В мулі весь, – вирішив про себе, – бач, забрьохався."
– Мокрий, певно? – вказав на гнесь. – Замерз?
– Та є трохи... – не став заперечувати Любодар. – Ходімо швидше до своїх.
Він дійсно змерз, добре змерз. Підкрадаючись до татар, неабияк вимокнув у холодній росі, проте в напрузі очікування і під час самої різанини тіло холоду не відчувало, зате тепер мокрий одяг і холодний осінній вітер робили свою справу: Любодар зо всіх сил стримувався, аби не зацокотіти перед молодим боярчуком зубами – ще чого! Проте куди більше прагнув скинути з себе одяг, що був рясно заляпаний ворожою кров'ю, котру Михайло в напівтемряві сутінок переплутав із гнессю.
І дозорці зітхнули з неабиякою полегкістю, коли помітили, як лугом, вже при світлі сонця, не ховаючись, поспішають до них сотник з боярчуком.
– Ми тут вже всяке передумали, – хай і з докором, але радо стріли хороборські ратники Любодара і втупились в його заскорузлий від крові одяг.
– Ти не поранений? – наважився нарешті спитати Озимай: – Весь у крові...
Тільки тепер зрозумів Михайло у що так густо вимазана свитка сотника і здивовано втупився в нього.
– Закрий рота, – порадив йому Любодар, ледь усміхнувшись, а своєму дозорцю відповів просто й коротко:
– Ні. Татарська кров.
Боярчукові нарешті дійшло, чому сотник йшов до нього лугом зовсім не остерігаючись тих татар і в повний голос гукав до нього, але все одно не вірилось, бо... ну не може ж такого бути, щоб хтось, нехай і сам Любодар, один зміг цілий ворожий десяток порішити!
І дозорці, нащо вже досвідченими воями були, а й ті дивились тепер на сотника і з недовірою, і з захватом водночас – та невже ж?!
– З одягу знайдеться щось? Хочу скинути отсе к лихій годині.
– Мою свитку візьми, Любодаре, – з готовністю озвався другий дозорець, Зима.
– А сам?
– Та в мене підклад[224] ого який теплий!
– Добре. Озимаю, залиш двох біля гостинця, нехай від заходу очей не зводять. Коли що, рогом мають дати нам знак. Ми ж зараз на рисях ідемо туди, – кивнув головою у бік татарського стану, – зброю підберемо й коней треба з собою повести: як-не-як буде для сотні харчу на два тижні.
А тим часом дозорець із пари біля гостинця, здершись зі сходом сонця на дуба, одразу ж помітив на заході, там де мала бути Сосниця, велетенську чорну хмару, що все вище здіймалась над видноколом. "Вже й Сосниці нема... Невже ж наша черга тепер?"
****
Кришень підвівся з лави, щойно втретє проспівав його півень. Звично, навпомацки, пройшов до дверей свого невеличкого, древнього, як і він сам, заглибленого у землю житла, прочинив двері в сіни, нащупав на сідалі співця і вийшовши надвір, ще в присмерку, із птахом у руках підійшов до кількох старезних, як світ, дубових кумирів, що півколом стояли неподалік. Зарізавши півня, вимазав його кров'ю лики істуканів, а потім, вправно добувши на ґалдовнику[225] живий[226] вогонь, розвів жертовне багаття, до котрого й поклав птаха. Тихий безвітряний світанок майбутнього осіннього дня скоро наповнився скварою[227].
– Се остання вам жертва від мене, Боги... – хоча й була в хрипкому, надтріснутому голосі ветхого, сивого мов сніг, Кришня печаль, але, як не дивно, вчувалася в ньому і незламна твердь: – Йду, куди велів мені вчора Велес. Відаю, що настає Кінець часів, тож мушу бути там, де ще б'є джерело мого роду. Прошу, аби дали мені сил дістатись його та гідно стріти смерть.
Мовчки постояв біля вогнища, підкидаючи часом дрова, а коли від півня не лишилося й сліду, прихопивши з собою тліючу головешку, повернувся до житла, запалив скіпку й присів до столу. Важко зітхнувши, втупився замислено невидющими очима в покуть кліті, потім, ніби схаменувшись, неспішно посьорбав з пощербленого, закіпченого горщика рештки холодного варива, почепив через плече невелику полотняну суму, поклав до неї напівчерствого коржа й узявши високий посох із загнутим гачком навершям, на котрому висіло три маленьких срібних дзвоники та невеличку сокиру, покинув убоге своє помешкання – назавжди. Навіть скіпку не загасив...
Капище[228] ховалося в пущі над глибочезною, порослою лісом балкою, на дно котрої вела добре втоптана стежка. Не озираючись ні на кумирів, ні на житло, Кришень почав поволі, мовби знехотя, спускатись нею донизу, аж доки не спинився біля молодого дуба серед невеличкої, людськими руками й сокирою утвореної галявинки. Височенький та стрункий, дубок своєю вершиною вперто тягнувся вгору і майже зрівнявся з навколишніми липами, кленами, осиками й грабами, що стояли неподалік в урочистім жовто-багрянім осіннім вбранні.